Події
Перегляди: 704
14 березня 2018

Від сильного громадянського суспільства до сталої громадської участі

«Громадянське суспільство довело – воно має вагу і багато що може… А принагідно й показало, що все починається з ідеї, за яку треба боротися і багато працювати…» Такими символічними словами відкрила публічну дискусію «Громадянське суспільство в 2018-му: нові виклики, нові завдання», присвячену обговоренню тенденцій розвитку та нових задач для третього сектору, директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. Захід був присвячений 25-річчю Фонду.

Соціолог відзначила, що на тлі падіння довіри до більшості державних інституцій довіра до громадянського сектору залишається в позитиві. Але сама активність громадян зберігається на рівні 2012 року і з роками не зростає. Так 87% опитаних громадян зізнаються, що не долучаються сьогодні до активної громадської діяльності.

Ще одна проблема – формування нового виду патерналізму в суспільстві, тобто «якщо ми не довіряємо державним інституціям, то ми довіримо це громадському суспільству». «Ось така панує філософія – самі в громадському житті участі не беремо, але хай громадські організації зроблять все, що треба», – каже соціолог, додаючи, що є й позитивні тенденції – із часів Революції гідності люди більше почали виділяти кошти на пожертви (у 2012 році таких було 27%, сьогодні – понад 40%).

Загалом розвиток громадянського суспільства в Україні населення оцінює невисоко – близько третини опитаних оцінили його рівень як середній, і стільки ж – як загалом низький.

Сам же третій сектор свою ефективність оцінив у 2,9 бала за 5-бальнною системою. В опитуванні громадських осередків взяло участь 192 представники ГО. Ірина Бекешкіна зауважила, що одразу після Революції гідності громадяни вище оцінювали свою можливість впливати на владу, нині ж вони визнають, що їхня ефективність у суспільстві знижується. А на запитання «чому?» відповідають – «небажання влади іти на співпрацю».

«На мою думку, найбільш успішною тактикою і стратегією для влади було б, навпаки, співпрацювати з тими осередками, яким люди довіряють. Але останнім часом ми бачимо іншу тенденцію – не довіряють нам, ми зробимо так, щоб не довіряли вам», – прокоментувала Ірина Бекешкіна, наголосивши, що з боку влади це – небезпечна політика.

Слабкі сторони громадянського суспільства, за визначенням самих активістів, це: створення «кишенькових» громадських організацій при органах влади, партіях та олігархах – тобто формування псевдогромадського сектору; фінансова залежність від грантів, слабкий звʼязок громадських організацій із населенням; відсутність солідарності та нездатність знаходити порозуміння всередині самого громадського сектору; нестача потрібного рівня кваліфікації.

Серед ефективних методів реалізації своїх завдань громадські активісти відзначають співпрацю зі ЗМІ, закордонними партнерами, публічне обговорення суспільно-політичних проблем, зокрема дискусії.

Своє порівняльне дослідження думки населення та представників третього сектору (опитано 345  активістів Пакту) стосовно громадянської залученості здійснила й організація Pact в Україні в межах Програми сприяння громадській активності «Долучайся!» (USAID).

Представляючи дані опитування, Юлія Курнишова, менеджер зі стратегічних комунікацій та досліджень USAID/Engage, відзначила, що громадяни активно долучаються до громадських ініціатив, але здебільшого тих, що напряму зачіпають їхні потреби та інтереси. Так опитування виявило високий показник участі громадян у житті саме своїх громад – 60% відповіли, що брали участь чи то в зборах домового комітету, чи то в зустрічах у своєму селі. Щоправда, цей показник наполовину нижчий для Києва. А от щодо участі у громадських організаціях, то серед населення залученість до них доволі низька і не перевищує 15%.

