Дослідження «Баланс між професійністю і національною відповідальністю: самоцензурування українських медіа під час висвітлення мобілізації», присвячене аналізу практик самоцензурування українських медіа в умовах повномасштабної війни, є унікальним для України й не має аналогів у вітчизняній науковій та медійній практиці.
Саме так журналіст і медіаексперт Андрій Куликов окреслив дискурс презентації результатів дослідження і подальшої дискусії, модеруючи експертне обговорення «Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни», що відбулося 12 грудня в Київському пресклубі. Проєкт реалізовано Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні – у межах програми Федерального міністерства закордонних справ Німеччини, спрямованої на підтримку ініціатив громадянського суспільства в країнах «Східного партнерства».
Дослідження поєднало кількісні та якісні методи. В опитуванні взяли участь 200 українських журналістів, а для глибшого розуміння їхніх професійних мотивів було проведено 12 глибинних інтерв’ю з представниками медіаспільноти з різних регіонів і типів медіа.
Методологію дослідження розробив Фонд «Демократичні ініціативи», а збір кількісних даних здійснив Київський міжнародний інститут соціології.
Експериментальний дизайн дослідження: як вимірювали «внутрішнє рішення» журналіста
Виконавчий директор Київського міжнародного інститутуту соціології Антон Грушецький одразу звернув увагу на ключову особливість дослідження – його експериментальний дизайн.
«Дизайн і методологію підготував Фонд “Демократичні ініціативи”, а КМІС відповідав за організацію збору даних. Респондентів випадковим чином розподілили на шість груп – одну контрольну і п’ять експериментальних. Кожна з них перед ухваленням рішення про публікацію новини отримувала різні інформаційні сигнали: від страху санкцій і тиску власників медіа до апеляцій до патріотизму чи нагадувань про етичні та професійні стандарти. Після цього учасникам пропонували новини на різні теми мобілізації – корупцію в Міністерстві оборони, дії ТЦК, порушення прав мобілізованих або спроби незаконного виїзду за кордон – і просили визначити, чи варто публікувати матеріал, відмовитися від нього або внести зміни і публікувати», – пояснив він.
Антон Грушецький також звернув увагу на міжнародний контекст дослідження. За його словами, підтримка Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за свободу» в Укоаїні свідчить про те, що західні партнери й надалі уважно стежать за станом свободи слова в Україні – навіть в умовах війни.
Ключовим предметом дослідження стало не просто вимірювання рівня самоцензурування, а спроба зрозуміти, як і за яких умов журналісти ухвалюють рішення про самообмеження. Йдеться про залежність таких рішень від теми новини, воєнного контексту, професійних і патріотичних міркувань, усвідомлення можливих наслідків, інституційних бар’єрів та індивідуальних характеристик самих журналістів.
«Це не про прямий тиск чи заборону. Це про внутрішнє рішення журналіста – публікувати чи не публікувати», – зазначив Антон Грушецький.
Водночас соціолог застеріг від надмірних узагальнень, адже дослідження не є репрезентативним для всієї медіаспільноти. Проте до нього залучили журналістів із різних регіонів, різного віку та з різних типів медіа.
«Це журналісти з різних куточків України, з різним досвідом і з різних типів медіа. Тому результати не лише цікаві, а й реально корисні для розуміння ситуації», – пояснив він.
73% журналістів хоча б раз відмовлялися публікувати матеріал – що на це впливало?
Результати дослідження представила аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» Поліна Бондаренко. Вона нагадала, що за методологією журналістам пропонували кілька новинних кейсів і три варіанти дій: опублікувати матеріал, опублікувати його зі змінами або не публікувати взагалі. Вибір перших двох варіантів, наголосила дослідниця, не можна автоматично вважати проявом самоцензури.
«Багато журналістів писали у відкритих відповідях, що новина важлива, але потребує додаткової верифікації, коментаря іншої сторони чи уточнення фактів», – пояснила вона.
Самоцензуруванням у межах цього дослідження вважали саме повну відмову від публікації – коли респондент навіть не намагався доопрацювати матеріал. Як зазначила Поліна Бондаренко, подальший аналіз результатів і дані глибинних інтерв’ю показали, що в таких випадках рішення було зумовлене не професійними стандартами, а внутрішніми обмеженнями.
За її словами, 73% журналістів хоча б раз ухвалювали рішення не публікувати матеріал. Водночас рівень самоцензури суттєво різнився залежно від трьох чинників: контексту новини, зовнішніх умов і внутрішніх орієнтацій журналістів.
«Ми бачимо, що контекст самої новини справді формує рішення про її поширення», – пояснює вона.
Найменший рівень самоцензурування зафіксували у випадку новини про корупцію в Міністерстві оборони: лише 13% респондентів відмовилися б її публікувати. Подібною була ситуація й з повідомленням про незаконний перетин кордону військовозобов’язаними – тут частка відмов становила 18%. Такі сюжети журналісти вважали суспільно важливими, такими, що відповідають професійним стандартам, і майже половина опитаних не бачила в них ризику навіть для себе.
Натомість повідомлення про перевищення повноважень територіальних центрів комплектування (36% відмов від публікації) або порушення в навчальних центрах (61%) викликали значно більше сумнівів і вагань.
