Привид переговорів: які дипломатичні ризики чекають на Україну у світлі контрнаступу — Марія Золкіна

Аналітика
Перегляди: 678
25 червня 2023
Марія Золкіна

Голова напрямку "Регіональна безпека та дослідження конфліктів", дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук 

Вперше надруковано у журналі NV за травень 2023 року.

З одного боку, західні партнери сподіваються на результат. З іншого — досі не готові ухвалити деякі критично важливі для цього результату рішення

Те, що Україна буде намагатися звільнити всі окуповані території, без жодного поділу на «до» і «після»  24 лютого 2022 р.,   Київ сформулював дуже чітко. Здається, жоден із нинішніх партнерів України не сумнівається в цьому. Втім, ідея можливих переговорів  дедалі частіше з’являється у високих кабінетах, де оцінюють  потенційні шанси України на успіх в деокупації її територій.  Поки що жодного примусу сідати за стіл переговорів з Росією немає, але, судячи з усього, термін дії цього карт бланшу на звільнення  територій без компромісів з Кремлем  може обмежуватися наступними місяцями, до кінця року. І буде напряму залежати від ходу воєнної операції. 

Попри безпрецедентно високий рівень збройної підтримки України, загалом  ситуація виглядає в чомусь дивно, якщо не сказати неоднозначно.  З одного боку, західні партнери сподіваються на результат. З іншого боку, вони досі не готові ухвалити деякі критично важливі для цього результату рішення. Це стосується і дальнобійних ракет, які спростили б високоточне ураження військової логістики росіян далеко від фактичної лінії фронту, і рішення по так званій літаковій коаліції. Тобто, для звільнення окупованих територій Україну однозначно готують і озброюють, але сказати, що для цього вже задіяні всі потрібні  Києву і наявні у партнерів ресурси – не можна.

При цьому  в дискусіях  про хід війни дедалі частіше з’являється привид можливих переговорів з Росією. Це ще не можна назвати тиском, але майже точно можна говорити про  відверті натяки подумати щодо часу та предмету переговорів із Москвою. 

Цинічний симбіоз підтримки контрнаступу і зондування ґрунту для можливих переговорів можна пояснити двома факторами. По-перше –  сумнівами, що Україна зможе звільнити цього року всі окуповані території. По-друге,  невизначеністю Заходу, що робити з Росією. 

Пропозиції та розрахунки

Тобто, інтерес допомогти Україні відвоювати її території наштовхується на бажання запобігти серйозній дестабілізації в самій Росії. Країни Західної Європи і частина політичної еліти США  остерігаються як неконтрольованих внутрішніх процесів в РФ, що можуть бути спровоковані її поразкою,  так і цементування залежності максимально слабкої Росії від  Китаю.

Але без визначеності щодо поразки Росії частина партнерів України  де-факто  ставить під сумнів  мету повної деокупації українських територій.  Поки що за зачиненими дверима. Виробництво зброї, наприклад, не перелаштовується так, аби гарантувати нинішні обсяги підтримки України хоча би на 2024 р. От і виходить, що  поточний рік і настільки очікуваний контрнаступ – чи не єдине вікно можливостей для звільнення захоплених  українських  територій. І відсутність істотних успіхів у цьому напрямку потенційно  посилить «пропозиції» сідати за стіл переговорів.

В Києві це, схоже,  чудово  розуміють. Напевно, саме тому  українська дипломатія  повністю сконцентрована на забезпеченні підтримки  контрнаступу і  ідеї повної деокупації. І всіляко уникає розмов навіть про гіпотетичні перемовини  з Росією. Як максимум, натякає, що  може вести переговори про виведення російського контингенту з Криму, якщо той буде логістично заблокований внаслідок  контрнаступальних дій на півдні України.

Стратегічно  розрахунок України в цій обстановці зрозумілий і виправданий: робити ставку на  події на полі бою. А ті, у свою чергу, або  примусять росіян бути більш поступливими (як було у випадку з правобережжям Херсонщини), або  остаточно переконають західних партнерів  підтримати Україну до повної деокупації української території. Втім, Україні варто бути обачною і зважати на низку  ризиків та викликів на дипломатичному полі.