Серед активностей, які найбільш характерні для населення – подання інформаційних запитів, ініціювання та підписання електронних петицій, участь в обговоренні законопроектів. У топі ж активностей третього сектору – боротьба з корупцією. Активісти оптимістичніше також дивляться на перебіг реформ, покладають відповідальність за боротьбу з корупцією на антикорупційні органи, на відміну від населення, яке перекладає цю функцію на президента. Майже кожен четвертий активіст зазначає також, що його права ніколи не були порушені.

«Замірялася й громадянська грамотність обох груп, – веде далі Юлія Курнишова. – Ми запитали наших громадян, наскільки вони знають про свої права та обовʼязки. 76% активістів змогли дати точну відповідь на всі базові запитання, і тільки 8% пересічних українців правильно відповіли на них».

Різняться й політичні уподобання серед двох груп опитуваних. Активісти більш схильні голосувати за «ДемАльянс», «Громадянську позицію» та «Самопоміч», на відміну від громадян, які незмінно віддавали перевагу «Батьківщині», ББП, «За життя», Опоблоку та «Самопомочі».

Найбільш вразливими соціальними групами громадяни вважають пенсіонерів, а громадські активісти – сексуальні меншини. А от з ким би не хотіли ні ті, ні ті жити по сусідству, так це з наркозалежними.

Провели серед населення і тест на впізнаваність громадських організацій. Кожен другий респондент знає щонайменше одну організацію громадського суспільства. Високі  рейтинги у Громадського телебачення, Руху «ЧЕСНО», коаліції РПР, Фонду «Демократичні ініціативи». 15% відповіли, що знають про проведення Національного екзит-полу, організатором якого є «Демініціативи».

Цікавими, на думку Юлії Курнишової, видаються й мотивації активістів брати участь у громадському житті. «Насамперед активістами рухає бажання стати відомими, – коментує дані опитування експертка. – Слідом ідуть – прояв громадянської позиції, шлях у політку, а далі – небайдужість до стану справ в Україні. Тобто особистісні цілі активістів перемежовуються з готовністю захищати спільні ідеали та цінності», – акцентує Юлія Курнишова. Підсумовуючи результати опитування, вона відзначила, що суспільні цінності поволі трансформуються, але багато упереджених ставлень ще зберігається.

«Громадянське суспільство сьогодні підійшло до певної «червоної риски», коли воно вже не може залишатися таким, як було після Майдану, з особливим піднесенням активності, волонтерства та благодійності. Але те, що було ним зроблене, хоча й залишається не дуже помітним, треба постійно підкреслювати. Це – пряма участь громадянського суспільства у мотивації, підштовхуванні й проведенні ключових реформ у країні», – таку характеристику нинішньому стану громадянського суспільства дав Євген Бистрицький, завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» (1998–2017 рр.).

За його словами, близько 12–15 українських аналітичних центрів європейського рівня разом із міністерствами виробляли впродовж чотирьох років стратегії розвитку («політики реформ») за ключовими напрямами. Так реформи супроводжувалися виникненням нових інститутів – перетворенням міністерства з адміністративно-командних органів на органи вироблення публічних політик, які залучатимуть стейхолдерів і враховуватимуть інтереси громадян з тих чи тих сфер. «Прийшли нові політики до влади, і треба було нам з вами запропонувати нові реформи. Як робити оці всі наповнені змістом «політики реформ» – запропонували саме представники аналітичних центрів», – наголосив Євген Бистрицький.

На жаль, каже він, третій сектор переживає сьогодні етап внутрішніх протиріч: «Внаслідок потужної пропаганди і внутрішнього розходження поглядів у самому громадському суспільстві виникла серйозна дискредитація антикорупціонерів. Зʼявилась думка, що ті, хто борються з корупцією, самі хочуть стати політиками, борються за власний авторитет або політичний капітал. Ці протиріччя невипадкові і змушують  громадське суспільство ставити нові завдання».