За словами Поліни Бондаренко, на рішення журналістів впливала оцінка суспільної значущості новини, її відповідність професійним цінностям і стандартам, а також суб’єктивне відчуття ризику. Саме ці міркування визначали, чи буде матеріал оприлюднений. Водночас більшість респондентів не сприймали можливі ризики як загрозу особисто для себе.
«Це важливий момент, адже самоцензура формується не лише зі страху за власну безпеку, а й через оцінку можливого впливу матеріалу на суспільство та його відповідність професійним принципам», – пояснює вона.
Ключовим внутрішнім чинником, що впливає на самоцензуру, виявився тип патріотизму. Конструктивний патріотизм – готовність критично говорити про дії держави заради змін – широко поширений серед журналістів (4,8 бала з 6) і пов’язаний зі зменшенням самоцензури.
«Чим вищий рівень конструктивного патріотизму, тим нижчим у середньому є рівень самоцензурування», – наголосила Поліна Бондаренко.
Натомість сліпий патріотизм, заснований на беззастережній лояльності до рішень держави, навпаки, підвищує схильність до замовчування проблемних тем.
Серед зовнішніх чинників найпотужнішим виявився ефект «спіралі мовчання» – уявлення журналістів про те, що суспільство може негативно сприйняти певну інформацію. За таких умов рівень самоцензурування зростав до 87%. Водночас прямий тиск, зокрема з боку власників медіа, іноді давав протилежний ефект і зменшував готовність до самообмежень.
«Це сигнал про опортуністичну позицію журналістів: чим сильніше на них тиснеш, коли самоцензура починає межувати з цензурою, тим активніше вони готові поширювати інформацію», – коментує Поліна Бондаренко.
Окремий блок дослідження стосувався загального контексту роботи медіа. Порівняно з попередніми опитуваннями оцінка свободи медіа в Україні помірно погіршилася. Найвищі оцінки представники медіаспільноти давали у 2019 році – середній бал становив 7,6. У 2023 році, після повномасштабного вторгнення, він знизився до 6,4.
Водночас протягом років зростала частка респондентів, які негативно оцінювали стан свободи медіа. Якщо у 2019 році таких було 9%, то у 2025 році низькі оцінки (1–4 бали) дали вже майже чверть опитаних.
Важливо чітко розрізняти поняття самоцензури та дотримання професійних стандартів
Першою результати дослідження прокоментувала директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк. Вона звернула увагу на важливість чіткого розмежування самоцензури та дотримання професійних стандартів, наголосивши, що відмова журналіста поширювати неперевірену або сумнівну інформацію не може вважатися проявом самоцензури. На її думку, змішування в одному масиві новин із різним рівнем верифікації «змазує» загальну картину й ускладнює реальну оцінку ситуації з самоцензурою.
«Ми не можемо називати самоцензурою дотримання професійних стандартів. Відмова поширювати неперевірену інформацію – це не самоцензура, це те, що журналісти зобов’язані робити», – наголосила Оксана Романюк.
Водночас вона підкреслила готовність ІМІ долучатися до вдосконалення методології та формування таких кейсів, які дозволили б точніше оцінювати реальні прояви самоцензури в українських медіа.
У відповідь Поліна Бондаренко пояснила позицію дослідників. Вона наголосила, що дослідження навмисно не зводило вибір журналістів до формули «публікувати чи ні»: респондентам пропонували три варіанти рішень, зокрема «опублікувати зі змінами», що дозволяло відрізнити професійну обережність від самоцензури.
За словами соціологині, аналіз відкритих відповідей показав, що в більшості таких випадків журналісти говорили не про страх чи відмову від теми, а про потребу доопрацювання матеріалу – перевірки фактів, пошуку першоджерел і коментарів. Самоцензурою ж у дослідженні вважали лише повну відмову від роботи з новиною, навіть коли її суспільну важливість визнавали самі респонденти.
«Це ті, хто навіть не дав шанс цій новині», – ще раз пояснила дослідниця.
Емоційна вразливість журналістів безпосередньо впливає на контент
Заступниця голови парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук звернула увагу на те, що причини самоцензури в журналістів неоднорідні – від зовнішніх ризиків до суто людського, емоційного чинника, який у нинішніх умовах війни відіграє вирішальну роль.
«Найменші відсотки – це політично-юридичні наслідки. Найбільші – абсолютно суб’єктивний фактор, це емоційний стан», – зазначила Євгенія Кравчук.
За її словами, саме емоційна вразливість журналістів безпосередньо впливає на контент, який отримує аудиторія.
«Те, що ми прочитаємо в новинах завтра, залежить від нічного обстрілу, можливих особистих втрат – і це вплине на велику кількість людей», – зауважила вона.
Водночас Євгенія Кравчук застерегла, що такий стан є вразливим до зовнішніх маніпуляцій.
«Очевидно, що це також будуть використовувати росіяни в спробі дестабілізації суспільства, бо чим більш розхитаний емоційний стан тих, хто пише новини, і тих, хто їх читає, тим простіша ця дестабілізація», – каже вона.
Погоджуючись із тим, що дотримання стандартів не можна ототожнювати із самоцензурою, вона наголосила на додатковому виклику – тиску анонімних телеграм-каналів, які формують порядок денний, не несучи за це жодної відповідальності. На її думку, це ставить під питання, чи є рішення про публікацію винятково особистим вибором журналіста, чи радше результатом редакційної домовленості.