Перший із них, це ядерний шантаж з боку Росії. Хоча ймовірність застосування Росією тактичної ядерної зброї оцінюється як низька, можливість її використання в разі спроб звільнення Криму, наприклад, на Заході сприймається досить серйозно. І замість дій на випередження, багато хто схильний  розмірковувати, а чи варто  Україні наполягати на звільненні півострова.

Тут у Кремля залишається невикористаним ще один інструмент: фізичне розміщення наземних носіїв тактичної ядерної зброї  на окупованій території України, зокрема, в Криму.  Так Москва спробує уникнути своєї поразки і навіть спроб деокупації Криму. Своє законодавство Росія до цього завбачливо підготувала ще у 2020 р., коли в  Основах  державної політики щодо ядерного стримування, вона «дозволила» собі застосовувати ядерну зброю в разі агресії проти неї за допомогою конвенційної зброї, якщо «під загрозою опиниться саме існування держави». Це дуже промовисто вписується в наратив  і про Крим як «російську територію», і  про нібито війну чи-то Заходу, чи-то США на знищення Росії як такої, чи не так?

Другий виклик – це фактор Китаю і його можлива роль посередника для врегулювання.

У цього ризику  декілька вимірів. По-перше, Китай буде керуватися  власними інтересами: від потрібного йому ослаблення, але не повної поразки Росії – до зміцнення політичних та економічних зв’язків з Європою, зокрема західною. Можливе посередництво Пекіна для врегулювання конфлікту  – це заявка на участь у формуванні поствоєнної  архітектури в Європі.

Хоча Китай транслюватиме не російський, а власний інтерес, небезпеки від цього для Києва менше не стане. Так, попри формальну підтримку територіальної цілісності України у всім відомій «Позиції Китаю з політичного врегулювання української кризи» (назва доста красномовна), виведення окупаційних військ з України  умовою для цього врегулювання не буде. Не надто обнадійлива, з української точки зору,  позиція посередника. При цьому зацікавленість країн західної Європи, як тої ж Франції і Німеччини,  в активізації економічних зв’язків з Китаєм грає останньому на руку.

Але і Київ, здається, бачить в залученні Китаю до переговорів більше можливостей, аніж ризиків. Головною перевагою  посередництва Пекіна і в Києві, і в Парижі, судячи з усього, вважають потенційний вплив Китаю на Росію. Це припущення не позбавлене сенсу, звісно. Втім,  головний ризик тут для України, що ціною за такі дипломатичні послуги Китаю може виявитися де-факто окупація частини України і фактичне усунення  Києва  з переговорів.

Так, Китай не зацікавлений «мирити» Росію та Україну. Йому цікаве посередництво між колективним Заходом, з одного боку, і Росією, з іншого. Там, де  через свій вплив на Москву  Пекін міг би домовитися із ключовими державами  західного світу. 

Наскільки тут будуть враховані інтереси України, зокрема, безапеляційне звільнення всіх окупованих територій – під великим знаком питання. Аналогічно щодо місця України на безпековій мапі Європи і світу – і щодо перспективи членства в НАТО, і щодо реальних безпекових гарантій для України. Чи розуміють набір цих ризиків на Банковій, сподіваючись на  позитивний ефект китайського посередництва?

Ключовим для Києва в цьому контексті є не допустити, щоб переговори про післявоєнне врегулювання   перетворилися на домовленості між глобальними гравцями з мінімізованою роллю самої України. 

Третім дипломатичним ризиком для України може бути рішення декого з її партнерів на користь затяжного конфлікту і «нормандизації» політичного процесу навколо статусу-кво. Гра в переговори, до речі, може короткотерміново стати одним з пріоритетів Кремля. Особливо, якщо контрнаступальні спроби Україні будуть мати успіх.

Попри чітку офіційну риторику, що  територіальна цілісність України має бути відновлена, практичне ставлення до можливості глухого кута на полі бою і спроб «замороження»  ситуації у різних партнерських столицях – різне. Так, якщо умовний східний фланг НАТО і ЄС  безальтернативно підтримує  видворення росіян з усієї окупованої території, то в інших країнах оцінки не під запис можуть бути іншими.

