Проєкт «Архів Пам’яті»: як Вінниччина разом із німецькими партнерами починає розмову про життя під окупацією через історії Другої світової

Теплов Дмитро,
здобувач СО Магістр, спеціальності
«Міжнародна комунікація та медіація в умовах
конфліктного врегулювання» ДонНУ ім. В. Стуса,
стажер Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

Питання життя під окупацією, на жаль, знову стало актуальним для України після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Але розповіді про щоденний вибір людей на тимчасово окупованих територіях – вижити чи чинити опір, ризикуючи життям, – досі залишаються стриманими і неповними через свою складність, болючість та неоднозначність. Різні долі людей, різні життєві історії, від яких крається серце, часто замовчуються через небажання очевидців у своїх спогадах повертатись до пережитих жахів. І не в останню чергу через страх соціального осуду, сорому, що теж змушує багатьох мовчати.  

Перша половина 2025 року для Вінниччини відзначилась завершенням чергового етапу важливого міжнародного проєкту, що поєднав історичне дослідження, мистецтво, журналістику та суспільну дискусію на болісну тему життя в часи війни. Його ініціаторами стали громадська організація «Автомайдан Вінниччина», Музей історії Вінниці та німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (Stiftung EVZ), що до 2022 року зосереджувалися на зборі, цифровізації та аналізі фактів злодіянь нацистів на території Вінниччини в часи Другої світової війни. До команди долучилися також Державний архів Вінницької області, інтернет-видання «Deпитати?», Донецький національний університет імені Василя Стуса та інші партнери. Метою ініціативи було не лише збереження пам’яті про життя мешканців Вінниччини під час перебування на ній нацистів, а й створення діалогового майданчику для осмислення теми життя під окупацією загалом – через історичні паралелі з сучасністю.

Спогади, що заховані під хімікатом ДДТ
(або «Продезінфіковані» спогади ХХ століття)

Центром україно-німецького проєкту стали фонди Державного архіву Вінницької області. Йдеться про документи обласної та міської управ від 1941–1944 років («Ф.Р.-1311» та «Ф.Р.-1312», відповідно), які загалом містили в собі 2384 справи періоду німецької окупації регіону. Ці історичні джерела ще донедавна не були систематизовані й зберігалися у надскладних умовах. Частину з них у радянський час обробили «ДДТ» – хімікатом, що використовували не лише для дезінфекції, а й для обмеження доступу до "чутливих" матеріалів.

Заплановане раніше оцифрування відклали через повномасштабне вторгнення Росії в 2022 році, яке перекроїло пріоритети фінансування ініціативи та унеможливило гарантування безпечної роботи іноземних фахівців. Документи ж на цей час залишалися малодоступними для вивчення та перебували під загрозою знищення через постійні ракетні обстріли по цивільних місцях та дуже ймовірний вандалізм ЗС РФ в разі окупації області. Саме тому, після відносної стабілізації ситуації у стримуванні й протидії ворогу, команда вінницьких спеціалістів ініціювала зміни в партнерському проєкті та розпочала процес термінової консервації цих документів.

Протягом першого етапу професійно підготовлені фотографи за підтримки фахівців Вінницького архіву оцифрували всі 2384 справи, створили стислий опис до кожної, а також сформували електронний каталог. Матеріали згодом мають бути опубліковані у відкритому доступі на платформі «Архів українських історій» (https://memory.org.ua/) та на сайті Державного архіву Вінницької області (https://davio.gov.ua/). Окрім збереження, наступною за важливістю ціллю стало забезпечення зручності доступу до цих архівних фондів серед дослідників-істориків, журналістів та громадян, які доповнюють колективну пам’ять громади розповідями своїх родин.

Перевідкриття пам’яті: конкурс, що об’єднав спеціалістів, студентів та місто

Вінниця відома українцям як місто фонтанів та парків, своєю водонапірною вежею та трамваями. Але внутрішні туристи (і місцеві жителі) насправді мало знають справжнє обличчя свого краю в  історичному вимірі. В контексті подій, що відбувались довкола та всередині маловідомих будівель та місць пам’яті, а також історій про вагомий внесок осіб, котрі описували життя людей на цій землі в скрутні для неї часи та чинили тихі, але не менш героїчні вчинки під щоденним страхом смерті.

Це розповіді про врятованих єврейських дітей; внутрішній розпач лікарів, котрих примушували умертвити тисячі душевнохворих пацієнтів; про сім’ї, що зберегли щоденники-літописи своїх прадідів; про неоднозначне ставлення політичних еліт до нацизму та комунізму; про насильницьке виселення цілих багатоповерхових районів із домівок задля облаштування там штабів для вищих ешелонів Рейху. Це про відсутність хліба на полицях і про цукерку з рук ворога, про мародерство серед сусідів і героїчний опір на два фронти серед народних повстанців. Це історії, які не мають бути забуті.

