«Смертельна пастка для Трампа» – Марія Золкіна про те, чому операція в Перській затоці ризикує зірватися і як це зіграє на руку Україні

Поки 82-га дивізія США готується до висадки в Перській затоці, Дональд Трамп намагається реалізувати «понятійні домовленості» з Путіним щодо України. Чи є вивід ЗСУ з Донеччини реальною умовою Трампа і чому затяжна війна з Тегераном може стати шансом для України позбутися американського тиску? Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, дослідниця Лондонської школи економіки  в інтерв’ю телеканалу «Київ 24» розбирає складний вузол геополітики весни 2026 року.

– Чи свідчить перекидання військ США про підготовку до наземної операції проти Ірану, чи це радше інструмент тиску в переговорах?

– Переговори  – це, можливо, занадто гучна дефініція, але певні контакти точно є. Вони підтверджені не лише американською стороною – про це говорять і посередники. Є різні формати: країни Перської затоки, Єгипет, Туреччина, окремо фігурує Пакистан як модератор, який одночасно контактує і з Вашингтоном, і з іранською владою. Тобто певні контакти точно відбуваються.

Але важливіше інше: сама підготовка до наземної операції – навіть якщо вона так і не відбудеться – проходить публічно, і це не випадково. Зазвичай, якщо ви плануєте організувати певну операцію, то найкраще, коли це відбувається в максимальній тиші і абсолютно несподівано для твого супротивника.  А тут, навпаки, є витоки, і вони вигідні адміністрації Дональда Трампа. Бо ця підготовка –  набагато важливіша для Дональда Трампа як козир у цих контактах з Іраном, ніж сама операція. Адже  сама операція стане смертельною пасткою. Висадка на острові Харк або на іранському узбережжі теоретично можлива, але вона не дає жодних гарантій розблокувати Ормузьку протоку. Адже протока не перекрита дамбою –  її контролюють із прилеглих гірських районів, звідки Іран може роками обстрілювати судна дронами й, меншою мірою, ракетами. І навіть самих дронів достатньо, щоб тримати протоку під контролем.

Тобто сама висадка нічого принципово не змінює. А втриматися на острові Харк буде вкрай складно. Тут напрошуються аналогії зі спробами росіян закріпитися на острові Зміїний, а також із їхніми зазіханнями на інші острови, зокрема Тузлу. Зайти можна, але що далі?

І навіть якщо умовно на кілька днів буде заблоковане завантаження нафти на острові – це не захистить десант від повітряних атак. А Іран уже зараз демонструє здатність тероризувати всю Перську затоку.

Тому, як на мене, з кожним днем ймовірність реальної висадки зменшується. І дедалі очевидніше, що це може бути пастка: США не отримають результату, але ризикують втратити частину своїх елітних підрозділів.

– Чи можливо, що між Путіним і Трампом вже існує якась таємна угода і жодних інших кроків більше не розглядається?  І чи означає це, що тиск на Україну лише зростатиме та як  вийти їй з цієї «розтяжки»?

– Я думаю, що певні «понятійні домовленості» могли мати місце, зокрема після зустрічі на Алясці. Бо саме відтоді адміністрація Дональда Трампа досить наполегливо, хоч і в різних формах, повторює тезу, яку росіяни закинули ще влітку 2025 року – про добровільний вивід українських сил із підконтрольної Україні частини Донецької області. Тобто, якщо розглядати це з понятійної та політичної  точки зору, можна припустити, що певне порозуміння між Путіним і Трампом уже відбулося, адже на це вказують наявні факти.

Але для США це помилкова і нестратегічна логіка – зводити всю проблему до Донбасу. Це не вирішить проблеми війни і навіть не гарантує режиму тиші. Не кажучи вже про реальне завершення чи замороження лінії фронту.

Тиск на Україну, безумовно, зберігатиметься. Але багато залежить від того, як розвиватиметься ситуація на Близькому Сході. Якщо Дональд Трамп не зможе найближчими тижнями вивести США з війни проти Ірану і вона набуде затяжного характеру, Україна, безумовно, відчує це і дипломатично, і мілітарно. Водночас, якщо Трамп фактично загрузне в цій війні на Близькому Сході, його інструментів тиснути на Україну в такому разі теж буде менше.

Тобто сценарій затяжної війни проти Ірану матиме для України як негативні, так і умовно позитивні наслідки. Серед негативних – зокрема, можлива відмова США продавати вже законтрактовані в системі PERL види озброєння, які для України закуповує Європа. Водночас є й певні умовно позитивні наслідки: за такого сценарію затяжної війни на Близькому Сході у Дональда Трампа з кожним тижнем буде дедалі менше можливостей тиснути на Україну.

Якщо ж якусь частину рамкових оборонних домовленостей, підписаних із країнами Перської затоки під час візиту Володимира Зеленського минулого тижня, найближчим часом буде перетворено на конкретні контракти, то вага України та її спроможність опиратися таким пропозиціям з боку американської адміністрації, навпаки, зростатимуть.

– Яку позицію має відстоювати Україна, щоб не втратити ні території, ні гарантії безпеки?

– В України вже є офіційна  позиція про те, що  спочатку має бути підписаний безпековий документ зі Сполученими Штатами, і без цього не можна взагалі очікувати на підпис України під домовленостями з Росією. Тобто це два взаємозалежні документи  – угода Україна–США про безпекові гарантії і паралельно, лише за цієї умови, можливі домовленості з російською стороною. Хоча треба чесно сказати, що ці гарантії від США будуть радше політичними, ніж такими, що реально щось гарантуватимуть.

Але ключове для України – це механізм дотримання режиму тиші вздовж як мінімум лінії розмежування. І тут питання вже не тільки до Росії, це могли б гарантувати наші партнери – у вигляді місії, яку можна було б відправити в Україну. Однак наразі навіть найближчі європейські союзники опираються такому рішенню. Втім ситуація в Перській затоці може це певною мірою змінити. Європа вперше сказала чітке «ні» у відповідь на тиск Дональда Трампа, який вимагає направити їхні військові кораблі до Ормузької протоки. Тобто альянс між США і Європою  остаточно розпався в цьому сенсі.

США вже не мають беззаперечного політичного лідерства і можливості диктувати умови Великій Британії, Франції чи Німеччині. Зокрема, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус дав на цю тему доволі пряму, недипломатичну відповідь.

Ймовірно, після такого «розлучення» і розриву позицій – після Давосу та загострення в Перській затоці – Європа буде більше готова діяти самостійно: по-перше, сісти за стіл переговорів поряд з Україною, по-друге,  сказати своє слово під час переговорів, й по-третє, зважитись принаймні на розгортання спостережної місії в Україні. У разі появи Європи за столом переговорів цілком ймовірно, що за нею з’явиться і Китай. Варто нагадати, що Пекін уже обережно пропонував свою участь у можливій міжнародній місії, хоча питання доцільності цього для України залишається відкритим.

Зрештою, в інтересах України – залучити міжнародний контингент. За чинним законодавством постійне розміщення іноземних військ на території України заборонене, однак тимчасова місія – можлива. І саме присутність іноземних сил у такому форматі може дати принаймні надію, що режим тиші дотримуватиметься.