Вибори, громадянська активність та контроль за владою – складові політичної безпеки людини

Про політичну активність громадян України, про їхню політичну безпеку дискутували учасники уже третьої онлайн-конференції, що проходить в рамках проєкту «Безпека людини: оцінка та очікування мешканців та мешканок чотирьох областей України». Проєкт виконує  Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва за фінансової підтримки київського бюро Фонду ім. Гайнріха Бьолля.

За словами модераторки заходу, політичної аналітикині «Демініціатив» Марії Золкіної, нам може здаватися, що українське суспільство політично активне і що рівень інтенсивності політичних подій у нас навіть вищий, ніж у багатьох інших європейських країнах. Але не все так просто, адже політична безпека не зводиться винятково до піків політичної активності.

«Що власне визначає поняття політичної безпеки в будь-якому демократичному суспільстві. І де на цьому трекові є Україна, наскільки ми близькі до поняття комфортності політичного середовища і безпечності політичного середовища. І з усіма цими складними, але я сподіваюся, дуже цікавими питаннями ми будемо розбиратися з практичної і трохи з теоретичної точки зору», – заявила, відкриваючи дискусію, Марія Золкіна.

Сергій Шаповалов, аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучерів представив ретроспективу результатів опитування щодо політичних активностей українців. За його словами, політична система України  є «радше гібридним режимом». Бо в ідеальній консолідованій демократії західноєвропейського типу активні громадяни покривають брак інтелектуального, матеріального і людського ресурсу, який постійно виникає у держави, що дає змогу останній динамічніше розвивати ті галузі суспільного життя, де держава просто не встигає. В Україні  ж громадянському суспільству доводиться не просто підстраховувати державу своїми ресурсами, а  протидіяти тому, аби вже наявні у держави ресурси через дії корумпованих еліт не були змарновані, витрачені нецільовим способом чи просто вкрадені. А звідси й спокуса корумпованих еліт покарати «неслухняних активістів».

«Головна думка в тому, що в Україні громадянське суспільство ще повинно виборювати своє право допомагати державі розвиватися, а для цього громадянському суспільству необхідно докладати зусиль для того, щоб захищати себе, свої політичні права та інтереси від посягань», – стверджує аналітик.

За словами Сергія Шаповалова,  в Україні регулярно долучаються до тих чи інших форм суспільно-політичної активності 10% громадян. Регулярно долучається до життя своєї громади близько 7%. Щоправда, ще  26% говорять, що роблять це, але рідко.

Насправді, якщо відштовхуватися  від подібних міжнародних опитувань, українці мало відрізняються від європейців. Лише в Штатах істотно більша кількість громадян  є членами партій, що пояснюється  особливістю їхньої політичної культури. Тому Україна тут цілком в тренд, пояснив  Сергій Шаповалов.  

Водночас, за його словами, українці пасуть задніх у світових рейтингах інтересу до політики, довіри до національного парламенту, й що важливо – не довіряють один одному та не вірять у власну спроможність впливати на стан справ в Україні.

«Усі ці несприятливі чинники: і недовіра до влади, і недовіра до один одного, відсутність інтересу до суспільного життя, зневіра у своїй здатності впливати на ситуацію в країні тощо призводять до того, що українське суспільство є мало потенційно активним», – наголосив Сергій Шаповалов.

Ольга Айвазовська, громадська діячка, голова правління Громадянської мережі ОПОРА говорила про виборчі складові безпеки людини, дотримання їхніх прав на волевиявлення, а також про феномен голосування по-українськи, адже багато хто з нас не ходить на вибори, тобто не реалізує своє право впливати на політику. На думку експертки:

«Це якраз є історична травма плюс досить серйозний символізм в агресії щодо аполітичності.  Адже тези «культура поза політикою», «я не слідкую за новинами», «я не беру участь у виборах» чомусь зараз є тим, чим пишається частина громадян України. На мою думку, це все ж результат інженерії, частково історичного виміру, тому що радянська людина була змушена бути аполітичною, замовчувати свою позицію, не виражати її в публічний спосіб, тому що це була рамка безпеки. В іншому випадку ви опинялися в ситуації, коли щодо вас репресивна машина тоталітарної системи вчиняла певні дії, щоб вас зламати. Відповідно цей історичний вимір впливає, на жаль, на громадянську позицію частини українських громадян», – вважає Ольга Айвазовська.

