Марія Золкіна

Голова напрямку "Регіональна безпека та дослідження конфліктів", дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук 

Аналітика
Перегляди: 1093
1 червня 2023

За Кремль і за мир. Чому західні експерти та науковці досі часто підтримують ідеї РФ

Спеціально  для Європейської правди

Під час російської війни Україна має безумовну підтримку з боку більшості урядів та політичних еліт у державах-союзницях в усіх куточках Європи. Тверді та однозначні заяви навіть з тих столиць, які зазвичай були обережними у критиці РФ, надають віри у те, що Захід – повноцінно на нашому боці у цій війні. 

А ті поодинокі уряди, на кшталт Угорщини, які дотримуються іншої думки, в Україні часто схильні вважати винятком. Мовляв, "але ж в інших країнах нас підтримують усі та беззастережно".

Однак поза увагою зазвичай лишається величезна проблема, яка є навіть у "проукраїнських" державах. Адже там в академічному та експертному середовищі й близько немає такої підтримки та віри в Україну, яку ми прагнули би бачити.

Так, днями у Британії стався скандал із проросійським рішенням спільноти науковців.

Однак ця стаття – не лише про нього.

Ключовою проблемою є те, що у середовищі західних науковців та експертів – на думку якого багато хто орієнтується – немає бодай поверхового компромісу щодо варіантів завершення війни. І, ще важливіше, їхні оцінки агресії РФ, починаючи з 2014 року, досі часто засновані на російських наративах.

На цю проблему в Україні, на жаль, майже не звертають уваги.

Хоча досвід багатьох українських експертів, у тому числі особистий досвід авторки, заснований на численних заходах та дискусіях, публічних і закритих, свідчить про системну присутність міфів щодо України в експертному середовищі в Європі

Недооцінювати це та перебувати в інформаційній теплій ванні, вважаючи підтримку України лідерами думок на Заході гарантованою – це спокуса, яка може дорого нам коштувати.

Натомість наявні наративи варто знати і працювати на їхню нейтралізацію.

Не агресія Росії, а війна між глобальними силами на території України

Офіційна позиція всіх без винятку західних партнерів України (включаючи навіть ті держави, які у нас звикли вважати "проблемними") є однозначною: має місце агресія Росії проти України. Це підтверджено численними заявами, голосуваннями в ГА ООН тощо.

Але в середовищі експертів та науковців це не сприймається як аксіома.

Яскравим прикладом цього є справжній скандал, що днями вибухнув в академічному середовищі Великої Британії – держави, яка безперечно є стратегічним партнером України.

Днями, на черговому з’їзді Об’єднання університетів і коледжів (Universities and College Union (UCU) – британської профспілки, що об’єднує понад 120 тис. лекторів, дослідників та інший академічний персонал у сфері вищої освіти, – ухвалили дві резолюції щодо України. 

Перший документ, що має назву "Солідарність з Україною", засуджує російську агресію та закликає до кроків на підтримку України. Його британські науковці ухвалили зі значною перевагою голосів "за". Другий, назву якого можна перекласти як "Зупиніть війну в Україну – зробіть мир негайно" (Stop the war in Ukraine – peace now), був ухвалений лише невеликою перевагою (130 голосів проти 121, 37 утрималися).

Якщо ви оцінюєте за назвами – то ви не помилилися.

Ці рішення фактично є протилежними за змістом. Другий документ має відверто антиукраїнський характер та повторює тези російської пропаганди. 

Однак серед топових британських науковців знайшлося чимало тих, хто підтримав обидві резолюції!

Та погляньмо на ухвалений проросійський документ детальніше.

У ньому – жодного слова про засудження російської агресії

Натомість є заклик до британського уряду зупинити поставки зброї Україні й просувати "мирне розв’язання конфлікту". 

Загалом уся декларація – не більше ніж пів сторінки тверджень, нерідко маніпулятивних, без жодної аргументації. Наприклад, вона прямо називає Україну "полем битви між російським та американським імперіалізмом". Щоправда, про виведення російських військ там побіжно теж є – через кому, поряд із твердженням "ні – ескалації та розширенню НАТО" (як вам поєднання?).

Російські "вуха" антизахідних рішень науковців 

Окрім констатації цих відверто маніпулятивних тез, конгрес британських науковців, ухваливши резолюцію, погодився підтримувати протести низки так званих "антивоєнних організацій", у тому числі Коаліції "Зупиніть війну" (STW), на якій варто зупинитися окремо.

Це – ліва адвокаційна організація, що виступає проти британського залучення до збройних конфліктів, не забуваючи при цьому нещадно критикувати НАТО, США, ЄС і часто саму Велику Британію. 

Жодного подиву, що у цих "пацифістів" є міцні російські зв’язки.

Так, колишній голова і нинішній віцепрезидент STW Ендрю Мюррей ще у 2018 році потрапив до списку осіб нон грата в Україні як особа, що "належить до глобальної пропагандистської мережі Путіна, просуває російську брехню, зокрема щодо Криму та війни на Донбасі". Саме ця організація ще у березні 2014 року фактично підтримала анексію Криму, миттєво звинуватила ЄС і США у прямому втручанні у справи України, формуванні там уряду з "крайньоправими і фашистськими елементами" і мілітаризації Східної Європи. 

