Події
Перегляди: 3314
28 квітня 2014

Південний Схід: гілка дерева нашого

Інна Ведернікова, Юлія Мостова, Сергій Рахманін

Дзеркало тижня

Ми погано знаємо свою Батьківщину. Події останніх місяців переконують нас у цьому з усією очевидністю. І, напевно, найсумніше, що її, велику, складну й різну, дуже погано розуміють ті, від кого багато в чому залежить її доля. Ретельне вивчення настроїв на "проблемному" Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Ні, соціологи зовсім не обділені її увагою. Однак насельники високих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів. Ми вирішили зробити роботу за них. Анкета, складена журналістами DT.UA, стала основою дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Віктора Пінчука та однойменного фонду. Об'єктами вивчення стали думки жителів восьми областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської. Регіонів, які прийнято узагальнено називати "підковою ризику" або просто Південним Сходом. 

Назва, що стала давно звичною, проте, як виявилося, глибоко помилковою. Навіть побіжне знайомство з результатами соціологічного вимірювання переконує — немає ніякого Південного Сходу. Так, є "близнюки" Донеччина і Луганщина. Є "єдиноутробні", але не надто схожі Дніпропетровщина і Запоріжжя. Є "зведені сестри" — Харківщина й Одещина, такі різні й часом такі подібні в оцінках страхів і пріоритетів. І є незаслужено обділені увагою великої країни-мачухи "пасинки" — Херсонський і Миколаївський краї. Яким, як з'ясувалося, Черкащина або Вінниччина можуть вважатися значно ближчими родичами, ніж Донбас

Вони — різні. І вимушено їх зближують сьогодні, мабуть, тільки дві речі — затяте нерозуміння Києва і підвищений інтерес до них з боку Москви. Інтерес, треба вважати, тактичний. Оскільки стратегічний інтерес Кремля — саме Київ. Оборона якого починається якраз на східних рубежах, хочуть у цьому признаватися на Печерських пагорбах чи ні. Ми щиро сподіваємося, що наша скромна праця допоможе владі усвідомити це. Зрозуміти, чого слід побоюватися, на що розраховувати і на кого спиратися в "сірій зоні" вітчизняної безпеки. Строкатої від "зелених чоловічків", чорних балаклав і "червоних півнів". 

Ми хочемо допомогти кожному, хто чесно намагається відповістити на запитання, де для нього починається Батьківщина. Чи готовий він її захищати. Чи готовий він за неї воювати. Чи готовий він за неї вмирати. Від цього залежить, яким смислом наповниться наше нелегке життя після важкої перемоги.

Наше спільне дерево життя сьогодні виглядає так само сухим і колючим, як на пронизливій світлині Василя Артюшенка. На ньому немає квітучих гілок. Ні з західного боку, ні зі східного. Вони однаково далеко від сонця. Але сьогодні нашої уваги потребують, насамперед, ті, які ближче до відкритого вогню. 

 

Згідно з легендою першого Майдану, коли після оголошення С.Ківаловим результатів другого туру виборів Віктор Янукович не побачив на банкеті у "Зоряному" президента Леоніда Кучму, він, висловивши незадоволення, вирішив серед ночі особисто відвідати змінюваного главу держави, щоб отримати поздоровлення як новий господар країни. "А як ти плануєш країною управляти? — запитав його Леонід Данилович. — З бункера в Донецьку чи в Луганську?" 

Якби, через десять років, втеклий екс-президент Віктор Янукович наважився-таки повернутися в Україну (на що натякають його конфіденти, що залишилися в країні), то почесному бранцю Ростова-на-Дону довелося б послухатися поради Кучми. 70% дорослого населення Півдня і Сходу не вважає Віктора Януковича законним президентом України. Немає жодної області, де б віра в нелегітимність екс-гаранта становила менше половини. Природа відторгнення Януковича в окремих регіонах може бути різною. Найімовірніше, на Донбасі йому не вибачають зради. В інших областях — придушення місцевих еліт донецькими кадрами; інкасації бізнесу; витрат на "смотрящих"; розгульної влади силовиків; і теж — зради. Але якщо Донбас "Батя" зрадив своєю втечею, то інші, раніше лояльні до нього області, — всім своїм президентством. 

