Україна спрямовуватиме зусилля, щоб збільшувати коло своїх стратегічних партнерів та союзників — Петро Бурковський
Заочний круглий стіл представників влади і незалежних експертів «Україна на світовій арені: національні інтереси і стратегічні пріоритети», проведений в червні 2023 р. в рамках проєкту Центру Разумкова «Стратегічні партнери України», який здійснювався за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні, був сфокусований на пріоритетах і основних завданнях української дипломатії в умовах війни, інтересах держави, що є визначальними у відносинах з країнами-партнерами і міжнародними організаціями. Учасники дискусії згодні з тим, що топ-завданням політики Києва на світовій арені є забезпечення зовнішніх умов для ефективного опору російській інтервенції, насамперед — постачання озброєння для ЗСУ. У рамках невеликих інтерв’ю учасники заочного круглого столу виокремлювали основні засади стратегічного партнерства, відзначали шляхи оптимізації відносин з країнами світу, окреслювали коло держав-союзників, відносини з якими мають пріоритетний характер.
Публікуємо інтерв’ю Петра Бурковського, виконавчого директора Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, розміщене в журналі Центру Разумкова «Національна безпека і оборона».
— Якими нині, на вашу думку, є пріоритети української дипломатії?
— Ситуація війни принципово не змінила структуру пріоритетів дипломатії України. По-перше, є негайні питання, які потребують цілодобової уваги на найвищому рівні. Мова про особисту дипломатію між Президентом України та главами держав і урядів так званої «коаліції Рамштайну» («танкової» та «літакової» коаліцій), керівними органами НАТО, Європейського Союзу, Міжнародного валютного фонду. Завданнями на цьому рівні є підтримка і нарощування міжнародних зусиль із надання Україні зброї, макроекономічної допомоги, міжнародних санкцій проти Росії. Ця активність має повсякденний і експертний вимір, який полягає у підготовці позицій та проєктів рішень України, які мають втілювати досягнуті політичні домовленості. Тут працює ціла низка органів виконавчої влади, які володіють необхідними компетенціями.
Найскладнішим, на мою думку, є інший рівень дипломатії, який має втілювати середньо- і довгострокові інтереси України. Хоча ці питання часто обговорюються разом із негайними завданнями, проте їх вирішення вимагає зміни політичних підходів, а часом і подолання світоглядних розбіжностей між Україною та країнами, які входять до різноманітних формальних і неформальних груп з підтримки нашої держави. Мова йде про такі блоки питань:
Блок, присвячений нейтралізації російської загрози:
1. Довгострокова ізоляція Росії як держави: видалення Росії з ООН, ОБСЄ, МВФ, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, активне сприяння демонтажу СНД та ОДКБ.
2. Покарання Росії за злочини агресії, геноциду та воєнні злочини її армії та спеціальних служб.
3. Використання усіх арештованих активів Росії та російських юридичних і фізичних осіб для відшкодування збитків, завданих агресією.
Блок, присвячений захисту суверенітету України:
1. Забезпечення вступу України до НАТО.
2. Забезпечення сприятливого зовнішнього середовища для відновлення та економічного розвитку України, захисту інтересів у процесі вступу та перебування в ЄС.
3. Перезаснування російської державності та підтримка поневолених народів Росії.
Блок стримування ерозії міжнародної безпеки і права:
1. Реформування ООН відповідно до інтересів неядерних країн.
2. Формування трансконтинентальних коаліцій із управління ризиками, пов’язаними зі зміною клімату, протидії гібридним загрозам для демократій, підтримання продовольчої, біологічної, ядерної та енергетичної безпеки.
3. Створення міжнародних фондів для розвитку і вільного трансферу між демократіями та захисту критичних технологій у сферах медицини, «зеленої енергетики», штучного інтелекту.
— Які стратегічні інтереси і потреби нашої країни, з огляду на реалії війни і перспективи післявоєнної відбудови, є визначальними у відносинах з країнами-партнерами і міжнародними організаціями?
— Ключовим інтересом України є виграш у війні, який: а) позбавить Росію можливості здійснювати ескалацію насильства і готувати перехід до застосування неконвенційної зброї; б) примусить Росію змиритися із невідворотною втратою шансів обмежити суверенітет і порушити територіальну цілісність України; в) дискредитує гібридні шляхи і засоби підриву регіональної та міжнародної безпеки.
Відповідно, нашою головною потребою є не лише прийняття країнами-партнерами і міжнародними організаціями українського бачення завершення війни, а й цілковита готовність спрямовувати на це відповідні силові, економічні та інформаційні ресурси.