Інший аспект цієї теми – це формальний чи неформальний вибір або реалізація політичного права. Й тут дискутантка навели приклади двох Майданів – 2004 року (Помаранчева революція) та 2013–2014 рр. (Революція Гідності), коли суспільство усвідомило, що його позицію не приймає до уваги влада або діє всупереч настроям суспільства.

«Був чіткий вимір події і тайм-лайн для порушення політичних прав чи позиції конкретних громадян, суспільства. На що реагувало суспільство в реакційний, але дуже хвилевий, мотивований спосіб», – каже Айвазовська. А от вибори до різних органів влади, міжвиборчий період, коли політична активність громадян зводиться переважно походами до кабінетів чиновників чи підписанням петицій, створення громадських рад чи ініціатив –  це виглядає як довготривала бюрократична боротьба, на яку більшість українців не здатні.

Як яскравий приклад Ольга Айвазовська наводить довготривалу роботу над розробкою і втіленням Виборчого кодексу, яка потребує не просто громадської участі, а щоденної бюрократичної роботи.

«В Україні про нього говорили 15 років, щодо його розробки. І експертне середовище, і політичні гравці проводили комунікації, розробляли ті чи інші положення 10 років. Після його прийняття було ще три повторних других читання. Тобто ми розуміємо, що цей процес, який стосується конкретних рамок або змін у політичному секторі щодо демократичних інституцій, потребує не просто громадянської участі, доброї волі громадян на те, що виборча система не буде мажоритарною, а, наприклад,  пропорційною і з відкритими списками, а потребує щоденної бюрократичної роботи тих, хто змушений діяти в довготерміновій перспективі, а не тут і зараз. Тому що сьогодні прийшов понеділок після виборів, коли результат мого волевиявлення був вкрадений, і я, незважаючи на те, чи є я частиною якоїсь громадської організації чи руху, вийду на центральну площу, тому що в іншому випадку Україна буде рухатися в тартари і, зрозуміло, що мої права в той чи інший спосіб будуть порушені», – акцентує Айвазовська.

Схожа історія з порушенням політичних прав українців – не проведення місцевих виборів до 18 громад на контрольованому Україною Донбасі.  «Це новий виклик для суспільства. Адже теж незрозуміла конкретна дата порушення прав, хоча є конкретні рішення і відповідальні особи за ці рішення. І те, що відбувається зараз на Донбасі, це фактично відмова від місцевого самоврядування і виборів там, де вони можуть відбутися, тому що відсутня якісна процедура для оцінки безпеки. Для того, щоб громадянам повернути політичні права, яких вони позбавлені, треба зовсім інше процедурне рішення для визначення рівня безпеки», – каже експертка.

 Але окрім бездіяльності влади, чи борються за свої права майже 500 тисяч людей, що там проживають? Так.  Є звернення до суду щодо порушення виборчих прав, комунікація всередині груп активістів, але це боротьба тривала «коли ці файтери демократії або «вотчдоки», повинні насправді діяти на щоденній основі, а не чекати доброї волі центральної влади. І тоді це – система стримування і противаг», – резюмує  Ольга Айвазовська.

Про зв’зок між стійкістю та участю, черговий наратив  Європейського союзу щодо нашого Східного партнерства говорила  Орися Луцевич, аналітикиня, голова Українського фонду Chatham House.