Лише кожен п'ятий житель восьми областей бачить у Януковичі легітимного президента. Та й то цей показник такий високий із тієї причини, що в Донецькій області у ньому досі ще бачать гаранта 32,4%, а в Луганській — 27,6% населення. Тож якщо Віктор Федорович вирішить повернутися, як стверджують, "на багнетах російської армії", то бункер навіть на Донбасі має бути підпільним. Хоча… Як стверджують знавці психології шахтарського краю, якщо Янукович примітить і заламає шапку перед земляками — багато хто може й вибачити: вже краще такий керманич, ніж ніякого.

 

Виконувач обов'язків президента України Олександр Турчинов керує країною не з бункера і не з "криївки". Гребуючи президентським палацом на Банковій, Турчинов, як спікер парламенту, вгніздився під куполом Верховної Ради. Однак в очах половини виборців восьми областей він є нелегітимним в.о. президента. Лише в Миколаївській області 55% жителів вважають, що Турчинов законно виконує обов'язки глави держави. Десь поруч Херсонська — 46%. Трохи менш лояльна рідна Турчинову Дніпропетровщина і скептична Одещина. У середньому ж за рахунок сплеску недовіри Донецької та Луганської областей — 74 і 70% їх населення не визнає легітимності, — у восьми областях чинного в.о. президента вважають законним 30,3%; незаконним — 50,8%; не визначилися зі своїм ставленням — 15,1%. Навряд чи всі респонденти, які відповідали на це запитання, є знавцями конституційного права. Можемо допустити, що частина опитаних, відповідаючи на запитання, висловлювала своє ставлення не до процедури призначення, а особисто до Олександра Турчинова. Хтось — як до правої руки Юлії Тимошенко; хтось — як до символу "диктатури БЮТ"; хтось — як до чужої, не нової, а старої помаранчевої влади. Неодноразово доводилося чути, що зараз у Києві "влада бандерівців", "влада Майдану", "влада Заходу й Центру". Вважаю, багато хто здивувався б, дізнавшись, що "бандерівці" Майдану, Заходу і Центру цю владу, звісно, вважають легітимнішою, ніж жителі досліджуваних восьми областей, але навряд чи своєю… 

Прем'єр-міністру Арсенію Яценюку пощастило трохи більше. Законним главою виконавчої влади на Півдні і Сході його вважають 33,6%. Мабуть, тому, що він більше всміхається і йому охочіше дають гроші. Точніше, обіцяють. Твердо на законності Яценюка наполягають жителі Миколаївщини — 57%; м'яко — Херсонщини (49,5%) та Дніпропетровщини (47,6%). Донбас, який вимагає діалогу київської влади із собою, у легітимності Арсенію Петровичу категорично відмовляє: у Донецькій області його вважають законним прем'єром — 16,6%, а незаконним — 72,1%; у Луганській, відповідно, — 16,8 і 70,4%. Чи може бути ефективним діалог, який починається словами: "Ти хто такий?!"?

І водночас зазначимо, що в регіонах, котрі багато років демонстрували відданість або лояльність Віктору Януковичу та Партії регіонів, Януковича легітимним президентом вважає лише кожен п'ятий, а Олександра Турчинова й Арсенія Яценюка легітимними в.о. президента і в.о. прем'єра — кожен третій. 

У жодного юриста не може викликати сумніву законність чинної Верховної Ради. Але не всі жителі Півдня і Сходу з цим рахуються: лише 42% визнають легітимним нинішній парламент. І знову попереду Миколаївська, Херсонська та Дніпропетровська області: 61,3; 52,9 і 51,2%, відповідно. Під сумнів законність ВР ставлять насамперед у Донецькій — 49,5%; Луганській — 46,7%; та Харківській — 40,8% областях. Схоже, на ставлення до законності Ради вплинуло ставлення до якості роботи нинішнього депутатського корпусу. Очевидно, на емоційному рівні не хочеться визнавати легітимність корисливих змов, безвідповідальних голосувань, перельотів "тушок" клинами із заходу на схід, а потім — зі сходу на захід. Чинний парламент не до вподоби виборцю. Причому, як ви зможете переконатися нижче, у будь-якій коаліційній конфігурації. Проте на сьогодні громадяни південних і східних областей вважають Верховну Раду найбільш легітимним центральним органом влади.