У цьому контексті Євгенія Кравчук підкреслила важливість колективних механізмів – співрегулювання, редакційних кодексів і систем підтримки, адже самоцензура формується не лише законами, а й внутрішніми процесами в медіа.
Розвиток стандартів – це не ікона, в жорстких умовах війни журналістська спільнота змушена переосмислювати їх
Медіаексперт, доктор наук із соціальних комунікацій Олександр Чекмишев запропонував подивитися на самоцензуру не як на сукупність індивідуальних рішень журналістів, а як на питання професійних стандартів і журналістської освіти. На його думку, розмови про страх, патріотизм чи внутрішні обмеження врешті зводяться до практичного застосування стандартів у конкретних ситуаціях.
«Я би назвав це своєрідним індексом нейтральності до результатів свого інформування, який прямо корелюється з патріотичними та іншими чинниками», – пояснив Олександр Чекмишев.
Він наголосив на принциповій відмінності між професійними та етичними стандартами журналістики, які часто помилково ототожнюють.
«Професійні стандарти – це фактично ДСТУ. Там детально виписано, як журналіст має діяти в конкретних ситуаціях, і там майже немає винятків», – зауважив медіаексперт.
Водночас етичні стандарти, за його словами, – це радше «червоні лінії», до яких журналіст може наближатися, але не має їх переходити. Саме війна, зазначив Олександр Чекмишев, найгостріше проявила ці дилеми.
«Формально, коли ми говоримо “рускій воєнний корабль…”, – це порушення стандарту щодо мови ворожнечі. А що робити з кадрами розстрілу солдата? Показувати чи не показувати? Для якої аудиторії? У який час? Маркувати чи ні?», – перелічив він типові ситуації, в яких журналіст опиняється без готових відповідей.
На його думку, традиційних орієнтирів – відповідальності перед читачем, совістю чи навіть вищими моральними категоріями – сьогодні вже недостатньо.
«Розвиток стандартів – це не ікона, яка висить на стіні. Це step by step. І, як не дивно, саме війна штовхає до цього розвитку», – наголосив Олександр Чекмишев.
Він нагадав, що журналістські стандарти в Україні формувалися не «в кабінетах», а в живій
професійній дискусії, і нинішнє дослідження самоцензури, на його переконання, лише підтверджує: після понад двадцяти років розмов про стандарти журналістська спільнота знову змушена переосмислювати їх у нових, значно жорсткіших умовах війни.
Саме тиск з боку аудиторії стає найпотужнішим чинником самоцензури
Про самоцензуру через конкретні редакційні та візуальні приклади говорила перша секретарка Національної спілки журналістів України Ліна Кущ. Вона розповіла про фотовиставку в конференцзалі НСЖУ, зокрема про світлину з перших днів після визволення Херсона у 2022 році, на якій зображені двоє чоловіків, прив’язаних скотчем до стовпів.
«Це ті люди, яких місцеві мешканці вважали колаборантами. Поліції в перші дні визволення не вистачало», – пояснила вона.
Важливо, що ця світлина експонується поруч із фото про героїзм українців.
«Це теж було з нами у 2022 році, і як журналісти ми маємо обов’язок це показувати», – додала журналістка.
Саме такі складні сюжети, за її словами, найчастіше запускають механізм самоцензури. Як членкиня Комісії з журналістської етики, Ліна Кущ із 2022 року регулярно стикається з сумнівами редакцій – публікувати суспільно важливу інформацію чи ні. Вона також навела приклад, як медіа опублікувало соціально важливий матеріал про укриття, який відповідав усім професійним стандартам, але був знятий після хвилі хейту з боку місцевих мешканців і влади.
«Пояснення було просте: не вистачило сил витримати тиск. Журналісти були впевнені у своїй правоті, але ресурсів боротися далі не було», – зазначила Ліна Кущ.
Подібна ситуація і з темами про ТЦК. Редакції, особливо локальні, опиняються між двома полюсами осуду.
«Одна частина аудиторії каже – ви захищаєте ТЦК, які ж ви журналісти, інша – що ви захищаєте ухилянтів, які ж ви журналісти. Не всі редакції, особливо невеликі, готові братися за такі контраверсійні теми», – зазначила журналістка.
У підсумку вона наголосила, що саме тиск з боку аудиторії стає найпотужнішим чинником самоцензури.
«Журналісти бояться не так санкцій чи покарань з боку влади, як жорсткої реакції власної аудиторії», – зауважила Ліна Кущ.
Цей механізм, який соціологи називають «спіраллю замовчування», призводить до того, що редакції наперед відмовляються від складних тем, аби не проходити через хвилю звинувачень і виснаження.
Самоцензура під час війни не завжди негативне явище, а вимушене й відповідальне рішення журналіста
До дискусії долучилася шеф-редакторка групи видань «Детектор медіа» Наталія Лигачова, яка підтримала методологію дослідження і наголосила, що анкета чітко відрізняла самоцензуру від дотримання професійних стандартів, адже передбачала можливість доопрацювання матеріалу.