Задля оприлюднення цих спогадів назагал та заохочення молодого покоління до цієї тематики, у межах другого етапу великого україно-німецького проєкту було проведено  конкурсу серед місцевого студентства історичних, журналістських, політологічних та архівознавчих спеціальностей. У його межах учасники поділилися на 10 команд, до складу кожної з яких входило від трьох до шести конкурсантів. Загалом у рамках конкурсу було заплановано написання 30 статей.

Завданням для кожної групи стало створення мінімум трьох текстів обсягом від 1,5 до 5 сторінок – двох, присвячених долям окремих людей, та одного – історії певної будівлі. Розподіл тем та підготовка текстів відбувались всередині команд самостійно. Усі матеріали учасники готували на основі історичних справ та документів, наданих організаторами. Тривалість конкурсу становила 8 місяців, а загальний призовий фонд у розмірі 2500 євро було порівну розділено між п’ятьма авторами‑переможцями.

Менторами для конкурсантів виступили професійні журналісти та історики провідних закладів та інституцій Вінниці, що надавали як загальні групові консультації, так і супровід для кожного окремого студента під час написання роботи. Було запропоновано безоплатні  екскурсії та візуальні матеріали з метою підвищення рівня обізнаності учасників у вибраній темі.

Після завершення конкурсу третім етапом стане розміщення на оновленому сайті «Архіву українських історій» інтерактивної мапи «Вінниця під окупацією: місця і люди», що дозволить «подорожувати» містом 1941–1944 років. Кожна позначка на мапі дасть змогу  зазирнути в минуле, де користувачі зможуть заглибитись в історії людей та архівні документи, переглядати фото ніби нічим не примітних будинків, дізнаватися про контекст і виклики життя своїх пращурів в умовах окупації більш ніж восьмидесятилітньої давнини. Можна буде пройти по окупованій Вінниці 1940-х, побачити повсякдення міста під егідою силоміць насадженої влади, та… провести паралелі з не менш страшними подіями, що сколихнули нашу країну знову, але з протилежного боку рози вітрів.

Водночас планується створити друковану виставку з 15 великих банерів, котру  в майбутньому презентують у Музеї історії Вінниці. Роботи переможців конкурсу ляжуть в її основу, а для оформлення планують запросити одного із відомих українських художників. Після презентації організатори передадуть роботи до Музею для збереження  їх та публічного використання як тематичного матеріалу.

Враження, критика та напутнє слово

По завершенню другого етапу проєкту між вінницькими та німецькими партнерами з Stiftung EVZ серед конкурсантів були дещо змішані враження, але переважно позитивні:

«Конкурс став для нас не просто інтелектуальним викликом, а й для декого можливістю вперше доторкнутися до живого архіву, навчитися працювати з джерелами під кураторством професіоналів, структурувати факти і створювати із них глибокі наративи, змістовні, і водночас легкі для прочитання розповіді».

«Цікавою для мене була відсутність рамок в плані подачі матеріалу. Хтось написав п’єсу в кількох діях, хтось – створив розповідь від першої особи. Тобто, треба було не тільки створити текст, а й продумати унікальний стиль його подачі майбутньому читачу».

«З того, що не сподобалось, був довгий період затишшя від кураторів після того, як більшість конкурсантів здала роботи. Іще – постійне пересування дедлайнів. Якби нам одразу пояснили, що відбувається, ми б не будували гіпотез щодо відміни конкурсу чи інших неприємних здогадок, що, на щастя, не підтвердились».

«Так то було цікаво спробувати себе в чомусь такому… але систематичний діалог і підтримка інтересу кураторами є теж немаловажливою складовою успішного заходу […] Щодо екскурсій – їх можна було б провести не за особистим запитом, а групові – для всіх учасників (хоч розумію, що через графік прийшли б не всі). Це б додатково збільшило масштаби. Але загалом враження нормальні».

«Мені все сподобалось. Можна таке робити ще, але із врахуванням попередніх недоліків. Чесно кажучи, таких конкурсів із винагородою для студентства дуже мало, тому треба популяризувати дану практику. Це сприяє розбудові професійних зв’язків та якостей. Тому такі заходи слід обов’язково робити ще».

«[…] Поодинокі ментори не відзначились своєю участю, а деякі навпаки виклались на 1000%. Але серед студентів було абсолютно так само :) … Окрема подяка спеціалістам нашого Музею Вінниці за майже цілодобову готовність працювати із нами на результат. Сподіваємось на подальшу тісну і продуктивну співпрацю».