Влада і бізнес в Україні традиційно пов'язані. Так часто буває в новонароджених державах — однолітках новонароджених капіталів. При цьому великий бізнес, заходячи у владу, ніколи не відмовляється від великих дивідендів. А великий чиновник хутко перетворюється на великого бізнесмена. Олігархи — особлива каста. Їхні фінансові, медіа- та політичні ресурси, доповнені сейфовими угодами з можновладцями (коли в публічних бізнесах міститься непублічна частка політичних долевершителів), дозволяють не бути присутніми формально у владі, але майже завжди мати на неї вплив. 

Заручившись підтримкою одного або кількох олігархів, лідери президентської гонки традиційно обіцяють з олігархами розправитися. Але, перемігши, зазвичай вирішують, що вони корисні. А ось у виборців осад залишається. І накладається на масове сприйняття великих власників не так як роботодавців, а як розкрадачів народної власності. В уряді Януковича офіційні мільярдери отримували посади міністрів та віце-прем'єрів. У конструкції влади нинішньої коаліції окремим із них віддані, для зміцнення й утримання, області. Якщо Сергій Тарута, за мінливої підтримки Ріната Ахметова, намагається давати раду бунтівній Донецькій, то Ігор Коломойський ставить під рушницю не тільки очолювану Дніпропетровську, а й упівока наглядає за Одеською, Запорізькою та Харківською областями. Знаючи можливості Коломойського як спеціаліста з нетрадиційної екстрадиції, низка потенційних порушників спокою в цих регіонах, косуючи на власника "Привата", поводиться завбачливо сумирно. Можливо, тому найбільшу підтримку ідеї залучення представників великого капіталу у владу демонструють Дніпропетровська та Одеська області — 40,6 і 40,2%. Проти — 35,4 і 29,1%, відповідно. А ось половина виборців Донецької і Миколаївської областей на буржуйських керівників дивляться з шахтарського й пролетарського висока — 50,2 і 50,9%. Тоді як підприємлива Одеса з максимальним розумінням ставиться до підприємливих чиновників — 29,1% неприйняття великого бізнесу у владі. При цьому зазначимо — кожен четвертий житель Південного Сходу не визначився зі ставленням до бізнесу у владі: хтось сподівається, що, наївшись, хижак може стати травоїдним, а хтось — що підприємливість — це універсальна якість, здатна принести не тільки особисту, а й суспільну користь.

Нова зміна влади — а їх, змін, найближчими роками буде багато — знову воскрешає запитання "Як чинити з олігархами?". Умовно терпимо ставлячись до присутності великого бізнесу у владі, дати олігархам спокій народ не хоче. Тільки 4,3% вважають, що "держава повинна поважати приватну власність і забезпечувати механізми її захисту". Ця одна з ключових вимог цивілізованих інвесторів до країни не поширюється на тих, хто двадцять років тому був таким же ніким, а тепер став усім. 24,3% жителів індустріального Південного Сходу — батьківщини більшості олігархів — вважають за потрібне "націоналізувати всю власність, яка належить олігархам". По суті, кожен четвертий. Правда, в Донецьку кожен третій — 38,1%. Аутсайдер "лівих" настроїв — Харківська область (15,1%). Недалеко від неї відійшли Одеська — 17,8 і Херсонська — 18,6%. 

Найбільшу підтримку — 41,2% — здобув підхід, що передбачає націоналізацію "тільки тієї власності, яка була придбана олігархами незаконно". Такої справедливості хоче практично кожен другий житель Харківщини й Луганщини — 47,0 і 48,1%. Загалом, такий підхід можна було б підтримати, якби не одна заковика: корупційні схеми приватизації узаконені й відточені мінімум п'ятьма складами парламенту, в якому багато років засідали лобістські групи великих українських власників. Відібрання й перепродаж прем'єр-міністром "Криворіжсталі" стали одним із рідкісних винятків із цього правила.