Серед них –  вимагати від влади публічної комунікації, адже вироблення публічних політик не відбувається без публічних комунікацій; за жодної умови не зупиняти боротьбу з корупцію, навіть якщо деякі персоналії дали привід сумніватися в їхній чесності;  громадське суспільство мусить нав’язати свою програму, як боротися і вибороти чесні та вільні вибори, зокрема запровадити школу лідерства, самим навчатися лідерству, навчатися публічній політиці, адмініструванню тощо. Важливо також забезпечити змагання між кандидатами на виборах. «Вихід достатньо простий, але й складний для громадянського суспільства, бо треба зібратися, консолідуватися, створити платформу – центральну і регіональну – із тих людей, які самі не підуть в політику, але могли би, забезпечити експертний аналіз й оцінку тих програм, які висуватимуться політиками. Політикам не можна довірити самим обирати себе. Це надзвичайно важливе завдання громадянського суспільства», – підсумував Євген Бистрицький.

Рушієм позитивних змін у країні, на думку Тараса Шевченка, директора Центру демократії та верховенства права, співголови Ради РПР, має стати побудова потужних державних інститутів. «Мало мати сильне громадянське суспільство, – пояснює свою думку він. – Побудова лише громадських і контрольних органів допомагає контролювати, трохи менше красти, але не допомагає іти далі, робити систему ефективною. Тому треба іти в ці державні інститути, працювати на них, не відсахуватися». Експерт наголосив – більшість системної корупції є наслідком неправильно побудованих інститутів, і боротьбою це не вирішується. Вирішується побудовою нової системи. Як приклад – освітня реформа, зокрема запровадження ЗНО.

Друге завдання для громадського сектору  –  запропонувати позитивний план змін. «Треба показувати громадам, яка модель буде кращою для їхнього розвитку, що має бути, скажімо, замість виконкому чи планів соціально-економічного розвитку», – каже  Тарас Шевченко.
Третім, на його думку,  має  бути зміна способу мислення і ставлення до дихотомії «громадські активісти і політики». «Ми всі розмірковуємо над тим, треба йти в політики чи не треба? Та насправді брати відповідальність за своє місто це і є бути громадянином. Ми як громадяни працюємо в громадських організаціях, пізніше як громадяни можемо брати відповідальність на державних посадах. Тому моя пропозиція така – ставитися до розбудови держави в першу чергу через позицію громадян», – наголосив Тарас Шевченко.

Тенденції у взаємодії громадянського суспільства з владою окреслив  Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження». Але спершу відзначив, що залучення громадян до вироблення, здійснення і контролю за політикою  є нічим іншим, як здоровим станом суспільства. Українське суспільство, впливовість якого підтверджують і рейтинги Freedom House,  має достатньо прогресивний досвід у цьому. Однак  ці високі  оцінки певним чином зумовлені слабкістю державних інституцій в Україні,  пояснив Олександр Сушко. «Слабкість держави, неспроможність державних інститутів виконувати покладені на них функції, є передумовою того, що громадянське суспільство бере на себе ці функції, часто не властиві в такому обсязі, – відзначив експерт. – Самоорганізовані громадяни просто змушені заповнювати своєю енергією лакуни, які створюються внаслідок низької спроможності держави».

Олександр Сушко зауважив, що за умов, коли громадянське суспільство сильне, а держава слабка, складаються додаткові ризики руйнації інститутів. Зараз, каже виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»,  стоїть  завдання зробити свій вплив не так сильним, як сталим, створювати інститути, які діяли б безвідносно від емоційного піднесення чи апатії в суспільстві, залучати кращі кадри і забезпечувати постійну взаємодію між громадянським суспільством і власне державою. «І тут не буде великої дилеми, коли ті самі люди реалізовуватимуть себе і в громадянському суспільстві, і на якийсь час переходитимуть на державну службу, – міркує Олександр Сушко. – Питання сталості сьогодні більш важливе, ніж питання сили і впливовості. Це має стати мегазадачею, яку слід розв’язати вже на нинішньому рівні, коли ми говоримо, що маємо сильне громадянське суспільство, але ще не маємо сталої громадської участі».

