Стабільність – понад усе

Головною ідеєю перебування при владі Партії регіонів та Президента стала ідея стабільності. Саме стабільність вони обіцяли перед президентськими і парламентськими виборами як реанімацію після «помаранчевого хаосу». Саме стабільність, поряд з покращенням, до речі, вони констатували згодом як доконаний факт і своє досягнення. Саме необхідністю цю омріяну стабільність (в існування якої вони, здається, самі повірили) зберегти вони виправдовують свою непоступливість зараз, коли в країні вирує глибока суспільно-політична криза.

Євромайдан став загрозою для більш-менш усталеної системи влади, що розбудовувалася протягом 2010-2013 рр. І головним чином небезпека Євромайдану полягає в тому, що він похитнув міф про стабільність в державі, оскільки сам факт масового протесту заперечує ідею стабільності і покращення. Не можуть сотні тисяч людей вийти на вулиці в столиці та інших містах по всій країні, якщо в державі загальне покращення. Тривалий і масовий протест небезпечний, здебільшого, тим, що втрачається відчуття контролю за ситуацією, що з’являється незнаний до цього актор (в даному випадку - Майдан), який висуває вимоги і створює відчуття політичного дискомфорту для можновладців. Але є ще один аспект небезпечності Майдану як явища - навіть закоренілі прихильники партії влади на Сході і на Півдні можуть з часом замислитися, чому ж люди стоять на Майдані й інвестують свій час та зусилля у цей протест, з чим у діях влади можна бути настільки незгодним, аби стояти у дощ і сніг на вулиці. Якщо протест масовий і довготривалий, то навіть його противники все-таки його обмірковуватимуть, може, самі того не розуміючи. І деякі з них ставитимуть собі питання на кшталт, а може, насправді, Угода про асоціацію була історичним шансом; може, насправді, не було жодних підстав застосовувати силу «Беркуту» до студентів та інших мирних демонстрантів; може, насправді, у нас все далеко не так добре, як ми самі себе і як нас переконують? Ось цього результату допустити точно не можна. Це суперечить ідеологемі стабільності. З технологічної точки зору, цілком логічно, що Євромайдан влада змальовує як мало не вакханалію, суцільний хаос, який зазіхає на основи державного ладу, а значить – ДЕСТАБІЛІЗУЄ ситуацію в країні. Саме тому Євромайдан як масову протестну акцію можна звинувачувати у всіх гріхах – починаючи від неможливості київських комунальників займатися звичними справами, і закінчуючи затримками у виплаті заробітних плат і пенсій по всій країні. Майдан, що протестує, сухо і технологічно протиставляється тій частині України, яка в своїй більшості на протест не виходить. На Сході в масах активно поширюють ідею: поки ви працюєте, хтось байдикує на Майдані. Який висновок із цього має зробити пересічний, далекий від політики і, тим більше, від її аналізу громадянин – причиною кризи, чи то соціальної, чи то економічної є Майдан, який порушив стабільне функціонування держави і заважає владі поширювати «покращення».

Під час свого інтерв’ю журналістам 19 грудня Президент, відповідаючи на запитання про те, які уроки він сам винесе з Майдану як явища, дав зрозуміти: Євромайдан сприймається, в першу чергу, саме як фактор дестабілізації, загрози нинішній владі, сприймається не як прояв масового протесту громадян, а як намагання опозиції отримати владу. І це означає трагедію як для влади, так і для Євромайдану: трагедія влади у тому, що вона не розуміє глибини суспільної кризи, суті протесту, можливих наслідків – отже, не буде спроможна адекватно на цей протест реагувати і зробити правильні висновки; трагедія Євромайдану полягає у тому, що в повній мірі його голос досі не почутий. Звичайно, можна дискутувати про те, що якби не Євромайдан, то, наприклад, 17 грудня, у Москві ми могли б мати взагалі Угоду про приєднання до Митного Союзу, але чи той газовий і фінансовий гачок, на який підвисили у Москві державу Україну чимось кращий за членство у Митному Союзу? Ні, напевно, ще гірший. Домовленості з Росією цілком вписуються у концепт стабільності, який і далі буде розвиватися: є, так би мовити, успіх і в зовнішній політиці – діалог з Росією налагодили, і у внутрішній – фінансово-економічні проблеми за рахунок залучення російських коштів вирішимо. Принаймні, у цьому будуть переконувати певну частину електорату. А місце євроінтеграції буде в цій новій формулі не першим, не другим, і навіть не третім. Вочевидь, з Європейським Союзом будемо і далі шукати шляхи вирішення тих проблем, які нібито завадили владі підписати Угоду про асоціацію. І в цих псевдо-пошуках справжня євроінтеграція все більше віддалятиметься від України, як від держави, бо грати за правилами Росії автоматично означає неможливість рухатися в напрямку ЄС. Та й сама по собі фактична відмова від Угоди про асоціацію – це також частина великого проекту під назвою «Стабільність». Угода неодмінно призвела би до політичного, правового та економічного струсу української держави, а потрясіння напередодні президентських виборів в Україні небажані.