Як позитивні відгуки, так і зауваження конкурсантів були охоче прийняті і взяті до уваги організаторами. На церемонії нагородження призерів, Андрій Сайкович,  керівник групи Антикорупційного напрямку ГО «Автомайдан Вінниччина», колишній військовий, виступив із такими  словом:

«[…] Ми, перш за все, дякуємо вам, молодим спеціалістам [студентам], що охоче взяли участь в проєкті […]. Також велика дяка нашим запрошеним експертам та суддям – без вашого професійного супроводу, а також співпраці в розробці джерел, навряд чи щось би вдалось зробити. Сподіваємось, для вас це також був цікавий досвід як у роботі між різними організаціями, об’єднаними однією метою, так і в безпосередній комунікації із молодим поколінням майбутніх фахівців у галузі.

[…] Було дуже цікаво читати ваші [студентські] роботи – в кожну ми заново занурювались і переживали найрізноманітніші почуття, хоч і з першоджерелами ми попередньо були знайомі. Більшість показала вправне володіння словом. Експертам було тяжко обирати серед поданих робіт лише п'ять переможців, але такі вже умови конкурсу [посміхаються]…

[…] Ми почули ваші переживання та зауваження щодо супроводу. Для нас це новий досвід як для організації, і ми, чесно кажучи, в погоні за високим рівнем реалізації, упустили певні моменти, що виявились теж не менш важливими для результату. Щодо реченців – вони були зсунуті тому, що деякі конкурсанти відмовились від участі з тих чи інших обставин прямо перед фіналом. Нам довелось в екстремально короткий термін шукати нових людей, щоб виконати зобов'язання і перед вами, і перед німецькими партнерами та гідно завершити цей етап […]»

До сказаного доєдналась Анастасія Дем'янчук, журналістка та заступниця голови правління у Вінницькій агенції журналістських розслідувань:

«Так, ми дуже вдячні за зворотній зв’язок та загалом такий цікавий досвід в новій для нас сфері. Певно, слід було повідомити вас про такі непередбачувані обставини, але через обсяги роботи ми просто упустили цей момент… [той період часу припав на активізацію роботи Автомайдану в організації демонстрацій щодо звільнення військових з російського полону] … сподіваємось на ваше розуміння. Зі свого боку ми зобов’язуємось врахувати як позитив, так і критику в своїй подальшій роботі. Сподіваємось, що загалом враження були гарні, і в разі чого, вам буде цікаво брати участь в такого роду ініціативах і в подальшому».

Поділились своїми враженнями про  проєкт й Олександр Федоришен,  директор Музею Вінниці, історик, відповідальний секретар Ради з питань історії, культурної спадщини та топоніміки Вінницької міської територіальної громади,  та Гула Сергій, кандидат історичних наук, заступник директора Музею Вінниці з наукової роботи, член Ради з питань історії, культурної спадщини та топоніміки Вінницької міської територіальної громади:

«[…] Для нас із колегою участь у цьому конкурсі – не лише фаховий інтерес, а й щира внутрішня потреба. Проєкт став нагодою підняти надзвичайно болісну, але критично необхідну тему: що означає жити під окупацією, робити вибір, не маючи вибору, і як ті самі моральні дилеми, що переживали люди в роки Другої світової війни, знову постають перед українцями сьогодні.

Особливо цінним є те, що до роботи були залучені студенти – майбутні історики, журналісти, політологи, котрі не просто вивчають документи, а намагаються почути голоси і душі очевидців тих подій, відновити їх персональні історії через факти і мемуари, пов’язані з місцями, будівлями, долями. Це важливий крок до переосмислення подій минулого у світлі сьогодення, а також до формування зрілого суспільного погляду на те, що таке війна, окупація, вимушена колаборація, спротив і відповідальність.

Ми щиро сподіваємось, що реалізація цього проєкту приверне увагу і представників місцевої влади. У Вінниці й області чимало об’єктів історичної пам’яті перебувають нині у вкрай занедбаному стані – без належного піклування можуть бути втрачені. А хоч і таку прикру, болісну пам’ять ми не можемо собі дозволити втратити. Віримо, дана ініціатива, в тому числі і конкурс студентських історій, стане лише першим кроком на шляху до ширшого усвідомлення цінності локальної спадщини й потреби її збереження – не  лише в архівах, а й у просторі колективної пам’яті та культури народу».

Зліва направо:  Олександр Федоришен,  Сергій Гула, Анастасія Борисюк, Андрій Сайкович  із сертифікатами призерів.

Зліва направо:  Сергій  Гула та Олександр Федоришен  виступають  із  заключним  словом.