РФ офіційно дозволено все. Як війна на Близькому Сході вплине на Україну – Марія Золкіна
Сполучені Штати Америки завдали бомбових ударів по ядерних об’єктах Ірану. Цю подію російська пропаганда вміло почала розкручувати у своїх наративах, мовляв, історія повторюється – як колись нацисти завдали удар по Радянському Союзу 22 червня 1941 року, так тепер американці атакували Іран. Про наслідки цієї атаки для світу загалом і для України зокрема в інтерв’ю Radio NV свої думки висловила Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук.
– Чи можна говорити про юридичний хаос у світі після ударів США по Ірану, і як це впливає на аргументи Росії?
– Так, юридичний хаос справді відбувається, і система міжнародних відносин сьогодні фактично позбавлена правової основи. До виправдання перших ударів Ізраїлю по Ірану, до яких згодом долучилися США, в експертному середовищі було багато питань. Якщо абстрагуватися від політичних заяв і особистих симпатій, то аргумент Ізраїлю про загрозу з боку іранської ядерної програми не є достатнім з точки зору міжнародного права, аби завдавати ракетних ударів. Тому проблема тут не лише в оцінці ударів США по Ірану – вона стосується й дій самого Ізраїлю. Адже міжнародне право не передбачає виправдань для ударів і таких агресивних дій, навіть якщо йдеться про запобігання потенційній загрозі. І в цьому є ключова відмінність між тим, як ці події оцінюють правники та експерти, і тим, як вони сприймаються в політичному або медійному просторі.
Що ж до наслідків для України, то, на жаль, тепер нам буде значно складніше доводити неадекватність, нелегітимність, позазаконність дій Російської Федерації, як ми це робили останні три роки. Це буде значно складніше, адже ми маємо не просто досвід якихось воїн в минулому – тепер ми маємо гострий конфлікт, який політично та фінансово відволікає увагу від російсько-української війни, але він також надає живі аргументи не тільки Російській Федерації, а й загальній дискусії про війну, про те, що право сили переважає, що не має значення, що написано в Статуті ООН, що не має значення, чи має будь-яка країна на суверенні рішення, на недоторканність своєї суверенної території.
Ситуація ще більше ускладнюється тим, що дії США в інших конфліктах, зокрема в Іраку, уже спричиняли труднощі для України. Наприклад, у 2022 році нам було складно переконувати країни Перської затоки та Близького Сходу підтримати Україну саме через їхній негативний досвід відносин зі США, і для них США часто виступали в ролі агресора та ініціатора вторгнення на суверенну територію. І зараз ми, на жаль, знову маємо живі аргументи, які працюють на користь російської інтерпретації війни.
– Складається враження, що світова архітектура безпеки остаточно зруйнована: або кожен грає сам за себе, або настав час шукати нову модель. Міжнародні організації виявилися безсилими. Від повоєнного порядку, вибудуваного після Другої світової, не залишилося майже нічого. Але чи не звучить це твердження надто радикально?
– На мій погляд, це не радикальне твердження. Проблеми накопичувалися давно, й американська позиція щодо Росії та України мала свою тяглість. Просто за президентства Трампа відбулася певна ескалація того, що було розтягнуто в часі за попередньої адміністрації.
Якщо проаналізувати, чому зараз Трамп ухвалює такі радикальні рішення і починає бомбардувати Іран, вступаючи у війну на боці Ізраїлю, а у випадку з Україною подібна рішучість була і залишається неможливою, то причина одна: перемога України в українському або навіть європейському трактуванні не входить до стратегічних національних інтересів США. Ні для попередньої, ні для нинішньої адміністрації.
Американська формула звучить дипломатично – «не дати Україні програти і не дати Росії виграти». Але на практиці це означає поступове знекровлення України у війні проти великої ядерної держави, без повноцінної та своєчасної підтримки.
За Трампа ситуація загострилася ще більше, бо він і його адміністрація вважають, що світ не базується на правилах, викладених у Статуті ООН, і навіть формально не посилаються на нього. Вони виходять із логіки, що світ є результатом угод між великими країнами і гравцями, які мають право ухвалювати рішення і перерозподіляти сфери впливу, хто до якої зони інтересів належить.
У цих схемах Трампа і Путіна (і ці схеми дуже подібні) слабші та менш впливові країни повинні пристати на умови цих домовленостей між великими впливовими гравцями. Різниця між Трампом і попередньою адміністрацією полягає в тому, що він готовий нехтувати абсолютно всіма формальностями, тоді як попередня адміністрація підтримувала Україну, але уникали дій, які могли б спричинити хаос у Росії або падіння її режиму, який принаймні передбачуваний для американської сторони. Трамп натомість робив ставку на швидке дипломатичне рішення – домовленість між Росією й Україною за модерацією США. Але цього не сталося. Лаври переможця, яких Трамп сподівався досягти дипломатичним шляхом на російсько-українському трекові, просто неможливі в нинішніх умовах, і не через позицію України, а через позицію Росії, якій виявилося недостатньою всіх тих поступок, які Трамп їй запропонував. Крім того, Трамп не зміг змусити Україну піти на політичну капітуляцію, якої вимагав і продовжує вимагати Кремль.