Погоджується зі своїм колегою і Андрій Кулаков, програмний директор МГО «Інтерньюз-Україна». «Для того, щоб бути серйозним гравцем, треба бути сталим гравцем, – стверджує експерт. – А ним можна стати лише тоді, коли ми всерйоз свої громадські організації розбудовуватимемо як інституційні. Не як  лідерські утворення, які сформувалися навколо певної персони чи експерта, а як ті, що можуть довгий час працювати як інституції», – наголосив Андрій Кулаков. Більше кооператорського духу, більше комунікацій між собою і більше спільних проектів, де громадські осередки доповнюватимуть одні одних, а не конкуруватимуть – таким бачить вектор розвитку громадянського суспільства Андрій Кулаков.

Він також підтвердив – громадянське суспільство вже здобулося на певні успіхи входження своїх активістів у владу. І це, на думку Кулакова, сприятиме перебудові логіки роботи державних органів і поставить її на більш ефективні рейки. Але водночас є певні проблеми, які заважають третьому сектору активно працювати з владою. «Ми добре навчилися критикувати, і тут владний орган, який учора ми ще критикували, а зараз він щось будує, боїться, що цей критичний потенціал його розмиватиме. Тому нам треба більше давати позитивний порядок денний, позитивний пакет рекомендацій, який буде затребуваний різними структурами. Треба створювати певний попит на наші послуги: як аналітичні, рекомендаційні, так і з виконання певних функцій», – пропонує Андрій Кулаков.

Одна з причин протистояння політикуму і громадянського суспільства, на думку Валентина Краснопьорова, історика, координатора Громадського руху «Сильні громади», лежить у «класовій» парадигмі, яка породжена недовірою одне до одного  та усвідомленням, що є клас політиків, клас громадських діячів, клас бізнесменів тощо. «Але ж насправді-то класів немає, – зауважує  експерт. – І тут, я погоджуся з попередніми доповідачами,  оця ідентифікація з громадянством має стати основною. Тому що саме громадянин може бути і бізнесменом, і вчителем, і робітником, він може бути громадським діячем і він може бути частиною політикуму».

Валентин Краснопьоров пояснює – порозумінням має стати та точка, де громадянське суспільство перестає ставитися до громадян як патрон, який знає, що треба робити, а політична влада й політики – як патрон, який визначає, що треба робити. Починати треба зі служіння тому колу суспільства, яке усвідомило, що воно має вирішити конкретну проблему на місцевому рівні. «А потім, коли ти починаєш допомагати цим людям, служити їм, не отримуючи корону, що ти їм робиш якусь політику, ти отримуєш партнерів, яких можеш згодом залучити до громадських ініціатив», – переконаний експерт.

Обговорювали громадські активісти й порядок денний для неурядового сектору у передвиборчий рік  – чи варто громадським діячам іти в політику, в  якому форматі впливати на владу,  залишатися на позиції контролера влади, моніторити якість виборчого процесу і  чи самим, скажімо, формувати ті виборчі правила.

Свою думку з приводу цього висловив Ярослав Юрчишин, виконавчий директор ГО «Трансперенсі Інтернешнл»: «Я кардинально за те, щоб максимальна кількість наших з вами колег включалися в ці процеси і отримували з нашого боку скоріше підтримку, ніж традиційний холодний душ, сприйняття як чогось чужорідного. Ми насправді не змогли мотивувати тих людей, які в 2014 році взяли на себе амбіції і пішли у владу, не змогли створити їм можливість кумулятивного ефекту участі у владі. Дуже часто вони були нашим первинним об’єктом критики, і часто  більш жорсткої, умовно кажучи, квартири Лещенка,  ніж критики острова Грановського…  Тому я як громадянин підтримаю будь-кого, хто з громадського сектору буде бачити в собі сили і спроможності брати участь у наступних виборчих кампаніях».

