Пристрасті навколо гучних і різких заяв американського президента вже вщухли. Які висновки можна зробити по саміту НАТО і де тут український інтерес
Марія Золкіна, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”, спеціально для “Українського інтересу”
Одні називають його дуже успішним для України. Інші навпаки дають спокійні оцінки і проривів у площині українського інтересу не бачать. То ж які головні висновки про саміт НАТО у розрізі пріоритетів Києва можна зробити, так би мовити, на холодну голову: коли всі пристрасті навколо гучних і різких заяв американського президента вже вщухли, а нашому оку відкривається весь спектр результатів саміту по всіх фронтах: від безпекового – до суто політичного?
Росія і НАТО: жодних послаблень?
Одним з найважливіших висновків саміту стало підтвердження поки що єдиної та непохитної позиції НАТО: колективне засудження російської агресії. Наслідки – санкції та політичні обмеження, відповідно, лишаються в силі. Втім, не можна не відзначити: якщо для інших міжнародних організацій та об’єднань – від ЄС до Ради Європи чи ОБСЄ – своєрідні політичні коливання, демонстрація прагнень пом’якшити тиск на Росію були характерні давно і час від часу “виринають” досі, то саме на рівні НАТО таких тенденцій не було. Позиція Альянсу зазвичай була більш жорсткою та різкою стосовно Росії. Тим не менше на цьому саміті прозвучали достатньо “дружелюбні” заклики прагнути до діалогу з Росією. Щоправда, їх з надлишком “збалансовували” прямі і різкі звинувачення Трампом європейських лідерів у потуранні Москві, зокрема, розбудові економічної співпраці і того ж “Північного потоку-2”.
У підсумковій декларації саміту позиція стосовно Росії однозначна, але реальність така, що все-таки поступово і НАТО стає ареною, де лояльні до Росії голоси або вигідні їй позиції теж починають лунати. Жодного розколу в Альянсі не відбулося і найближчим часом точно не відбудеться. Проте чи-то ситуативно (як із заявами Трампа), чи-то більш системно (як зі спробами Угорщини блокувати співпрацю України з НАТО), але внутрішні суперечності з’являються і часом безпосередньо стосуються інтересів України. Поки що їх вдається нівелювати.
Якщо ж доповнити картину ставлення до Росії, то варто ще згадати, що саме на тлі саміту в Палаті представників Конгресу США наче як “подушку безпеки” одноголосно ухвалили чергову Резолюцію про неможливість скасування чи пом’якшення санкцій щодо Росії допоки Крим і частина Донбасу окуповані. Відтак, навіть якщо вважати заяви Трампа на саміті НАТО політичними у чистому сенсі,ситуативними і гнучкими, то його позиція в технічному та інституційному плані більш ніж чітко артикульована в черговий раз на рівні Конгресу.
Внутрішні суперечності в НАТО: чи такі вже серйозні?
Гаряча і недипломатична дискусія про наболіле – про витрати країн-членів на оборону – вже сказано багато, а протиставлення позиції Трампа та лідерів інших ключових членів Альянсу, і керівництва НАТО стало чи не головним інформаційним приводом першого дня саміту, розберемо, що ця дискусія означає для України.
Насамперед маємо розуміти, що хоч шантаж Трампа про можливий вихід США із НАТО, лишиться не більше як шантажем, його претензії до інших членів про витрати все ж таки доречні. Американський лідер звичайно розуміє цю проблему по-своєму: витрати одних більші за витрати інших. Але для України неготовність інших членів НАТО підвищувати витрати на власну ж (!) безпеку та оборону є сигналом, що попри російську агресію на нашій території, ця загроза лишається неусвідомленою і поки що неактуальною для більшості членів безпекового Альянсу.
Ті сумнозвісні 2% ВВП на власну оборону наразі витрачають США, Греція, Естонія, Великобританія та Латвія. Найближчим часом цієї планки планують досягти ще Польща, Литва та Румунія. За винятком Греції та Великобританії всі інші з цього клубу очевидно розуміють загрози, що зросли на східному фланзі європейського континенту. Інші ж члени Альянсу такого розуміння не демонструють, якщо судити зі статистики. Ця політика може більш красномовно свідчити про їхні реальні оцінки загрози з боку Росії, а точніше, що справжніх масштабів цієї загрози вони не бачать. Теж показовою є неготовність висловити хоча б наміри збільшувати питому вагу оборонного комплексу в бюджеті власних країн принаймні у середньостроковій перспективі. І тут дискусія, що відбувалася на саміті НАТО між його членами з приводу начебто внутрішніх питань, дуже важлива для Києва: більшість членів НАТО можуть бути готовими до гострих заяв на адресу Москви, але не до реальних практичних кроків задля збільшення власної спроможності попередити агресію чи опиратися їй оперативніше, ніж це можливо зараз.
Україна і НАТО: на крок ближче?
Попри очевидні політичні успіхи, зокрема те, що Будапешт не втілив свої обіцянки заблокувати все і вся стосовно України, попри відверто вигідні Україні заяви про підтвердження прагнень Києва набути членства в Альянсі, практично ми не стали ближче до НАТО. Навіть підтвердження статусу країни-аспіранта на членство в прикладному сенсі означає тільки те, що вже відомо і було раніше продискутовано: Україна офіційно заявляє про свої прагнення, а НАТО визнає, що знає про ці наміри. Водночас у дискусії НАТО з Грузією має місце зовсім інша тональність: вони прямо акцентують увагу, що нинішні відносини Грузії з блоком мають привести країну до готовності членства. З Україною такої риторики немає і близько. Все інше – не більше ніж бажане, яке українські еліти часто видають за дійсне. Україна і НАТО лишаються в координатах співпраці, визначених на рівні того ж Варшавського саміту, і поки що – це прикладний рівень реальної кооперації, спільної роботи на реформу сектору безпеки і оборони. Тому іноді відсутність гучних політичних заяв не варто сприймати як проблему, якщо практичний рівень взаємної співпраці не згортається і не обмежується, а навпаки набирає обертів.
Відтак, цей саміт як для України, так і для Альянсу не варто сприймати в площині “успішності-провальності”. У порівнянні з попередніми зустрічами на найвищому рівні цей саміт став радше викриттям деяких істотних внутрішніх проблем Альянсу і символізмом реальної готовності блоку до реальної перебудови власної політики в нових міжнародно-політичних умовах. У 2016 році один зі співробітників умовно політичного корпусу в штаб-квартирі НАТО заявив: коли розпочалася агресія Росії в Україні, у нас, якщо можна так висловитися, всі були щасливі, бо у НАТО знову після 20-річної перерви з’явився сенс існування, з’явилася потреба рухатися, бігати, вирішувати конкретні проблеми не в інших частинах світу, а тут і зараз*. Зараз ситуація має вигляд, ніби на тлі нижчої інтенсивності конфлікту на Донбасі та мовчазної згоди Заходу щодо статусу-кво по Криму, і в штаб-квартирі НАТО, і на рівні політичного керівництва членів Альянсу знову з’являється політична “нудьга”, а потреба “рухатися і бігати” значно зменшилася.
