Рік досягнень або розчарувань?

Взагалі, в Україні жити цікаво: кожен рік щось відбувається. Але 2019-й був особливим навіть на тлі інших. Звісно, це вибори — президентські й парламентські, які, втім, можна справедливо назвати третім туром президентських. Так, у нас і раніше майже на всіх виборах (за винятком другого терміну Леоніда Кучми) перемагала опозиція — і на президентських, і на парламентських за партійними списками. Але щоб із таким розгромним рахунком перемогу над досвідченими політиками здобув новачок, який не має жодного стосунку до політики, щоб монобільшість у парламенті отримала партія з нашвидку зібраних людей, про яких за рік до виборів ніхто нічого не знав, щоб у мажоритарних округах незнайомці перемагали багаторічних годувальників — такого ще не було. І не тільки в Україні. Деякі експерти називають результати цих виборів «електоральною революцією».

Чому? Це досить зрозуміло: хотілося нових облич, нових лідерів, запит на яких особливо виріс після Революції гідності (за даними соціологів, у 2014 році 70% опитаних відповіли, що потрібні нові політичні лідери, а перед виборами — 66%). І коли у новорічну ніч улюблений слуга народу (а однойменний фільм, згідно опитувань, дивилися 50% населення) оголосив про свій похід у президенти — вибір було вирішено наперед. І перемогу новообраного президента велика частина суспільства сприйняла як власну.

Звідси й позитивний настрій, з яким ми вступаємо у новий, 2020-й. Про це переконливо свідчать результати нашого соцопитування за підсумками року. Нарешті, на думку більшості, країна йде у правильному напрямку. Довіра до президента, як ні в кого з попередників, — 63%, а 60% вважають главу держави основним двигуном реформ в Україні. Щоравда, довіра і до Верховної Ради, і до уряду вже за кілька місяців устигла впасти до негативної. Однак навіть за таких умов показник 37% і 39% — це вже успіх. У будь-якому разі 43% вважають, що нинішня влада краща за попередню, і тільки 13% — що гірша (34% — що така сама).

Рейтинги ж не головне, правда? Головне — доля країни?

Але важливіше інше. Суспільство повірило у реформи і можливість успіху: 70% упевнені або сподіваються, що новий рік буде кращим за попередній, 78% переконані, що Україна зуміє подолати нинішні проблеми і труднощі (лише 28% бачать цю перемогу в найближчі кілька років, а 50% вважають, що це відбудеться у віддаленішій перспективі). І ще один момент: значна частина громадян (49%) готова терпіти матеріальні труднощі, якщо це приведе до успіху країну, щоправда, тільки 14% — «скільки буде потрібно», а 35% — максимум року.

Що це означає? Бувають у житті людини й в житті країни моменти (саме моменти), коли відкривається вікно можливостей. І дуже важливо зловити фортуну, яка, як відомо, дама мінлива.

Цьогоріч, у році працьовитої мишки, потрібно не прогавити шанс здійснити ті перетворення, без яких країна не зможе бути успішною. Будь-які, навіть найнеобхідніші реформи матимуть успіх, якщо їх підтримує суспільство, й ефективною буде та влада, якій суспільство довіряє. І навіть якщо необхідні реформи болючі, популярна влада здатна переконати народ, що для лікування гіркі ліки корисні, а солодкі цукерки шкідливі.

Правда, потрібно усвідомлювати, що реформи (виведення з тіні економіки, реальна боротьба з корупцією, з рейдерством, перетворення системи правосуддя у справжнє правосуддя, а медицину — в лікувальний сервіс тощо) неминуче торкнуться інтересів безлічі людей, викличуть невдоволення і, внаслідок, знизять рейтинги влади. І розчарують тих, хто очікує дива. Не кажучи вже, що будь-які рішення щодо Донбасу неминуче викличуть невдоволення частини громадян. Будь-які.

Втім, у високих рейтингах влади, передусім президента, і в народних очікуваннях закладені не тільки позитивні можливості, а й небезпеки. Залежність від оплесків і народної любові може зіграти злий жарт і відвести фортуну від країни на відстань далекої мерехтливої зірки. Як соціолог, багато років маю справу з голосом народу, можу відповідально сказати: принцип Vox populi vox Dei («Глас народу — глас Божий») справедливий далеко не завжди. Тим паче у суспільстві бідному й такому, що вірить у нездійсненні обіцянки.

Ну не може лідер країни бути «слугою народу», хоча тому, що народ дуже різний, із різними запитами й інтересами, з різними уявленнями про майбутнє: чи йти нам до ЄС або до Росії, вступати у НАТО чи зберігати нейтральний статус, запровадити ринок землі чи ні й так далі. Тож зберегти масову підтримку можна лише в тому разі, якщо не вирішувати відповідальних проблем, які розділяють суспільство. Але ж це не може тривати довго.

І завдання обраних представників народу — і президента, і парламенту, і призначених ними державних інститутів — брати на себе відповідальність, не перекладаючи її на референдуми, і вести країну до перемоги, співпрацюючи з активною частиною суспільства і переконуючи у правильності своїх дій пасивну. Рейтинги ж не головне, правда? Головне — доля країни? І багато вирішуватиметься саме у цьому, 2020 році.

Свята вже багато разів довели, що за сильне сп’яніння доводиться розплачуватися похміллям. Загалом, час усім нам тверезішати, припинити чекати дива і братися за роботу.