Схід: роздуми from inside

Станично-Луганський  район – один з найбільших і найважливіших зі стратегічної точки  зору район Луганської області, особливу увагу якому в принципі надавав  кожен губернатор. Станом на 31 березня 2014 р. кількість виборців у районі становить 41378 осіб.  На народних сходах, де «обирали» «пакетним голосуванням» одразу двох народних делегатів від УСЬОГО району,  було приблизно 200 людей. В усіх  містах і селах, як це декларувалося, жодних сходів, звичайно не було. 200 однодумців-сепаратистів обрали  2 «народних» представників від 40 тис. тільки виборців. Думаю, в інших районах Луганської області сходи проходили приблизно за такою самою схемою.  

Марія Золкіна, політичний аналітик

Саме ці делегати  ввечері у приміщенні захопленого СБУ і голосували за «народного губернатора» і проголошення Луганської народної республіки. Окрім цього, за свідченнями представників луганської «самооборони», ці делегати потрібні для ЗАМІЩЕННЯ  тих депутатів Луганської обласної ради, які нібито от-от готові скласти свої депутатські повноваження  і втекти. Якщо ж Луганська облрада не погодиться стати на бік мітингувальників-сепаратистів, вони обіцяють сформувати свою Раду замість легітимної обласної з тих самих народних делегатів. Один із учасників  мітингу, юрист за фахом, мені, політологу, розказував про «федералізацію Луганської народної республіки в складі України або Росії». Схема проста і вона пізніше оприлюднена  на загальному «сході» під захопленим СБУ в Луганську: Луганська народна республіка  і  референдум 11 травня.  Республіку проголосили, втім у моєму рідному селищі, як і в тисячах інших сіл,  навряд чи хтось з  пересічних  селян знає, що  від учора, 21 квітня, він опинився в якійсь незалежній Луганській республіці.

Це , так би мовити, факти одного дня, а тепер деякі міркування про ситуацію загалом.

Український Схід і досі спить. Я маю на увазі не активних  громадян, що виходять на мітинги, діють, працюють на збереження  цілісності України, а широкий загал,  основну частину населення. Соціологічні опитування другої половини березня (http://dif.org.ua/ua/polls/2014_polls/chi-vlastivi-ukraincjam-nastroi-separatizmu_-.htm) показували, що ідею створення незалежної держави на базі південно-східних областей України НЕ підтримували 53,6%  жителів Донбасу (це до проголошених нині незалежних  Донецької та Луганської народних республік). Ідею відокремлення Донецької та Луганської областей  і їх приєднання до Росії НЕ підтримували 51% населення цих регіонів. Останні опитування КМІСу на замовлення «Дзеркала тижня» спростовують і те, що федералізація та російська мова є  найбільш гострими питаннями для Сходу. Щодо федералізації – зараз треба вже не просто пояснювати, що собою являє децентралізація, якою почав займатися Кабмін, а  робити перші кроки, які переконають  людей у тому, що децентралізація – це квітесенція того, що вони розуміють під федералізацією України. Дії в нинішній ситуації – аргументи, що  кращі за обіцянки. Ухвалити вже зараз перші законопроекти із загального пакету реформи децентралізації – наприклад,  про порядок  ліквідації  держадміністрацій і створення виконкомів  місцевих рад. Для пересічного населення  ця  зміна є однією з найбільш простих для розуміння. В нинішніх кризових умовах можна ухвалити таке рішення, але з огляду на майже зруйновану вертикаль влади,  відтермінувати його імплементацію на  період  вже після президентських виборів – коли і ситуація   може стабілізуватися, й  інші рішення щодо впровадження децентралізації будуть ухвалені. До того ж голови місцевих адміністрацій  під час президентських перегонів не застосовуватимуть  адмінресурсу й не намагатимуться стати «своїм і перевіреним» для того чи іншого претендента на президентське крісло, якщо вже зараз знатимуть,  що система влади на місцях буде реформована. Якщо це пояснювати місцевим громадам, це буде хорошим сигналом про те, що вже зараз процес  децентралізації  розпочався.

Тобто,  треба розбудити  ту частину суспільства на Сході, яка  не підтримує  відокремлення від України, приєднання до Росії або будь-які інші форми  сепаратизму. Головна задача в цьому контексті – це не дати можливість сепаратистському руху  збільшувати свою соціальну базу.  Поступово на  ядро  цього руху нашаровується  або підтримка  пересічних громадян, які приєднуються до активних виступів на підтримку сепаратизму, або індиферентність чи байдужість іншої частини населення. Зрештою, немає значення, до чого більше тяжіє мовчазна частина суспільства – до  проукраїнської чи сепаратистської позиції – якщо ця частина неактивна і свою позицію не демонструє. Виходить, що на тлі мовчання більшості активна меншість  продовжує діяти. Складність нинішнього сепаратистського руху полягає саме у приєднанні до нього пересічних громадян, серед яких  значна частина справдіповірила в свої сили, не бачить  руки Москви  в організації  цих процесів на Сході,  не вважає, що Росія – це зовнішній ворог і агресор. Просто застосовувати силу проти цих протестувальників  зараз  вже, напевно,  пізно. Але у різних «гарячих» точках  – свої нюанси. За власними відчуттями  після поїздки у Слов’янськ  і  перебування у Луганську, скажу, що стан справ  у цих містах відрізняється. Відповідно,  операція у форпості сепаратизму, Слов’янську,  – це одна справа, а от у разі з мітингом у Луганську під СБУ – це дещо інше. І думаю, що на сьогодні  просто антитерористична операція  у Луганську  ситуацію не врятує, а може, і погіршить, оскільки  частина населення, яка поки що стоїть  осторонь цих подій, може почати співчувати тим самим мітингувальникам, якщо їх розігнати силою.  В цих побоюваннях  бачу одну з причин   млявої позиції центральної влади з врегулювання   ситуації на Сході. Але просто вичікувати, коли Путін змінить плани, або місцеві протестувальники самі розійдуться – програшна тактика. Захист режимних об’єктів  має відбуватися згідно зі ситатутом і приписами, а  от з тими осередками  сепаратистського руху, які вже сформувалися, треба діяти  по-різному,  залежно від  конкретного контексту.