Такий метод відновлення справедливості, як доплата за дешево придбані об'єкти, в Україні широкого застосування не набув. Тих, хто прагне не олігархічної крові, а справедливості, на Південному Сході всього 14,4%. Лише у 2005—2006 рр. міністр оборони, провівши справедливу оцінку, примусив ряд бізнесменів доплатити близько 50 млн дол. за земельні ділянки та об'єкти нерухомості у спецфонд Міністерства оборони. Тепер нестачу фінансування армії люди поповнюють есемесками. Тим часом методика доплати за ласі шматки колись народного господарства широко практикувалася всі ці роки. Але підкилимово. І не в держкишеню. Справедливість своєкорисливо відновлювали вчорашні бізнесмени, які всідалися у владні крісла,— доплати за ГОКи, свердловини, енергогенерацію відбувалися без порушення сну працівників Казначейства. 

Котрий рік актуальна ідея амністії тіньового капіталу. Але непопулярна. Всього — 5,5%. Наймилосердніша Миколаївщина — 11,9%. Найкатегоричніша Запорізька область — 1,7%. Чи то люди не вірять, що великий бізнес готовий із дня "Ч" почати жити по-новому, чи не вірять, що олігархи повірять владі. Тим часом амністія справді передбачає довіру до держави, оскільки оголошувати її без заповнення нульової, стартової декларації безглуздо. А ділитися секретами з владою, здатною завтра змінити правила гри, теж безглуздо.

Однак варто визнати низку речей: більшість олігархів зацікавлені у збереженні незалежності та цілісності України як ринку, як захисту, як пасовища; багато хто сподівається небезкорисливо допомогти Батьківщині, й дехто допомагає; у парламентсько-президентській республіці вплив великого капіталу на політику держави безперечно зросте. Крапля камінь довбає: ще одна-дві президентські напівкаденції — й український великий бізнес остаточно зміцніє у здогадці, що оцивілізовування країни і, як наслідок, підвищення капіталізації бізнесу принесе доходу більше, ніж будь-яка стрьомна схема.

 

Відповідальність за жертви, на думку опитаних, несуть обидві сторони. Вину за кров респонденти покладають і на переможців (лідерів опозиції — 37,5%, протестувальників — 10,3%), і на переможених (Віктор Янукович — 45,1%, Партія регіонів — 17,2%). Найбільше екс-гаранта схильні звинувачувати на Херсонщині й Миколаївщині, найменше — на Донбасі. Прогнозовано. "Руку Заходу" в тому, що сталося, вбачають 18,4%, "руку Москви" — лише 4,8%. Привертає увагу, що  вина політиків бачиться більш очевидною, ніж  вина безпосередніх учасників сутичок. "Беркут", ВВ та інших силовиків вважають відповідальними за кров тільки 8,2% (у Донецькій області — 3%), про  вину протестувальників — дивися вище. 64,7% погодилися, що люди в погонах лише виконували накази, відповідальність за які мають нести ті, хто їх віддавав. Цю думку поділяють  понад  половину опитаних в усіх восьми регіонах. Найпопулярніша вона, звісно, в Донецькій області — 73%. Але при цьому звернімо увагу, що вона однаково популярна у відносно полярних регіонах, наприклад  на Луганщині й на Херсонщині. В обох випадках — по 66,3%. Тільки 21% вважає, що силовики свідомо виконували свідомо злочинні накази, а тому також відповідальні за жертви. Украй непопулярна така точка зору на Донеччині (12,4%), відносно популярна в Миколаївській (30,5%) та  Одеській (29,6%) областях. 

Вина Януковича або "трійки" у кровопролитті, на думку жителів восьми регіонів, вища, ніж тих, хто випускав і "ловив" кулі. І напевно ця думка справедлива. Відповідальність тих, хто віддавав накази, вища, ніж тих, хто їх виконував. Напевно, й це правильно. 

У зв'язку з цим дозволимо собі невеликий відступ. "Праведний" гнів з приводу дій дніпропетровських десантників на території Донбасу в рамках антитерористичної операції Турчинов мав виливати  насамперед  на в.о. головковерха. Тобто — на себе. Так, принизливо дивитися, як ті, хто повинен вважатися елітою армії, мовчки здають противникові бронетехніку, дають себе роззброїти. Хто ж винен, що головний командир країни не служив навіть строкової. І не знає, що не буває поганих солдатів, бувають тільки бездарні командири. На всіх рівнях. 