«Я сама заповнювала цю анкету, і ми маємо розуміти, що тут не йдеться про професійні стандарти – була опція сказати: я не опублікую це в такому вигляді, але використаю всі професійні стандарти і тоді опублікую», – пояснила Наталія Лигачова.
Водночас вона запропонувала ширше подивитися на явище самоцензури в умовах повномасштабної війни – не лише як на проблему, а й як на вимушений та інколи відповідальний вибір. Наталя Лигачова погодилася, що в Україні справді існує самоцензура, яка не пов’язана ані з професійними стандартами, ані з прямим тиском держави.
«Я не вважаю, що в нас є статистично значуща ситуація покарань. Я пройшла Крим і Рим багато років професії, і я розумію, які були раніше ситуації. Зараз такого немає. Але тиск суспільної думки створює небажання журналістів іноді йти проти загальносуспільного тренду», – наголосила Лигачова.
Друга причина самоцензури, на її думку, – це питання нацбезпеки. І ця самоцензура частіше всього виправдана.
Ще одним чинником самоцензури вона назвала невизначеність щодо масштабів проблем, зокрема в темах, пов’язаних із ТЦК, які активно експлуатує російська пропаганда.
«Ми досі ще не розуміємо, наскільки те, що відбувається з ТЦК, – це системна проблема. Дуже багато проросійських телеграм-каналів цю тему розкручують», – зазначила вона.
Тому, на думку медіаекспертки, в цьому контексті, в умовах війни, самоцензура не завжди є однозначним негативним явищем. Редакції з 2014 року часто ухвалюють рішення «вручну», зважуючи, чи не зашкодить оприлюднення інформації країні та чи не буде вона використана ворогом.
«Ми на кухнях часто говоримо одне, а в суспільному дискурсі – інше. Якщо бути чесними із собою, далеко не все ми виносимо в публічну площину», – зауважила вона.
Підсумовуючи, Наталія Лигачова визнала, що не має однозначної відповіді на питання, чи є самоцензура під час війни добром чи злом.
«Інколи це добре», – сказала вона, наголосивши, що саме для пошуку таких складних балансів і потрібні подібні дослідження та відкриті дискусії в медіаспільноті.
Війна посилила поширеність самоцензури, але головний тиск – не накази влади чи власників, аз внутрішні переконання
Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик запропонувала розглядати результати дослідження в динаміці попередніх років. За її словами, порівняння з опитуваннями 2019 і 2023 років свідчить про поступове погіршення оцінки свободи слова самими журналістами.
«Середня оцінка рівня свободи слова за десятибальною шкалою зменшується: у 2019 році це було 7,6, у 2023-му – 6,4, зараз – 5,8», – зазначила вона.
Водночас, на її думку, ключовою проблемою для медіа залишається не зовнішня цензура, а внутрішня самоцензура.
«Журналісти стикаються не стільки з вказівками, що писати і що не писати, скільки з внутрішнім переконанням – чи потрібно це робити», – пояснила вона.
Тетяна Печончик зауважила, що війна посилила поширеність самоцензури – цей висновок залишається стабільним у різних хвилях дослідження. Вона нагадала, що результати попередніх досліджень щодо самоцензури медіа, зокрема проведеного Центром прав людини ZMINA разом з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва 2023 року, демонструють: під час повномасштабної війни журналісти нечасто стикаються з прямими заборонами чи цензурою від держави чи власників – головний тиск формується всередині професійної спільноти та в суспільстві.
«Тоді ми бачили, що вже 78% журналістів відчували зростання самоцензури під час війни, і ця цифра залишається практично незмінною й сьогодні. У попередньому дослідженні 62% журналістів вважали телемарафон певною формою цензури, а дві третини казали, що його треба закрити. Але головний висновок залишався незмінним: журналісти здебільшого стикаються не з наказами влади чи власників, а з внутрішнім переконанням – що можна або не можна публікувати. Тож питання самоцензури залишається дуже складним», – зазначила Печончик.
Це дуже складне питання для журналістів, зауважила вона, говорячи про моральний вибір між правом суспільства знати та уявною користю для держави. Підсумовуючи, Тетяна Печончик окреслила межу виправданої самоцензури. На її думку, вона є зрозумілою і необхідною у питаннях, що безпосередньо стосуються обороноздатності та безпеки. Водночас у темах корупції, порушень прав людини чи зловживань владою користь від оприлюднення інформації переважає можливі ризики.
«Викриваючи ці факти, ми як суспільство і як журналісти робимо все, щоб вони не замовчувалися і не ставали нормою, – зазначила вона, водночас визнавши складність таких рішень. – Це як ніж: можна діяти як хірургічним скальпелем і лікувати, а можна – нашкодити організму».
Надмірне нашарування етичних норм, тиск правил і стандартів інколи самі ж обмежують роботу журналістів
Своєю чергою до обговорення долучився редактор інформаційного агентства «Пильний погляд» (м. Кам'янське, Дніпропетровська область), член Комісії журналістської етики Сергій Гузь. Його виступ став, по суті, критичним поглядом зсередини професійної спільноти – не лише на масштаби самоцензури, а й на роль самих журналістських інституцій у її посиленні.
За його словами, порівняння з попередніми дослідженнями показує чітку негативну динаміку.