Під стійкістю розуміється здатність системи давати опір, коли є шок, адаптуватися і відновлюватися після потрясіння, а також зростати на основі цього досвіду.

«Коли говорять про Україну, чим  вона відрізняється від Білорусі, чи від Росії, – ми не знаємо, хто буде наступним президентом. Так? Тобто в демократії вже закладена ця невизначеність, яка в принципі в таких умовах політичної системи, стійкість, дуже важлива. І друге – це, звичайно, легітимність інституцій. Якщо інституції сприймаються нелегітимними своїми громадянами, то стійкості не може бути. І третє – це ефективність цих інституцій, що стосується забезпечення послуг до громадян», – каже аналітикиня.

Достатьно непоганий вигляд має Україна, на думку Орисі Луцевич, в плані довіри.  «Країни, де нерівність є низькою, мають вищий рівень довіри. А наші сусіди, на жаль, які зараз відкочуються так само по демократичних стандартах і які пережили так само тоталітарну травму, можливо в меншій мірі як Україна, такі як Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, мають навіть нижчий рівень оцієї загальної довіри, ніж Україна. То ми маємо розуміти в порівнянні – ми рухаємося в доброму напрямку», – стверджує аналітикиня.

Але України, вважає пані Луцевич, має дуже високий брак модернізації і неефективного управління. Ми вдвічі більш не ефективні, ніж Польща, за даними Світового банку. Тому саме політична участь і суб’єктність громадянського суспільства важливі для стійкості. Й якщо навіть говорити про економічне зростання, то дослідження показали, «що громадська залученість підвищує відчуття гордості за те, що ти живеш у цій громаді, та оптимізм. Вона  навіть сприяє і дуже чітко пов’язана з місцевим ростом ВВП».

Й ще один важливий фактор – це вплив громадськості на владу. У центрі такий вплив ще більш-менш достатній, а от в регіонах люди бояться конфліктувати з владою.

«Повинна відбутися емансипація протягом певного часу, де люди побачать, що це безпечно іти на певний конфлікт на місцевому рівні, для того щоб досягати результатів. І такі різні моделі участі зараз обговорюються. Говорять навіть, окрім парламентів, про створення таких рад майбутнього, де громадяни, наприклад, можуть зібратися з різних сфер і обговорювати питання міграції, як то в Австрії. Такі ради існують, щоб це було не заполітизоване, а громадське обговорення впливу міграції, наприклад, на суспільство, на економіку, на ідентичність. Так само є всякі консультаційні голосування, бюджети участі, які, до речі, теж розвиваються і в Україні, і це дуже гарний приклад», – каже Орися Луцевич.

Євген Глібовицький, партнера pro.mova, співзасновник Несторівської групи також поділяє оптимізм щодо трансформації щодо політичної активності, водночас, експерт побоюється, «якщо швидкість збільшуватиметься, то у нас під загрозою буде сталість нашої трансформації».

Для того, щоб підвищити суб'єктність громадян і, зокрема, оздоровлювати себе від історичних травм, треба бути готовими до активної відповідальної участі. На думку Євгена Глібовицького,  важливий  український регіоналізм. Різні українські регіони, різні українські історичні пам'яті мають різні підходи до участі.

«Мені здається, що дуже важливо, щоб ми обмінювалися міжрегіональним досвідом всередині українського дискурсу. Це фактично питання так само і про внутрішню мобільність українську, але не тільки про туристичну мобільність, але про мобільність із зануренням в життя інших громад, про мобільність, яка дає можливість зрозуміти, яким чином в іншому регіоні вирішується те саме питання, – продовжує експерт. –   Я дуже часто бачу з галицької перспективи, що не видно, яким чином думають, наприклад, наддніпрянці чи слобожанці, чи південні українців, чи донбасці, і навпаки. Наприклад, в галицькому і в донбаському історичному досвіді є досвід продуктивного застосування організованого насильства. В інших українських регіональних досвідах немає цього досвіду. Мені здається, що краще розуміння, власне, регіональних політичних культур, краще розуміння регіональних історичних особливостей, причому таке намацальне, не теоретизоване, дасть нам кращу якість участі», – переконаний  Євген Глібовицький.