Нікого не виправдовуємо. Однак не "десанти" з Дніпра "здали" угруповання в Криму. Але "десанти" з Дніпра знають, що тих здали. І не були впевнені, що так само не здадуть їх. Питання, чи здатні хлопці-строковики вбивати ворогів. Не пусте, до речі,  питання. Але вони вочевидь не готові вбивати цивільних. І виникає ще одне не пусте   питання: якого дідька важку бронетехніку перли в населені пункти, де вона легко блокувалася "цивільними"? І чому у військових не було чітких інструкцій, як діяти, коли їх блокують неозброєні люди? Говорити про розформування всієї  частини, в якій далеко не всі показали себе боягузами? Говорити про зраду після Криму? Обіцяти віддати під суд? Кого? Тих, хто віддавав накази? Чи тих, хто їх виконував? І які накази? Один командир вийняв гранату й вивів колону. Другий  наказав здати йому бойки і здав бронетехніку. Судитимемо  всіх однаково? Чи почнемо з самого верху? 

Але повернімося до опитування. Жителі Півдня і Сходу у масі своїй проти стрілянини й можливих жертв.

Доказ — неприйняття застосування зброї на Майдані. 68,5% вважає невиправданим її застосування силовиками (виправданим — тільки 21,5%). Більш-менш масово такої точки зору дотримуються, мабуть, лише три області (Донецька — 35,1%, Луганська — 28,3% і Харківська — 27,2%). Але і в  цих регіонах проти стрілянини виступили понад половину   населення (53,7%, 54,3% і 66,3%, відповідно). І це при тому, що на Донбасі, як ми вже зазначали,  досить популярним було бажання розігнати Майдан  силою. Питання: що вони в такому разі  розуміють під силою? 

Ще  більш однозначне    ставлення до застосування зброї протестувальниками. 84,2% на Південному Сході проти. Виправдовують мітингувальників тільки 7,5% (Донецька область — 3%, Херсонська —14,6%). Ні –  війні, ні –  жертвам. Справедливо. Зрозуміло, чому громадяни в деяких східних регіонах  так  миролюбно  ставляться до озброєних людей в адмінбудівлях у своїх містах. Незрозуміло тільки, що в таких "миролюбних" регіонах роблять люди зі
зброєю. Чи це не жителі цих регіонів? А якщо йдеться про чужаків, то навіщо їх пустили до себе люди, які так  дуже  не хочуть  війни?

Як ви оцінюєте події на Майдані минулої зими?

Ставлення до минулого — хороший тест на адекватність сприйняття сьогодення. А ще — непоганий інструмент прогнозування безхмарності нашого спільного майбутнього. 

Оцінка жителями Південного Сходу подій на Майдані по-своєму симптоматична. І загалом прогнозована. Логічно було припустити, що в цих регіонах найпопулярнішим варіантом оцінки драматичних подій у столиці взимку 2013/14-го буде "збройний державний переворот" — 46%. І що максимальну кількість прихильників ця версія отримає у Донецькій (70,5%) та Луганській (61,3%) областях. Можна було припустити також, що кількість тих, хто сприйняв Євромайдан як "протест громадян проти корупції та сваволі диктатури", буде порівнянною — 41,7%. Думки очікувано розділилися. Прикметно, що кількість тих, хто не визначився або відмовився відповідати, відносно невелика. Населення в масі своїй сформувало своє ставлення до події. 

Трохи здивували деякі деталі. В Одеській області (що її багато хто характеризує як політично байдужу і коли й не відверто проросійську, то вже точно не прозахідну) відсоток тих, хто оцінив події у Києві як протест (50,1%), вищий, ніж, скажімо, в Запорізькій (43,7%), яка демонструвала під час Майдану велику активність. Привертає до себе увагу ще одна деталь. Всупереч очікуванням, в одному з базових регіонів поваленої влади, на Харківщині, київський Майдан оцінювали як протест частіше (47,5%), ніж як переворот (42,6%). Дані, отримані в цих двох областях, вочевидь потребують додаткового осмислення. Особливо тими, хто поспішив повісити на зазначені регіони ярлики.