«У 2019 році, за результатами дослідження “Демініціатив”, про самоцензуру говорили 48% журналістів. Далі ці цифри зростали, і зараз ми бачимо вже мінімум 73%. Тобто тенденція абсолютно чітка – самоцензура посилюється», – констатував він.
На думку Сергія Гузя, ключове питання полягає не лише в зовнішніх обставинах війни, а й у внутрішніх процесах усередині професійної спільноти. Він висловив непопулярну, але принципову тезу: журналістські організації самі частково сприяють цьому явищу, зокрема через надмірне тлумачення стандартів і етичних норм.
«Піду проти тренду і скажу, що багато журналістських організацій через свої практики фактично підтримують посилення самоцензури», – зазначив він, зауваживши, що це його особиста позиція.
Окремий акцент журналіст зробив на темі професійних стандартів і Кодексу етики. За його словами, вони не мають перетворюватися на інструмент легітимної цензури – ні зовнішньої, ні внутрішньої.
«Кодекс етики і стандарти не повинні ставати легальним засобом цензури або самоцензури. Так, це червона лінія для певних дій журналіста, але надмірне нашарування правил не має призводити до того, що журналіст просто “зависає” в них і відмовляється працювати», – пояснив він.
На практиці, за словами редактора, це часто означає простіший вибір – не публікувати складні матеріали взагалі. Особливо це стосується тем, де верифікація є надзвичайно складною або фактично блокується державними структурами.
У підсумку він застеріг, що самоцензура має довгострокові наслідки для суспільства, звужуючи простір для складних розмов про майбутнє.
«Самоцензура обмежує розуміння того, з чим нам доведеться мати справу, якщо війна завершуватиметься якимись мирними угодами… Через те, що ми не говоримо про це заздалегідь, ми ускладнюємо не рішення влади, а їх прийняття суспільством», – резюмував Сергій Гузь.
Не даваймо ворогу перетворювати нас на знаряддя когнітивної війни
Єгор Чечеринда, за фахом журналіст, нині офіцер Збройних сил України, запропонував розглядати самоцензуру в контексті когнітивної війни, що веде Росія проти України.
«Ми перебуваємо не лише в стані військової агресії, але й когнітивної війни – за нашу свідомість, за наш настрій, за наше світосприйняття», – наголосив він.
За його словами, російська пропаганда давно відійшла від простих, лінійних наративів і працює як складний «колаж» із різних позицій – окремо для молоді, пенсіонерів, військових, жінок, сімей військовослужбовців, тих, хто не хоче служити. Сукупний ефект цієї роботи – розчарування, зневіра і готовність до «простих рішень».
«Сумарно це все дає розчарування, депресію, зневіру, “все пропало”, “давайте здаватися”, “давайте підписувати угоди”», – зазначив офіцер ЗСУ.
Окремо він наголосив на відповідальності медіа й експертів за публічні висловлювання, які можуть бути використані ворогом. Він застеріг, що будь-яка заява, зроблена «офіційними» голосами, стає потенційним матеріалом для ворожої пропаганди.
«Росіяни дуже чітко працюють з цитуванням і поширенням вигідної для них інформації, особливо коли це слова впізнаваних людей і авторитетних організацій», – попередив він.
За його словами, вирвані з контексту цитати українських експертів легко потрапляють у сюжети російських пропагандистів, а потім – через Telegram, YouTube чи TikTok – повертаються в український інформаційний простір уже в перекрученому вигляді.
Він також застеріг від поширення неперевіреного контенту, зокрема відео з нібито зловживаннями під час мобілізації.
«Значна кількість відео виготовляється ворогом – на окупованих територіях або безпосередньо в Російській Федерації», – наголосив він.
Підсумовуючи, офіцер ЗСУ закликав журналістів до максимальної обережності в умовах війни.
«Давайте не будемо давати ворогу можливість використовувати нас як інструмент цієї когнітивної війни», – підсумував Єгор Чечеринда.
Між правдою та безпекою: як журналісти в регіонах обирають слова для життя під обстрілами
У другій панельній дискусії участь в обговоренні взяли журналісти, які щодня працюють із регіональною реальністю – важкою, нервовою і часто болісною.
У прифронтових містах журналісти свідомо шукають м’якші інтонації: про проблеми пишуть, але так, щоб не дратувати людей
Першою слово взяла головна редакторка газети «Вечірній Миколаїв» Олена Івашко, яка описала щоденну роботу медіа в місті, що живе в режимі постійної кризи.
Миколаїв майже три роки залишається без нормальної води, а донорська допомога так і не розв’язала проблему системно. До цього додаються тривалі відключення електроенергії – мешканці Миколаєва щодня по 15–17 годин залишаються без світла, що особливо болісно сприймається з огляду на сусідство з Південноукраїнською АЕС. На цьому ґрунті швидко проростають фейки – зокрема про те, що електроенергію нібито «віддають» Західній Україні.
Саме тут, зізнається редакторка, і виникає складна професійна дилема щодо співвідношення журналістських стандартів і самоцензури.
«Як подавати цю інформацію в газеті? Чи подавати її взагалі, щоб не розпалювати людей?» – формулює вона запитання, знайоме для більшості прифронтових редакцій.
Критичні матеріали, каже Олена Івашко, неминуче викликають роздратування – і в читачів, і у влади. Тому редакція свідомо шукає м’якші інтонації: про проблеми пишуть, але так, щоб насправді не дратувати людей.
