«Рішення, що перезріло»: чому Україна виходить із договору про заборону протипіхотних мін, пояснив Тарас Жовтенко

Президент Володимир Зеленський підписав указ про вихід України з Оттавської конвенції, яка забороняє використання, виробництво та зберігання протипіхотних мін. Таке рішення одразу підтримали й у профільному парламентському комітеті. Для багатьох це стало очікуваним кроком – адже, як зазначають аналітики, в умовах війни із Росією це не просто виправдане, а й критично необхідне рішення.

Що це за договір про протипіхотні міни і  чому Україна так запізно з нього вийшла, якщо це рішення таке очікуване і необхідне,  пояснює  безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва   Тарас Жовтенко.

 «Це договір, підписаний у межах глобального стратегічного контролю над конвенційними озброєннями, – розповідає він. – Він забороняв країнам-підписантам з середини 90-х років виробляти, розгортати і використовувати протипіхотні міни – зброю, яка, по-перше, з гуманітарної точки зору є небезпечною, адже становить серйозну загрозу для цивільного населення, особливо без належного розмінування. А по-друге, цей договір мав забезпечити баланс сил між країнами Західної Європи, членами НАТО, Росією та новими незалежними державами, що постали після розпаду СРСР».

В умовах повномасштабної війни, яку веде Росія, коли противник не зважає ані на правила, ані на гуманітарне право, ця заборона втрачає сенс, наголосив Тарас Жовтенко. Саме через цю змінену реальність країни східного флангу НАТО – Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія – вже раніше заявили про перегляд свого підходу до Оттавської конвенції або вийшли з неї. До того ж окрему загрозу несуть  майбутні спільні навчаннями РФ і Білорусі «Захід-2025».

«Чотири роки тому саме після таких навчань Росія почала повномасштабну війну в Україні. Є серйозні підстави вважати, що цей сценарій може повторитись, але вже на східному фланзі НАТО», – попереджає експерт.

Усі країни східного флангу НАТО,  як і Україна, мають безпосередній кордон із Росією – країною, яка на практиці знецінює будь-які домовленості, тому це рішення, хоч і запізніле, але абсолютно логічне, впевнений Тарас Жовтенко.

«Для нас це питання справді  до певної міри  перезріло, – коментує  він.  – На жаль, четвертий рік ми є свідками того, як росіяни воюють,  закидаючи м'ясом  позиції наших оборонців. Ми маємо справу з армією, яка воює кількістю, а не якістю. І це не щось нове. Так російська армія діяла завжди, незалежно від історичних назв країни чи правлячих режимів».

У таких умовах, наголошує експерт, використання протипіхотних мін стає елементом не агресії, а оборони.

«Коли західні країни, насамперед держави-члени НАТО, розглядали можливість збройного конфлікту з радянською армією під час Холодної війни, НАТО також усвідомлювало, що ніколи не досягне рівності в чисельності і тому  треба  мати засоби для знищення ворога в промислових масштабах», – зазначає він.

До таких засобів, згідно з західною військовою доктриною, належать не лише ядерна зброя, а й касетні боєприпаси та протипіхотні міни. І хоча вони несуть гуманітарні ризики після війни, в умовах безпосередньої загрози масштабного наступу вони є одними з небагатьох ефективних інструментів стримування.

«Коли Північноатлантичний альянс готувався до війни з Радянським Союзом, його стратегії передбачали активне використання як протипіхотних мін, так і касетних боєприпасів у абсолютно різних варіантах, від артилерійських снарядів до балістичних крилатих ракет. Адже тільки так можна завдати ворогу втрат, які він не зможе компенсувати в короткий термін», – пояснив експерт.

Саме тому рішення України вийти з конвенції, попри гуманітарні ризики, – це не прояв слабкості, а відповідь на виклики часу, підсумував Тарас Жовтенко.