Для нас цей бекграунд видається безмежно токсичним. Але для західних, навіть для британських науковців – ні. Тому лобізм STW виявився дієвим, і до резолюції впливової британської академічної профспілки перекочувала теза про "не російську агресію, а війну великих сил" зі звинуваченням НАТО/Заходу у веденні війни на території України.

Заради справедливості варто сказати, що

ця позиція не є мейнстримом в британській академічній сфері. 

Останніми днями численні науковці зробили публічні заяви про незгоду з рішенням конгресу науковців, а також заперечили право делегатів від їхніх університетських профспілок голосувати за те, що інші члени не погоджували і не підтримували. 

Хай як завершиться історія з конкретно цим рішенням – британська історія є дуже показовою для України. Адже початково рішення ухвалили (хоч і "зі скрипом"). А ті, хто за нього голосував – це також науковці, що викладають в університетах і пишуть наукові роботи, і на засіданні конгресу вони не дослухалися до аргументів противників цього треш-рішення. 

Бо насправді подібні наративи не є чимось новим для західних наукових дискусій.

Крим – червона лінія Путіна

На жаль, ще з 2014 року Росія зацементувала в уявленні багатьох політиків та експертів, що "Крим – це особлива історія". 

Відтак, його реінтеграцією можна пожертвувати – на відміну від тоді ж окупованої частини Донбасу. І те, що РФ схвалила протиправні рішення про анексію також Донбасу та інших частково окупованих областей України, не змінило ситуацію для прибічників теорії про "особливість" Криму. 

Сьогодні Росія активно використовує це. 

У тому числі – з ядерним шантажем. Так склалося, що тактичного ядерного удару по Україні Західна Європа боїться значно більше, ніж сама Україна. Там вірять, що "сакральність" Криму для Путіна підштовхне його до застосування ядерної зброї.

Цей аргумент від скептиків звільнення Криму звучить найчастіше, але він не єдиний. Досі можна почути про начебто "історичну належність півострова до Росії" або закид про те, що "у 2014 році Крим прагнув приєднатися до Росії".

Цікава деталь щодо останніх "аргументів".

Медійні експерти, окрім відверто проросійських, зараз, у 2023 році, намагаються уникати такого пояснення. Але в академічних колах це досі поширене. Від багатьох науковців ви почуєте і міфи про "історично російський Крим", і згадку про нібито "референдум".

Проблема в тому, що українська аудиторія цього не чує.

До неї, в перекладі українських ЗМІ, доходять переважно коментарі проукраїнських дослідників, як-от Тімоті Снайдера. А професура, що дотримується інших поглядів, лишається для українського читача та глядача непомітною.

Однак західні аудиторії та лідери думок не меншою мірою чують і других.

Ще одним аргументом проти спроб звільняти Крим є теза про "нереалістичність" такої військової операції. 

Тут теж є цікавинка: таке пояснення доводилося чути у дискусіях на Заході і від "ліберальної" російської опозиції: мовляв, окей, за міжнародним правом це – територія України, але географічно і технічно операція зі звільнення Криму неможлива. Адепти таких "аргументів", схоже, зумисно представляють звільнення Криму як максимально криваве лобове зіткнення двох армій, оминаючи будь-які інші, у тому числі гібридні сценарії.

А суб’єктивно за багатьма виступами на цю тему неприкрито читається ідея "зберегти Путіну обличчя" та попередити повну поразку Росії.

"Громадянська війна" в уяві західних експертів

Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році практично ні в кого не тільки в Європі, але й далеко за її межами немає сумнівів, хто в цій війні агресор. Втім, до аналогічної чіткої відповіді про агресію Росії у 2014 році це не призвело.

Ідея про те, що окупацію Криму і Донбасу начебто зумовили "проросійські настрої" та "сепаратистські рухи" в цих регіонах, виявилася достатньо живучою. 

Це доводиться чути й досі, як в академічному середовищі, так і на експертних дискусіях (особливо – за зачиненими дверима, без права когось цитувати).

Прибічники такої позиції применшують роль Росії, а місцевих сепаратистів представляють як ключових акторів конфлікту, визнаючи лише, що Москва їх підтримувала, тобто як максимум вела гібридну війну. 

В одній із найгарячіших за останній час дискусій на цю тему, в якій довелося брати участь авторці цих рядків, логіка опонента була такою: якщо бодай хтось із громадян України воював проти ЗСУ чи то у складі "народної міліції", чи то у складі російської армії без розпізнавальних знаків, то це, мовляв, є громадянським конфліктом. Заперечення, що міжнародне право дає інше визначення; що наявність колабораціонізму, а тим більше насильницької мобілізації на окупованих територіях не є підтвердженням громадянського характеру війни – просто не сприймалися. 

І можна було б не зважати на цей та інші подібні випадки, якби не одне "але".

Моїм опонентом був профільний науковець, визнаний у світі науки професор і викладач одного з кращих університетів світу!