«Ми намагаємося подавати різні, перевірені точки зору. Маємо зворотний зв’язок із читачами, які нам пишуть, і, звісно, розміщуємо коментарі від влади», – розповідає редакторка «Вечірнього Миколаєва».
Водночас вона додає, що частину гострих тем редакція свідомо замінює екологічними, культурними та мистецькими матеріалами, аби зберегти позитив у місті, де й без того надміру подразників.
Правда, що ранить, і редакційна відповідальність стають щоденним вибором прифронтових медіа
Харківські редакції сьогодні самі формують правила роботи, адже загальні підходи, за якими вимірюють самоцензуру, не завжди релевантні для прифронтового міста. Про це під час дискусії сказала журналістка харківського медіахолдингу «Накипіло» Аліка Піхтерова.
На відміну від «середньостатистичного» респондента, харківські медіа працюють у значно жорсткіших умовах і часто дозволяють собі більшу сміливість – зокрема у висвітленні чутливих тем, пов’язаних із ТЦК.
«Ми більш сміливі, більш нарвані, тому дозволяємо собі більше», – наголосила журналістка, водночас зазначивши, що навіть ця сміливість завжди проходить крізь фільтр головного правила – не нашкодити.
За словами Аліки Піхтерової, правила журналістської роботи в умовах війни пишуться просто зараз – у процесі.
«Те, що працювало з 2014 року, нині втратило актуальність, а досвід 2022-го показав: хаос перших місяців повномасштабного вторгнення змусив редакції не лише змінювати формати, а й самостійно визначати межі нормальності та відповідальності», – зауважила журналістка.
Окремо вона порушила складну тему висвітлення Луганщини, Донеччини та деокупованих територій – простору, де стикаються правда свідчень, редакційна політика й особиста вразливість журналіста.
Аліка Піхтерова згадала власний досвід як журналістки з Луганщини, яка була змушена покинути дім у 2014 році. Під час зйомок репортажу після деокупації Ізюма вона зіткнулася з болісними свідченнями жінок, які пережили російську окупацію й говорили про жорстокість бойовиків ЛДНР. Публікувати їхні свідчення вона не хотіла – не через сумнів у їхній правдивості, а через ризик знову підсилити й закріпити роками сформований наратив про Луганщину. Втім, матеріал все ж вийшов без купюр. І водночас, за її словами, це залишило відкритим запитання: де проходить межа між особистою самоцензурою, редакційною відповідальністю та правдою, яка ранить – і журналіста, і аудиторію.
Завдання журналістики – пояснювати правду болісних тем і заміщати руйнівні наративи українським контентом
Цю дилему підхопив модератор дискусії Андрій Куликов. Він наголосив, що болісність теми сама по собі не може бути приводом для мовчання.
За його словами, якщо факт є правдою, його слід оприлюднювати, але цього недостатньо. Завдання журналістики – йти далі, пояснювати причини, контекст і наслідки, щоб не поглиблювати розломи, а допомагати їх усвідомити.
Андрій Куликов нагадав про книгу про оборону Луганського аеропорту, яка для багатьох стала відкриттям.
«Люди просто не знали, що в Луганську був аеропорт і що його обороняли українські військові. Це теж про стереотипи або небажання знати конкретніше», – зазначив журналіст.
Альтернативою руйнівним наративам він назвав «технологію заміщення» – витіснення токсичних або спрощених історій якісним українським контентом. Як приклад Куликов навів медіа «Накипіло»: коли на Харківщині домінувало російське радіо з Бєлгорода, редакція не обмежилася критикою, а створила власну радіостанцію й фактично витіснила ворожий контент з ефіру.
«Це приклад дуже послідовної, активної роботи», – зазначив він.
Журналісти мають не тільки інформувати, а й роз’яснювати суспільству сенс подій
Досвід Одеси в дискусії про цензуру та самообмеження представила журналістка Центру публічних розслідувань «Інтент» Олеся Ланцман. Її виступ продовжив розмову про регіональні фейки та напруження навколо тем війни й енергетики.
За словами Олесі Ланцман, міфи про «світло, яке комусь віддають» мають регіональні варіації. Якщо в Миколаєві поширюють версію, що світло віддають на захід України, то в Одесі дедалі активніше циркулюють чутки, нібито електроенергію «віддають у Молдову».
«Коли почали укріплювати лінії електропередач і будувати нові, ідея, що в нас світла нема, а його продають у Молдову, стала дуже актуальною», – зазначила журналістка.
У таких умовах, за її словами, особливо зростає роль редакційної відповідальності, адже журналісти постійно стикаються з емоційно зарядженими версіями та чутками, які швидко поширюються в соцмережах і месенджерах, але потребують ретельної перевірки й обережного поводження.
«Стандарт – це наша робота. Ми маємо публікувати все, що становить суспільний інтерес і важливе для громад», – cказала Олеся Ланцман.
Водночас вона застерегла: соцмережі та блогери дедалі агресивніше витісняють класичні медіа, пропонуючи швидку, але часто викривлену інформацію. Як ілюстрацію вона навела резонансну ДТП в місті Кілія на Одещині, де в центрі уваги опинилася не відповідальність водія, а його національність.