Це складне завдання, оскільки його розв’язання вимагає як розширення кола держав, які пристають на позицію України, так і поглиблення співпраці між Україною та партнерами у кожному питанні, від постачання зброї і санкцій до реформування міжнародних організацій.
Важливою ініціативою є пропозиція України до низки держав очолити коаліції з втілення окремих пунктів з української «формули миру». На даний момент, пункти із підтримки продовольчої, ядерної та енергетичної безпеки все ще чекають на ініціативу з боку найбільш розвинених держав світу.
Безпорадність МАГАТЕ у випадку з порушенням Росією режиму безпеки Запорізької АЕС, слабкість ООН у випадках воєнних злочинів — масового знищенням цивільних (Буча, Маріуполь, Ізюм), військовополонених (Оленівка), екоциду (підрив греблі Каховської ГЕС) свідчать про те, що Україна більше не може покладатися у майбутньому на міжнародні організації в їхньому нинішньому вигляді.
Важливо також переглянути засади відносин з іноземними державами з урахуванням досвіду взаємодії з демократіями та автократичними режимами. Зокрема, неприпустимі поступки та розвиток відносин з європейськими країнами, чиї уряди відкрито сповідують ідеологію етнічної чи релігійної винятковості, використовують її для обмеження громадянських прав і свобод, поглиблюють економічні відносини з позаєвропейськими державами, які прагнуть розколоти і ослабити європейську та євроатлантичну єдність.
Водночас у відносинах із державами Азії, Африки та Латинської Америки слід оцінювати історичну динаміку їхнього політичного розвитку, еволюцію в бік демократизації чи авторитаризму, сприяння відкритості чи закритості їхніх суспільств.
— Які ви бачите шляхи розвитку і вдосконалення відносин України зі стратегічними партнерами з огляду на сучасні геополітичні реалії і позиціювання держав світу щодо війни в Україні? Відносини з якими країнами і міжнародними організаціями нині можна охарактеризувати як стратегічне партнерство?
— На даний момент (червень 2023 р.) в очах західного світу, суспільств Європи та Північної Америки, Україні вдається утримувати статус демократії, яка веде справедливу війну і захищає європейський континент від російської загрози.
Водночас саме поступова успішність України та демонстративна жорстокість Росії формує на Заході передчасні розрахунки ослаблення Росії та завищені очікування щодо здатності України завершити війну чи шляхом перемоги, чи навіть у разі досягнення постійного перемир’я. Зрештою, на Заході як і на Глобальному Півдні зберігається страх глобальної кризи, до якого може призвести раптова зміна характеру війни, і внутрішні процеси у Росії.
З огляду на це, стратегічними партнерами України є держави, які попри високі ризики для власної національної безпеки та економіки продовжують проводити політику, спрямовану на підтримку України та поразку Росії. До числа таких держав можна віднести США, Велику Британію, Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Чехію, Нідерланди, Німеччину, Швецію, Канаду, Словаччину, Данію, Фінляндію, Норвегію.
Низку інших держав Європи та Азії, які входять до коаліції Рамштайну, можна назвати партнерами України, які зацікавлені в отриманні переваг від перемоги України, але намагаються мінімізувати ризики для власної безпеки та економіки.
Формально дружніми є держави, які роблять декларативні кроки на міжнародній арені та пропонують гуманітарну допомогу Україні, проте не мають наміру приєднуватися, ставати учасниками антиросійської коаліції. До таких відносяться Австрія, Швейцарія, Бразилія.
Частина держав займають позицію спостерігачів, які бачать у війні можливість отримувати переваги як з боку Росії, так і з боку партнерів та союзників України, використовуючи своє геополітичне становище. Яскравими прикладами є Угорщина, Туреччина, Казахстан, Азербайджан, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та Індія.
Зрештою, можна виділити групу прихильних до Росії держав, замаскованих під позицію «миротворчості». Це Китай та Південно-Африканська Республіка.
Проте найбільшою є група держав, які не бачать своїх інтересів у тому, щоб займати чітку позицію чи приєднуватися до якогось із зазначених таборів.
Очевидно, Україна буде спрямовувати зусилля, щоб збільшувати коло своїх стратегічних партнерів та союзників та попереджати зростання табору «спостерігачів» та замаскованих партнерів Росії, використовуючи багатосторонні ініціативи зі зміцнення продовольчої, енергетичної безпеки, викриваючи російські методи гібридного впливу на іноземні суспільства.