Тут варто уточнити: затяжний чи «заморожений» конфлікт не є пріоритетним сценарієм для жодного з основних партнерів України. Але частина з них може вирішити, що цей варіант є прийнятним. За певних обставин. Наприклад, недостатніх, на їхній погляд,  успіхів з контрнаступом. Особливо, якщо визначеності з їхньою стратегією щодо Росії так і не з’явиться.

Класичний провал

На жаль, не всі політичні еліти, навіть серед дружніх до України країн, позбулися ілюзій щодо домовленостей з Росією. Причому, вони можуть в певний момент вирішити, що умовне ілюзорне перемир’я може перевести конфлікт з нинішньої гарячої фази у більш контрольовану і передбачувану. І не сумніваймося: це буде обґрунтовуватися начебто інтересами самої ж України. 

Досвід нормандських переговорів, наприклад, ані в Берліні, ані в Парижі не розглядається в контексті тривалих, але врешті неуспішних спроб вивести діалог з Росією в конструктивне русло. Але ж логічно було б, якби цей урок тих восьми років сформулювали саме так:  спроби «замороження» в жодному разі не є ефективним засобом врегулювання російської агресії. Щоправда, уроки провалів «класичної» дипломатії щодо спроб примирення з Росією краще засвоїла Україна. В цьому її підтримує ціла низка східноєвропейських сусідів.

Це, до речі, одна з причин, чому дискусія про Крим, наприклад, ведеться Києвом не просто у світлі міжнародного права про кордони України, але і з позиції регіональної безпеки. Так, логіка України (абсолютна виправдана) полягає в тому, що залишити  частину території України окупованою, особливо – Крим, апріорі означатиме неможливість  сталого миру, завершення війни, свободу судноплавства (причому не тільки для України).

Більше того, ті, хто обережно і здебільшого непублічно аналізує можливість «замороження» конфлікту за певних обставин, припускаються ще однієї  фундаментальної  помилки. Росії це не потрібно навіть в середньостроковій перспективі. Короткостроково на півроку-рік – можливо. Втім,  як формула  врегулювання конфлікту – ні. Жодної з цілей Росія не досягла. Обмежити суверенітет України їй не вдалося. Відповідно, єдиний зиск від такого сценарію для Росії – відновити сили, перегрупуватися і спробувати знову.

Але і повна деокупація України не гарантує, що Росія не намагатиметься атакувати Україну знову. Саме тому так важливо максимально знешкодити військові потужності Росії: як на полі бою, так і санкціями, аби можливостей для відновлення практично не було.

Попри багаторівневість цих ризиків і викликів всі вони можуть бути нівельовані, якщо події на полі бою будуть розвиватися на користь України. Це зовсім не означає, що операція зі звільнення окупованих територій мусить бути блискавичною і масштабною водночас. Але вона точно мусить викликати впевненість у спроможності України  витискати росіян з її території. А зміна балансу на полі бою – додавати міцності та дипломатичній позиції України. Причому не тільки в очах її партнерів, але і  таких гравців, як Китай.

Останні новини з категорії Аналітика

Молдова напередодні президентських виборів: ключові актори та точки суспільного напруження

Аналітичний огляд передвиборчої ситуації у Республіці Молдова - у статті Маріанни Присяжнюк
13 червня 2024

«Зелені» мегавати. Як компенсувати збитки від пошкодження української енергосистеми

Про розвиток зеленої енергетики, зокрема на Сумщині, в умовах війни - у статті Сергія Ханіна
4 червня 2024

«Історичні» вибори у Мексиці: «каральне голосування» та вплив на двосторонні відносини з Україною

Чого очікувати Україні від виборів у Мексиці та чим керуються виборці однієї з найбільш впливових країн Латинської Америкиу - відповіді в ць...
2 червня 2024

Конфесійна приналежність на тлі повномасштабної війни: у фокусі Одещина

Про трансформації у церковно-конфесійних відносинах на Одещині - у статті Михайла Шабанова
30 травня 2024