«Замість того, щоб говорити про порушення правил і відповідальність, соцмережі зосередилися на походженні людини», – наголосила журналістка.
За її словами, у таких випадках роль медіа – не лише інформувати, а й пояснювати, не підміняючи сенси. Цей самий підхід, переконана Ланцман, має застосовуватися й до теми окупованих територій.
«Говорити правду необхідно, але на цьому не можна зупинятися. Треба пояснювати, чому так сталося», – сказала вона.
Узагальнюючі наративи, за словами журналістки, ранять вимушених переселенців і водночас стирають складну реальність тих, хто залишився в окупації не з власної волі та зберіг українську ідентичність. Ця проблема, наголосила Ланцман, стосується не лише Донбасу, а й Криму.
«Ми вже бачимо, як молоді люди, що виросли в окупації понад десять років, ідуть воювати проти України й гинуть за російські ідеї. Це теж потребує пояснення, а не замовчування», – підсумувала вона.
У війні важливо зважати не лише на право аудиторії знати, а й на те, як інформацію може використати ворог
Про межі публічності в умовах війни з позиції медичної сфери говорив Андрій Гнатюк, журналіст із Луцька, який останні роки працює у пресслужбах двох обласних лікарень.
За його словами, у перші місяці повномасштабної війни, коли до лікарень почали привозити поранених військових, рішення було однозначним – не знімати й не показувати. Самі бійці просили не фіксувати їхні обличчя й не називати імен.
«Ми тоді просто не знали, що буде далі», – пояснив Гнатюк.
Згодом редакційні підходи змінювалися: почали говорити про лікування й операції, але поступово відмовилися від титрів, назв закладів і персональних даних. Остаточним аргументом для обмеження публічності стали прицільні обстріли медичних об’єктів.
Окремо він торкнувся теми правопорушень з боку ТЦК, наголосивши на складності роботи з такими історіями. За його словами, довіряти можна лише перевіреним фактам, а не загальним свідченням.
«Коли я знаю людину і вона дзвонить й просить про допомогу – це реальність, а не наратив», – сказав Гнатюк.
Водночас він визнав, що без документів і медичних підтверджень такі історії часто залишаються поза увагою редакцій. Саме небажання братися за складні й ризиковані теми він назвав ще однією формою самоцензури.
Він також наголосив, що самообмеження в медіа часто народжується не з наказів, а з усвідомлення наслідків. За його словами, журналісти мають зважати не лише на право аудиторії знати, а й на те, що саме і в який спосіб може бути використано ворогом. Як приклад він навів прямі трансляції з масових шикувань або наголошування на військовому значенні логістичних об’єктів за кордоном.
«А наскільки про це треба наголошувати?», – поставив риторичне запитання Гнатюк, закликаючи відрізняти суспільний інтерес від потенційного ризику.
Самоцензура йде від того, що ми всі втягнені у війну
Юлія Сабаєва, журналістка із Луганської області, яка працює в інформагенції «Остров», наголосила на людському вимірі самоцензури в умовах війни та різниці досвідів, з якими працюють журналісти.
Ключовою причиною самоцензури вона назвала тотальну залученість суспільства у війну. За її словами, сьогодні практично не існує «зовнішнього» спостерігача – і це радикально впливає на журналістську роботу.
«Зараз практично кожна людина і кожна родина так чи інакше втягнена у війну», – сказала вона, посилаючись на оцінки соціологів.
Юлія Сабаєва наголосила, що журналісти більше не можуть бути лише професіоналами «на дистанції»: вони одночасно матері, партнери, діти військових, люди з особистими травмами та страхами.
«Я не тільки журналістка. У мене є етика, стандарти, закон. Але є й особисте життя, яке нікуди не зникає», – пояснила вона.
На власному прикладі журналістка показала, як самоцензура виникає не через страх покарання чи тиск зверху, а з елементарного бажання не нашкодити близьким і тим, хто воює.
«Я пишу щоденник матері добровольця, але не можу “світити” бригаду, не можу писати все, що знаю, бо це може нашкодити», – сказала вона.
Саме ця особиста залученість, на переконання Юлії Сабаєвої, і є одним із головних, хоча й найменш проговорених джерел сучасної самоцензури.
«Самоцензура йде від того, що ми всі втягнені у війну – так чи інакше», – підсумувала вона.
Замовчувати негативні події не можна. Але відірване від контексту висвітлення зміщує фокус із війни та дій окупантів на місцеву владу
Ольга Боглевська, журналістка-фрилансерка з Запоріжжя, яка співпрацює з виданням ZPRZ.City, зосередилася на одній із ключових точок напруги для прифронтового міста – темі відбудови під час війни.
На її думку, локальні медіа щодня опиняються між двома полюсами: критикою й емоційним обуренням громади та необхідністю показати, що життя триває.
«Люди запитують: навіщо це все? Давайте абсолютно все спрямуємо на фронт, на армію», – описує вона настрої частини громади.
Водночас місто не спорожніло: залишаються діти, працюють підприємства, живуть родини. Відбудова для них – не марнотратство, а необхідність.
Окремий акцент журналістка зробила на корупційному контексті. Завищені ціни й сумнівні закупівлі у сфері будівництва підсилюють недовіру, і будь-яка публікація про відновлення може стати тригером суспільного гніву.