Але він відстоював логіку, що все, що було до 2022 року – це громадянський конфлікт. Після 2022 року – громадянська війна, поєднана з міжнародним збройним конфліктом.

Українська аудиторія прихильників такої позиції практично не бачить і не чує. Але вони є, і більш того, за їхнього авторства виходять наукові статті, книги і курси в університетах.

І в іноземної аудиторії виникає запитання: якщо війну проти України вели "сепаратисти" і населення "хотіло незалежності від України", то навіщо робити пріоритетом повернення контролю Києва над цією територією? 

Реінтеграція населення Криму і Донбасу – неможлива чи непотрібна

"Навіть якщо у 2014 році в Криму і на Донбасі не було проросійської більшості, то після вже 9 років окупації вона там, вочевидь, вже є. Населення інфіковане пропагандою. То чи є сенс витрачати ресурси спочатку на те, щоб звільнити ці території, а потім – щоб їх реінтегрувати? Може, краще зупинитися на поверненні до лінії фронту до повномасштабного вторгнення?" – це запитання нині доводиться чути ледь не на всіх закритих дискусіях.

У тому числі від експертів і від представників консалтингових компаній, які готують аналітику для західних урядів, топ-компаній чи дипломатичних представництв. Таке ж питання неодноразово доводилося чути і від парламентарів та дипломатів зі стратегічно важливих для України держав-партнерів.

Хтось із них шукає можливість "не образити Путіна" і лишити йому бодай щось. Інші міркують винятково раціонально, з точки зору людських і збройних ресурсів, які потрібні, щоб Україна повернула ці території, а потім – фінансових та адміністративних, для тривалої реінтеграції.

Тому Україна має бути свідома: ми досі маємо пояснювати події 2014 року.

Без розуміння цього Захід не усвідомлює наше прагнення звільнити Україну.

Та є ще один наратив, який у нас якщо й звучить, то хіба що як жарт – це теза про "один народ", тобто про єдність українців і росіян. Разом з ним часто кажуть про нібито "розколоту" Україну.

Навіть після 24 лютого 2022 року та після геноцидальних злочинів російської армії мантра про близькість і схожість народів не зникла, лише адаптувалася.

Зазвичай вона лунає лише у закритих дискусіях, бо її прибічники вже знають: говорити про це публічно іміджево небезпечно. Так, красномовною була ситуація на одному з подібних закритих заходів, що проходив у безперечно партнерській для України Польщі під егідою організації, що активно підтримує Україну в цій війні. Серед учасників був провідний професор одного з елітних американських університетів, людина без перебільшення зі світовим ім’ям.

Але від цього професора довелося почути і про "Леніна, який де-факто створив Україну", і про розкол країни на проєвропейський захід і проросійський схід, і про "один народ". А поряд з цим йшло звинувачення США і НАТО у провокуванні Росії на агресію і заклик визнати "занепокоєння" останньої. 

Авторів таких тез не бентежить ані те, що мільйони "проросійських" за їхнім переконанням мешканців сходу і півдня тікали від російської окупації, ані те, що підтримка вступу до ЄС і НАТО у цих регіонах безпрецедентно висока. Іноді в аргументації цієї тези доходить до звичайної спекуляції і брехні. Але часто науковці самі вірять у міф, який повторили багато разів, і тепер не можуть визнати свою ж системну помилку.

* * * * *

Насамкінець треба підкреслити: це пояснення не є приводом для відчуття "зради" стосовно західного експертного середовища. Але треба розуміти реалії і виклики для України, які лишаються здебільшого непоміченими в українському інформаційному просторі. 

Від 2022 року підтримка України і засудження Росії мали у західному світі однозначну перевагу над російською версією подій. Однак для перемоги у війні, для тривалої підтримки України, для дискусії про повоєнне врегулювання і архітектуру безпеки в Європі нам критично необхідно дивитися і на менш популярні, але все ж таки присутні в західному експертному середовищі погляди. 

Адже навіть якщо сьогодні деякі з цих позицій здаються маргінальними, то з плином часу та зі світовими подіями (як-от на тлі виборчої кампанії в США) ці голоси можуть звучати дедалі гучніше. Тож Україні треба бути готовою і діяти на випередження.
______________________

Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Останні новини з категорії Аналітика

Молдова напередодні президентських виборів: ключові актори та точки суспільного напруження

Аналітичний огляд передвиборчої ситуації у Республіці Молдова - у статті Маріанни Присяжнюк
13 червня 2024

«Зелені» мегавати. Як компенсувати збитки від пошкодження української енергосистеми

Про розвиток зеленої енергетики, зокрема на Сумщині, в умовах війни - у статті Сергія Ханіна
4 червня 2024

«Історичні» вибори у Мексиці: «каральне голосування» та вплив на двосторонні відносини з Україною

Чого очікувати Україні від виборів у Мексиці та чим керуються виборці однієї з найбільш впливових країн Латинської Америкиу - відповіді в ць...
2 червня 2024

Конфесійна приналежність на тлі повномасштабної війни: у фокусі Одещина

Про трансформації у церковно-конфесійних відносинах на Одещині - у статті Михайла Шабанова
30 травня 2024