Для Трампа важливі миттєві, демонстративні результати. Він не готовий працювати на роки вперед.
– Маленька переможна війна?
– Фактично так. Хоча не факт, що вона буде ані маленькою, ані переможною – якщо говорити про Іран. Але наразі вона дає йому короткостроковий політичний ефект – образ жорсткого, радикального лідера, який підтримує союзника і тисне на супротивника. Ось цей імідж повертає Трампу гру в очах електорату, оскільки протягом останніх чотирьох місяців він виглядав як лідер, який не досяг нічого у вигляді бліцкригу.
– Соціологія Вашингтонського дослідницького центру Pew Research показала, що більшість республіканців у США не хочуть втягування у війни, але водночас вимагають жорсткої реакції на дії таких ворогів, як Іран. Така біполярність у головах людей, яка є світовим трендом, підкріплює неспроможність міжнародної архітектурної безпеки підтримувати стабільність у світі.
– Так, але «жорсткість дій» на міжнародній арені може набувати різних форм. І якщо у випадку з Іраном Трамп обрав найрадикальнішу форму – пряме військове втручання, то щодо Росії він навіть не готовий до рішучих санкцій, хоча регулярно про них говорить. Усі вже зрозуміли: санкцій не буде, навіть попри те, що Росія не виконала жодної з висунутих умов.
Це таке віддзеркалення насправді: там, де Трампу вигідно виглядати жорстким лідером – без значних репутаційних втрат – він обирає радикальні кроки. Але тільки в тих випадках, які не загрожують безпосереднім інтересам США. Тимчасова ескалація з Іраном, на погляд адміністрації, грає лише в плюс для іміджу Трампа, а конфлікт із Росією, навпаки, не обіцяє йому жодних політичних бонусів.
Щодо Росії, слід визнати – маємо справу не з аргументами, а з особистими переконаннями Трампа. Ми не можемо ігнорувати той факт, що раціональні аргументи – про безпеку України, Європи, безпеку Сполучених Штатів, вплив Сполучених Штатів на протистояння з Китаєм на міжнародній арені та роль Росії в цій конфронтації – мінімізуються і, фактично, не відіграють ключової ролі для нинішньої адміністрації на чолі з Трампом саме тому, що Трамп має власне переконання, що Росія і Володимир Путін є гравцями, на яких не слід тиснути чи змушувати йти на мирне врегулювання, а гравцями, з якими треба вести переговори. Ці уявлення ігнорують раціональні аргументи, якими оперують навіть республіканські конгресмени та аналітики. Вони намагаються пояснити його позицію тим, що нібито пом’якшення відносин із Росією допоможе відірвати її від Китаю.
Але якщо дивитися на це раціонально, то нинішня тактика Трампа щодо Путіна і Росії не сприяє відокремленню Росії від Китаю, не створює жодних проблем для подальшої співпраці між Росією і Китаєм і, відповідно, жодним чином не допоможе Америці в цій конфронтації. Результатом буде: сильніша Росія, виведена з міжнародної ізоляції, принаймні руками Трампа, і сильніший Китай, який продовжуватиме зміцнюватися і співпрацювати з Росією, тому що Америка не створила і не створює для них жодних перешкод. Тобто Росія виграватиме від потепління відносин зі США і продовження співпраці з Китаєм, а Америка опиниться в більш слабкій стратегічній позиції, ніж сьогодні. Але ці аргументи не працюють.
– Як Іран може відреагувати на удари США і чи виграє від цього Росія? Які наслідки це може мати для України?
– Важко точно передбачити, який сценарій обере Іран. Але, на мою думку, він діятиме обережно, аби не спровокувати повномасштабної атаки Сполучених Штатів на Іран. Для Ірану важливо зберегти внутрішню стабільність і керованість, адже він добре усвідомлює, що якщо не для США, то для Ізраїлю ключовим завданням є не лише обмеження ядерної програми, а й зміна режиму.
Ймовірно, Іран спробує балансувати на межі, завдаючи точкових ударів по присутності американських військ на Близькому Сході, яких там десятки тисяч. Це можуть бути терористичні акти або обмежені атаки шахедами чи ракетами на американські бази. Такий сценарій цілком імовірний.
Водночас не можна виключати і набагато серйознішої реакції – наприклад, блокади Ормузької протоки. Іран уже мав досвід її мінування, і зараз знову може до цього вдатися. Це буде найгірший сценарій, бо закриття протоки різко підвищить ціни на нафту, і головним вигодонабувачем у такій ситуації стане Росія – її бюджет отримає суттєві додаткові фінансові вливання. До цього сценарію варто готуватися вже зараз.
А головне, до чого треба готуватися – може розпочатися масштабна війна, яка трястиме Близький Схід і безпосередньо втягне Сполучені Штати у більше, ніж окремі повітряні атаки на Іран, протистояння. І це точно залишить Україну поза обрієм ключових інтересів Сполучених Штатів в Європі і поставить перед нашими європейськими партнерами питання вже швидшої – термінової! – відповідальності за підтримку України – раніше, ніж їм хотілося б, і раніше, ніж вони до цього насправді готові.