Й ще один аспект – це історичні традиції. Якщо політичні партії в західному світі створені кілька століть тому,то у нас це дуже нове явище, й в українських реаліях це швидше політичні проєкти.

«І тому я ставлю питання, чи ми справді мусимо іти в партійну політику, чому ми не можемо йти в іншу політику. Тобто, я думаю, що тут нам важливо розуміти, що брак традиції може бути як недоліком, так і перевагою, яка уможливлює більшу мобільність і яка дає можливість краще конфігурувати свою політичну систему під наші культурні особливості чи під наші поточні потреби», – наголосив Євген Глібовицький.

 Про 10% активного громадянського суспільства, про людей, які розуміють, як опрацьовувати інформацію, як її перевіряти, які дійсно витрачають час на те, щоб фільтрувати інформацію і з нею діяти, говорив Максим Яковлєв, завідувач кафедри міжнародних відносин НаУКМА і директора Школи політичної аналітики при НаУКМА.

Некритичне сприйняття інформації  особливо проявилося через ставлення до вакцинації. Бо за багатьма опитуваннями і рейтингами українці скептично дуже ставляться до вакцини, не довіряють їм порівняно із західною розвиненою Європою.  Й така низька медіаграмотність, на думку експерта,  у багатьох прошарках українського суспільства веде до традиційного розчарування, поширення фейкократії.

«Як вихід із цієї ситуації, дійсно — розвиток критичного мислення, розвиток навичок роботи з інформацією. І це має бути, в тому числі, на рівні різних функцій держави. Можливість бути дійсно стійким до інформаційних вкидів і фейків. Якби ми сприяли поширенню медійної грамотності, можливості протидії фейкам і тд., можливості дійсно правильно працювати з інформацією, ми б сприяли більшій стійкості Української держави і, мабуть, можливостям раціонального вибору в плані представників влади, можливості притягати їх до відповідальності. Бо дуже легко бути безвідповідальним політично в країні, у якій у більшості населення, окрім 10% активного громадянського суспільства, коротка політична пам'ять», – завершив Максим Яковлєв.

Володимир Фесенко, політолог і голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента», продовжив тему про політичну недовіру громадян.  За його словами, вона виникла в результаті політичних травм 90-х років і початку 2000-х років.

«Це – емоційні гойдалки, які у нас працюють як залізна закономірність, – зазначає експерт. – Ідеться про розчарування після виборів. Спочатку з'являються завищені очікування. От що з ними робити — це якраз питання раціоналізації інформаційних кампаній, дискусії під час виборчого процесу. Але я думаю, що швидко ми це не подолаємо. Оці завищувані очікування, вони дуже сильно впливають. Тому що через пів року вже починаються розчарування, а через рік – це вже глибокі розчарування у будь-якому переможці. І от треба думати, як з цим працювати, думати перш за все нам треба, людям, які так чи інакше впливають на громадську думку, на певних політиків. Тому що от якраз раціоналізація політичної думки, зокрема й експертної, журналістської щодо подальших цілей розвитку українського суспільства — це буде дуже важливо», – вважає Фесенко.   

Люди переносять політичну недовіру не тільки на державу, але й часто вже й на громадських активістів. А чому? А тому що значна частина громадських діячів є частиною політичного процесу. Є вже системна недовіра значної частини людей до політики.