Треба ГОВОРИТИ з місцевими громадами. ПОКАЗАТИ, що те, за що вони виступають, це децентралізація, а не зміна державного устрою на догоду Росії, і розпочати цю дерегуляцію і децентралізацію вже зараз. Говорити мають   громадські діячі, відомі і авторитетні політологи, соціологи, журналісти, історики – просто  громадські авторитети. Показувати ж перспективи децентралізованого і прозорого управління  мають представники влади на рівні конкретних рішень. Політиків  зараз  на Сході не сприймають,  їм не довіряють, а якщо немає довіри, до комунікатором, медіатором  людина вже бути не може.

Точки дотику шукати потрібно і можливо. В першу чергу – з тими, хто вичікує, що буде далі, і  відсторонюється від  протестних подій загалом.  Вікно можливостей для   налагодження діалогу з цією проукраїнською або потенційно проукраїнською  частиною населення є. В результатах останнього дослідження КМІСу побачила підтвердження  власних  відчуттів щодо цього (http://zn.ua/UKRAINE/mneniya-i-vzglyady-zhiteley-yugo-vostoka-ukrainy-aprel-2014-143598_.html.) Справді, для Сходу  надважливою завжди була ідея стабільності  в цілому, в широкому розумінні цього слова: політичної, соціальної, економічної. Соціально-економічна стабільність (навіть не добробут, а все-таки стабільність) була  чи не найважливішим компонентом цієї моделі світогляду.  Це слабке місце свого часу дуже вдало  використала Партія Регіонів. Як виходець зі Сходу і політолог, впевнена, що міф «стабільність і покращення» був  результатом серйозних і професійних висновків  щодо   електорату на Сході, передовсім, виборців Донбасу.  Що чекає Південь і Схід від  центральної влади: роззброєння і розпуск радикальних формувань, а також чіткої соціально-економічної перспективи для цих областей. Нічого нового – скаже будь-яка свідома  людина зі Сходу. Схід хоче за великим рахунком того, що й Захід, Центр, Північ України – спокою, миру, добробуту. Є ті, хто бачить все це в Росії і щиро ненавидить все українське, але цих людей – меншість, і через них  проігнорувати Схід в цілому,  поступитися Путіну Донбасом в цілому аж ніяк не можна. 34% мешканців Півдня і Сходу можуть виправдати збройне захоплення адмінбудівель. Але чому вони це можуть виправдати? 17% - бо вважають, що інакше звернути увагу центру на проблеми цих регіонів не можна було, інші 17% - бо проводять аналогії з подіями під час Майдану. Чи логічно це виглядає?  З точки зору регіонів (передовсім, Донецької та Луганської області), які не підтримували в своїй більшості Майдан, це виправдання виглядає логічним.  Але є 61% людей, які вважають,  що   за жодних обставин   виправдати  збройне захоплення приміщень не можна.  Така сама доля людей  категорично не підтримує  захоплення адмінбудівель у їхніх областях. Хіба  60%, які виступають за ненасильницькі, дипломатичні методи - це недостатня  база для  спроби діалогу з цими регіонами? Питання риторичне, насправді.

Загалом, ситуація на Донбасі небезпечна, але це не Крим. Головна задача Росії і її місцевих поборників – це створення осередків нестабільності,  точок високої напруги в цій частині України, які можна буде використати у будь-який момент або для  підвищення  ставок у  торгах між регіональними і  центральними елітами, а також  Кремлем, або для розв’язання громадянського конфлікту. Приєднання Донбасу до Росії за кримським сценарієм, навряд чи входить до планів Путіна. Думаю, його задача – розхитувати ситуацію на Сході і Півдні настільки, аби центр з кожним днем втрачав  вплив на регіони. Поки що ситуація виглядає як планомірна підготовка до зриву президентських виборів  на Сході. Це створить  нову точку ескалації, після якої  переговори, а точніше – торги, підуть швидше і зовсім інакше, бо зміняться ставки. Але  вибори і ймовірність їх зриву – це інша тема.

А поки що – можливість  врегулювати ситуацію є, попри проголошення народних республік і обрання народних мерів і губернаторів. Головний і визначальний ресурс для врегулювання ситуації – це  люди. Наприклад, вчора на мітингу під луганським СБУ  мешканці Луганська відверто обурювалися, що вони  не бачили тих «народних делегатів», яких нібито обрала громада власне самого Луганська. Обурювалися щиро. Тому  аналітикам і громадським діячам, треба збирати валізи і їхати на Схід. Говорити з тією частиною  Сходу, яка і досі мовчить, але саме вона або врятує цілісність України, або  дозволить розколоти державу.