Важливий, каже експерт, і зворотний процес – аби ті люди, які з тих чи інших причин випадають із влади, поверталися у громадський сектор. «Тим само ми акумулюємо ефект тих людей, які справді у владі щось робили незалежно від персональних оцінок, і посилюємо можливості нашого громадянського суспільства», – переконаний Ярослав Юрчишин.

 Не вбачає сенсу в постановці питання «йти чи не йти активістам у політику» й Ольга Айвазовська, голова правління ВГО «Громадянська мережа «ОПОРА». Вона переконана – громадські активісти йдуть у владу не по представницький мандат і доступ до великих ресурсів, а для того, щоб отримати вплив через цей представницький мандат. А отже відповідь проста: якщо ви збільшуєте свій вплив через представницький мандат – ідіть у владу, якщо ні, і навіть, навпаки, девальвуєте його або декапіталізуєте своє персональне ім’я – не йдіть. «Тобто треба сісти і подумати: ви отримаєте більше чи менше не для себе персонально, а для реалізації внутрішніх завдань або організаційних, які ви перед собою ставили?», – радить Ольга Айвазовська.

А  порядок денний для політично активних організацій, які не працюють на виборах як суб’єкти виборчих процесів, має, на її думку,  бути таким: попередити, захисти, важко працювати…

Попередити – це значить, що неурядові організації мають запропонувати гострі й незручні питання, на які зобов’язаний дати відповідь кожен суб’єкт виборчого процесу.

Захистити – вибори повинні бути чесними не тільки з точки зору результатів голосування, а з точки зору якості та чесності самої кампанії. Задля реалізації цієї мети треба забезпечити невідворотність покарання за вчинення злочинів на виборах,  робити те, чого не може й не хоче робити поліція, доводити певні речі до суду, свідчити про них тощо.

Важка робота – сподіватися, що після виборів щось зміниться інституційно, не варто, каже Ольга Айвазовська, нагадавши передвиборчу риторику нових лідерів, які обіцянками змінити виборчий кодекс. «Тому нам треба дбати не про спільну партію, не про спільний список, а про мінімальну схожість завдань. І одне з них – реформа парламенту як інституції». А очікувати від заходження у фракції нових лідерів, що одразу настануть інституційні зміниться, не слід. Тут потрібна важка робота, яка, на жаль, розрахована на роки, акцентувала очільниця  «ОПОРИ».

Своєрідні посили для громадських організацій зробив і Євген Радченко, директор з розвитку громадської організації «Інтерньюз-Україна», головний експерт коаліції громадських організацій «Реанімаційний Пакет Реформ» з питань виборчого законодавства.

Хоч як дивно, каже експерт, але громадськість на цих виборах має стати гальмом… «Ми нарешті повинні пригальмувати наше суспільство, щоб вибори черговий раз не стали революцією чи революційною ситуацією. Для України будь-яка екстремальна ситуація зараз шкідлива, і тому громадські організації повинні пояснити суспільству, що вибори – це лише вибори».

Дуже важливо також поставити для політиків прапорці – там, де не можна зловживати шляхом адмінресурсу, підкупу, фейків, не дуже чесних новин. «Давайте пояснювати політикам і називати речі своїми іменами – це не адмінресурс, який ми так чомусь соромʼязливо називаємо, це – зловживання службовим становищем, яке є кримінально караним злочином», – закликав Євген Радченко.

І ще одне завдання – зробити вибори змаганням програм, а не гаманців та емоцій. «Громадські організації тут також можуть відіграти важливу роль, комунікувати  з  політиками, вимагаючи, щоб вони працювали за правилами, не дозволяти їм кидатися брудом в конкурентів, буцімто обклавши лайном інших – самі залишаються чистими», – каже експерт.

Вибори – це кадровий референдум, нагадав усім Євген Радченко. Зрозумівши це, громадянське суспільство має сприяти тому, щоб обрати справді фахівців,  які  можуть виконувати функції, передбачені Конституцією та законами України, а не просто бути класними людьми.

________________________

Захід проведено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та «Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.

 

 

 

Top