«Журналісти мають критикувати владу, розбиратися, куди йдуть кошти, але постійне нагнітання теж може мати небезпечні наслідки», – попередила вона.
Схожа дилема виникає під час висвітлення протестів або перекриття доріг через відключення світла. Замовчувати такі події не можна, однак відірване від контексту та емоційне висвітлення здатне змістити акценти: суспільний гнів спрямовується на місцеву владу, тоді як справжня причина – війна і дії окупанта – відходить на другий план.
«Нам відбирають світло, нам не дають нормально жити, ми мучимося, страждаємо. Але хто винуватець усіх цих проблем? Дуже важливо, мені здається, правильно розставляти акценти – особливо на таких територіях, як Запоріжжя, Харків чи Суми», — наголосила Ольга Боглевська, закликаючи медіа зберігати баланс між критикою, емпатією та контекстом війни.
Глибинні інтерв’ю показали, що самоцензура під час війни – не лише індивідуальний вибір журналіста, а результат взаємодії особистих переконань, суспільного тиску та державної комунікації
Наприкінці дискусії Поліна Бондаренко представила результати глибинних інтерв’ю з журналістами. Вони показали, що самоцензурування під час війни виникає через поєднання професійних міркувань і відчуття національної відповідальності.
За її словами, вирішальним чинником схильності журналістів до самоцензурування виявився тип патріотизму. Конструктивний патріотизм знижує схильність до самообмежень, тоді як сліпий – навпаки, підсилює її. Водночас сам факт непублікації не завжди означає самоцензуру.
«Не всі випадки непоширення інформації є самоцензуруванням. Іноді це відповідальність громадянина держави, що воює», – наголосила дослідниця.
Інтерв’ю також зафіксували глибоку поляризацію серед журналістів: частина вважає можливим розмежовувати професійну та громадянську ідентичність, інші – переконані, що в умовах війни це неможливо.
«Вони казали: ми не можемо бути з восьмої до п'ятої години вечора журналістами, а потім – українцями. Ми і журналісти, і громадяни», – зазначила Поліна Бондаренко.
Окремо дослідження показало значення державної комунікації. Як відзначила соціологиня, відсутність офіційних коментарів звужує простір для публікацій і підштовхує до самоцензури.
«Журналісти дуже легко відмовлялися від теми, якщо не було офіційної відповіді», – підсумувала вона.
Водночас журналісти з вираженим конструктивним патріотизмом були готові працювати з темою навіть без офіційної відповіді – за наявності документів, альтернативних джерел і незалежної експертизи.
Висновок дослідження, за словами Поліни Бондаренко, полягає в тому, що самоцензурування в українських медіа під час війни – це не лише індивідуальний вибір журналіста, а результат складної взаємодії внутрішніх переконань, суспільного тиску та якості комунікації з боку держави. І саме зміна цих умов може або звужувати, або відкривати простір для відповідальної критичної журналістики навіть у воєнний час.
Свобода слова під час війни в Україні зберігається, але міра відповідальності журналістів зросла
Наприкінці дискусії модератор Андрій Куликов узагальнив головні тези, які звучали протягом обговорення, відзначивши масштабну роботу Фонду «Демократичні ініціативи» та Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за свободу» в Україні.
Він наголосив, що свобода слова в Україні зберігається навіть під час війни – зокрема, можливість публічної критики влади та військового командування.
«Мої закордонні колеги питають, чи можна критикувати президента. Я наводжу приклади – і вони пересвідчуються, що це можливо», – зазначив Андрій Куликов.
Водночас він визнав, що певний рівень військової цензури необхідний, адже вона може знімати з журналістів частину відповідальності та допомагати зосередитися на професійній роботі.
«Легше працювати, коли є військова цензура. Тоді йдеться не про самоцензурування, а про правильну редакційну політику», – зазначив він.
Модератор також звернув увагу на поширення інформації через Telegram та інші цифрові платформи. Він наголосив, що зростання споживання Telegram не означає автоматичну дезінформацію – важливо розрізняти джерела: від Генштабу до авторитетних медіа.
«Телеграм зручний, бо швидко. Я читаю “Українську правду” на сайті, але інші видання переглядаю через Telegram, бо редактори вже підготували важливу інформацію», – пояснив Андрій Куликов.
Говорячи про етичні виклики під час війни, він наголосив на необхідності відповідального висвітлення тем, пов’язаних із цивільними втратами.
«Дуже важливо правильно розставляти акценти – хто винен і як про це говорити», – акцентував модератор.
Підсумовуючи, Андрій Куликов зазначив, що у сучасних умовах українські журналісти постійно балансують між свободою слова, професійними стандартами та національною відповідальністю. Відповідальна редакційна політика, готовність влади комунікувати та розвиток професійних навичок є ключем до ефективної журналістики навіть у воєнний час та до збереження довіри суспільства.
Експерти ж зійшлися на думці, що саме усвідомлений вибір та готовність журналістів зважувати ризики й відповідальність, а не просто мовчати, визначають, чи збережуть медіа свою критичну функцію під час війни.
Фото: Центр прав людини ZMINA, Фонд «Демократичні ініціативи»
Відеозапис заходу: Kyiv Press Club
