Від Парижа до Берліна. Чи буде нова нормандська зустріч?

Нормандський саміт у грудні 2019 року зіграв роль громовідводу. Напруга, що накопичувалася навколо теми Донбасу протягом більш як півроку і почала «розривати» українське суспільство зсередини, начебто спала. Складається враження, що ключові гравці пішли з поля на перерву — видихнути, але чи повернуться вони взагалі для другого тайму?

Наслідки Парижа: тупцюємо на місці?

Найбільше полегшення з усіх результатів нормандської зустрічі можна сформулювати так: зради не відбулося. Втім, як і можна було очікувати, жодного пришвидшення у розв’язанні конфлікту теж не відбулося. Перший же пункт підсумкового Паризького документа не виконується. Так, безпекова ситуація скоріше загострилася, «режим тиші», погоджений лідерами «нормандської четвірки» не був дотриманий жодного дня (!), а за два дні після саміту Україна вже почала відлік поранених і далі — вбитих протягом проголошеного «перемир’я».

Розведення сил і засобів втрачає сенс в принципі. Якщо у 2019 році команда президента Зеленського за будь-яку ціну хотіла організувати зустріч з Володимиром Путіним, то і тиск з розведенням на вимогу Росії був шаленим. Тепер же такий «ентузіазм» просто був би абсурдним. Критика повсюдного розведення міністром оборони України підтверджує зміну настроїв з українського боку. А щоденні звіти СММ ОБСЄ доводять: відведення військ жодним чином не покращує безпекову ситуацію. Так, Золоте, поблизу якого відбулося розведення сил, постійно фігурує в звітах спостерігачів як гаряча точка Луганської області. Відтак, спроби домовитися про наступний етап розведення у Мінську виглядають менш цікавими українській стороні, а Росія зацікавлена передовсім у демілітаризації ключових стратегічних ділянок: Широкине та Щастя. Україна на це не погодиться.

Обмін полоненими — єдиний успіх, який сторони можуть покласти на стіл як доказ. Втім, навіть він не відбувся за домовленими у Парижі правилами: Росія елементарно не визнала наявності в ОРДЛО всіх, кого Україна вважає незаконно утримуваними. Ну, немає там начебто всіх, кого Київ хотів повернути. Так що навіть формула «всіх встановлених на всіх встановлених» не спрацювала, а критично важливих для Москви злочинців українська сторона видала і на кого тепер міняти тих, хто лишився в ОРДЛО — складне питання.

Підстав чекати на нову нормандську зустріч — критично мало

Мандат СММ ОБСЄ як не виконувався, так і далі не виконується. Щодня монітори фіксують обмеження їхнього пересування окупованою територією. Тим часом Україна формально попросила ОБСЄ про продовження мандату місії на наступний рік, і всі розуміють: ніяких змін в роботі ОБСЄ не відбудеться без вказівки Кремля не заважати патрулям СММ. Щоправда, абсолютно правильно, що Україна порушила у Тристоронній контактній групі виконання ще одного Мінського документу, про який Росія воліє не згадувати — Протоколу від 5 вересня 2014 року. Мета: змінити акценти в дискусії про кордон. Якщо Росія хоче послуговуватися Мінськими документами — чудово, але тоді починаймо з перших домовленостей. Зокрема, зі створення зони безпеки на україно-російському кордоні силами СММ ОБСЄ. Звичайно, Росія на цей крок не погоджується, так само як не погодиться на створення ще однієї робочої групи у Тристоронній контактній групі (ТКГ) — щодо кордону. Втім, логіка українських переговорників у цьому абсолютно правильна.

Берлінський саміт: бути чи не бути

Підстав чекати на нову нормандську зустріч — критично мало. Тому сьогодні шальки терезів більше схиляються до протилежного сценарію: саміт під великим питанням. Тим паче, за 4 місяці, як запланували в грудні у Парижі. І ось чому.

Новий саміт — не в інтересах Росії. Попри поширену думку, мовляв, Кремлю розмова про вибори якраз і потрібна, все не так прямолінійно. Росії від будь-яких потуг потрібен результат. І не компроміс, а той результат, який влаштовує саме її, а не Україну. Це ми дуже чітко побачили у Парижі: позиція Росії геть не змінилася від 2015 року. Та сама непоступливість у питаннях кордону, виборів, «особливого статусу». Навіть перед останньою нормандською зустріччю Росії потрібні були гарантії, що Зеленський погодиться на вигідний Кремлю сценарій. Не вийшло. Але другий такий «холостий постріл» Москві не потрібний явно.

Можливо, саме для цього сценарію і відбулася зміна ролі Козака і відставка Суркова. Втім, домогтися від українського керівництва погодитися з таким сценарієм буде майже нереально: у Києві чинна влада вже зрозуміла, що російський сценарій активна частина суспільства не «проковтне». Та й сам президент Зеленський вже окреслив у грудні ті «червоні лінії», за які тепер переходити — все одно, що підписати собі політичний вирок. До того ж не забуваймо, що між самітами у Парижі та Берліні мають бути створені конкретні безпекові передумови, аби дискусія лідерів про політичну реінтеграцію і вибори в принципі виглядала прийнятною. Зрозуміло, що таких передумов не буде. Максимум — розведення сил і засобів ще в одній-двох ділянках. Все.

Що Росія продемонструє зі свого боку як аргументи на користь розмови про вибори? Окрім обміну полоненими в урізаному варіанті — не буде що демонструвати. І відтак інтерес Росії в пустопорожньому для неї саміті буде мінімальний. В той час як Україна пропонує нові ініціативи з «переродження» мінської ТКГ, пролонгує закон про «особливий статус» і в принципі виглядає більш гнучкою стороною, Росія буде знову в позиції порушника. Тобто, без залізобетонної згоди України на суттєві поступки Росії, останній нова нормандська зустріч взагалі не потрібна. І саме тому зараз Росія зосередиться на тиску на Україну. Інакше — сенсу зустрічатися практично немає.

Що далі?

Якщо ж зустріч таки відбудеться без таких гарантій, вона, скоріше за все, буде останньою спробою української влади «домовитися». На цьому зусилля з організації діалогу з глухим візаві з великою долею вірогідності завершаться. Щоправда, є надія, що «під зустріч» Росія погодиться на ще один етап обміну: причому, скоріше, вже після неї, аби показати результативність домовленостей. Ґрунт, очевидно, будуть зондувати у Мюнхені, де може відбутися зустріч міністрів закордонних справ нормандської четвірки на полях безпекової конференції у лютому.

Українським переговорникам на берлінський саміт у будь-якому разі треба тепер вже точно їхати не з примарним розрахунком «домовитися», а з планом демілітаризації: «режим тиші» — роззброєння і розформування незаконних збройних формувань (формально зафіксоване у плані) — виведення російських військ (тут вже без формальностей, адже «ихтамнет») — контроль над кордоном. І жодної дискусії про вибори.

_______________________________

Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті  є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.