«На мій погляд, одна з головних проблем отакої недовіри до політики як такої і до політиків – це надмірна конфліктність, і надмірна агресивність нашої політики. Я подивився, що за цінностями, зокрема і геополітичними цінностями – підтримка європейської інтеграції, підтримка НАТО, підтримка демократії і демократичних цінностей – в принципі немає принципових розбіжностей між прихильниками Порошенка і Зеленського. Є певні відмінності, безумовно, але вони не принципові. Це не так, як з прихильниками ОПЗЖ. Але є взаємна ненависть. Вони одні одного ненавидять більше, ніж тих самих ОПЗЖ чи прихильників Тимошенко і тд. А це буде заважати подальшому розвитку. І от над цим треба думати, щоб ці негативні емоції, які фактично сварять нас всередині, вони не переносилися з політики на громадське життя», – акцентує політолог.

Й тут, на думку політолога, активісти політичні і громадські мають між собою спілкуватися, знаходити спільну мову, шукати спільні рецепти подолання наших проблем. Й не тільки на центральному, а й регіональному рівнях.

«Мені здається, що розвиток громадської солідарності, суспільної солідарності треба зараз починати з формування різноманітних спільнот в різних формах. Від територіальних спільнот. Тут вже є певні позитивні процеси. Але лише на початковій фазі. Далі – до професійних спільнот і спільнот за інтересами», – резюмує Володимир Фесенко.

Науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва  Олексій Гарань, продовжуючи тему емоційної ворожнечі між прихильниками Зеленським і Порошенком, яка переноситься й на їхніх виборців, висловив стурбованість щодо відповідальності.

«Чи несе більшу відповідальність влада чи ні і в тому, які при цьому використовуються засоби, методи і правила. Та ж Ірина Бекешкіна, вона весь час говорила, що найбільше її лякає тупа влада. Вона мала на увазі Партію регіонів, яка протискувала все на світі. Є машина для голосування – ми протискуємо. Але зараз, на жаль, я це бачу в діях нинішньої влади. І я думаю, що ми маємо говорити не про емоції, а про якийсь фактологічний матеріал, що ненормально, коли перший помічник президента одночасно займається бізнесом і не подає декларацію. Ненормально, коли голова Офісу президента очолює Конгрес регіональних і місцевих влад. Ну як це можна? Органи самоуправління очолювати главі Офісу президента. Ненормально, коли основні події в країні коментує радник глави Офісу президента. Це що, офіційна установа, офіційний орган, який дає коментарі? Ненормально, коли по праву руку від президента стоїть його глава офісу, а не міністр закордонних справ і так далі. Йдеться не про емоції, а про порушення якихось базових принципів, про можливість впливу на дії влади», –  переконаний політолог.

В контексті політичної безпеки  учасники дискусії зачепили також тему боротьби з корупцією, зокрема, т.зв. Закон проти олігархів. На думку голови Правління Української гельсінської спілки з прав людини й директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова: «Цей закон абсолютно ганебний і що він буде означати вибіркове переслідування тих, кого треба. І ми будемо мати наслідком перерозподіл ринку, а корупція буде залишатися, як і була. З нею нічого не станеться». Правозахисника також дивує  підтримка закону нашими західними партнерами.  

 Натомість інші учасники дискусії не драматизують ситуацію реакцію європейських партнерів на закон про деолігархізацію.   

Декларація за наслідками саміту має  дуже хитре формулювання – там немає прямої підтримки конкретно цього законопроекту,  зауважив Олексій Гарань.

Підтримала свого колегу й Орися Луцевич, яка також вважає, загалом європкці підтримують саме напрямок обмежити вплив кланів та фінансово-промислових груп: «Безумовно, є велика група підтримки України в Брюсселі, яка має понад 30 експертів, які щодня займаються секторальними реформами, і вони розуміють, вони так само дуже часто підходять з точки зору подолання монополій, концентрації капіталу в секторах, але вони розуміють, що це дуже складний і довготривалий процес. Я думаю, що їхній розрахунок є на те, що цей закон порушить існуючий баланс в системі і створить можливість для нових рішень».

Під час наступної дискусії 16 листопада учасники говоритимуть про економічні аспекти безпеки людини.