Особлива стаття — Південь. У Миколаївській і Херсонській областях поставилася до подій Євромайдану як до громадянського протесту відчутна більшість — 60,3 і 61,9%, відповідно. Ці краї, останнім часом незаслужено обділені увагою політиків та медіа, завдяки нашому дослідженню ми можемо відкрити для себе заново. Як більш проукраїнські, ніж очікувалося, і більш самобутні, ніж думалося. У чому ж секрет? Відповідати спецам. Але можна припустити, що своєрідна "недооціненість" цих регіонів дозволила їх жителям сформувати більше тверезий погляд на речі. Відносна незатребуваність великою політикою вихідців місцевих еліт, неуважність до "маленького півдня" з боку пропагандистів, які активніше "працювали" в сусідніх областях, допомогла зберегти, можливо, більшу об'єктивність в оцінках. Миколаївщина й Херсонщина зазвичай у зведеннях, дослідженнях та прогнозах ішли через кому. Нині вони заслуговують на знак оклику. Наш колега з Миколаєва жартував: "Не називайте нас Південним Сходом. Ми себе вважаємо Південним Заходом".

На наш погляд, жителі цих областей, які найменше кричали про те, що "їх не чують" (хоча мали не менше права на це), продемонстрували більшу готовність чути, дивитися і думати.

Чи повинен був Янукович розігнати Майдан силою?

Особливо зворушливо, що зважених рішень від нової влади часто вимагають ті, хто вимагав жорсткості стосовно неї, коли вона була в опозиції. Це дослідження чітко демонструє, наскільки сильно (що цілком природно) лякають Південний Схід (і передусім — Донбас) зовнішнє вторгнення, громадянська війна і взагалі будь-який силовий сценарій. Але при цьому саме на Донбасі популярна думка, що Янукович мусив розігнати Майдан силою. Так вважає майже половина опитаних жителів Донецької області (48%, причому 31,7% — безумовно). Втім, незгодних із такою постановкою питання теж чимало — 35,2%, із них 19,6% виступили проти силового розгону категорично). На Луганщині цифри схожі: 45,9% — за розгін (25,1% — категорично), проти — 34,5% (22,1% проти безумовно). Чому? Пропаганда? Страх горезвісних "бандер"? Підсвідоме тяжіння до сильної руки? Хай розбираються знавці. Благо, є з чим. Теза "Схід поважає силу" загальновідома. Невідомо інше: взагалі чи тільки щодо інших?

Найбільш миролюбні області? Жителі Півдня. При цьому не зовсім пацифістською, на диво, виявилася, наприклад, Херсонщина. 25% там висловилися за розгін (14,9% — безапеляційно). Для порівняння: у Миколаївській — 15,2% (10,2), Одеській — 20,5 (10,6), Запорізькій — 22,8(11,9), Дніпропетровській — 21,5% (13,1). Чому так? 

Можливо, тому, що саме в цьому регіоні жорсткість до місцевого майдану була щадна, порівняно з сусідами. Хай там як, на Херсонщині розгін Майдану розцінили як неприйнятний понад половину — 50,7% (37,6% — категорично). Прикметно, що прихильників жорсткості більше, ніж миротворців, тільки в Донбасі. Приміром, у Харківській області за можливе застосування сили висловилися 35,4% (21% — однозначно), проти — 48,2% (32,9% — категорично). Одне зауваження. У Харкові, де більшість населення навряд чи можна вважати симпатиками нової влади, після перемоги Майдану несподівано масово виступили проти з'їзду депутатів Південного Сходу, який міг стати відправною точкою організованого сепаратистського руху. Деякі харків'яни пояснили цей порив оригінально: їхні земляки не хотіли перенесення бойових дій на свою територію. Незалежно від того, хто принесе на їхню землю війну — заїжджі "бандери" чи "свої" сепаратисти. Миролюбство — все ще наша відмітна риса?

Можливо, але одна деталь бентежить. У всіх областях Південного Сходу безумовних прихильників можливого розгону Майдану виявилося більше, ніж прихильників відносних. Що, можливо, свідчить про підвищення градусу радикалізму. І ще одне: тих, хто не визначився зі своїм ставленням до такого слизького питання, як застосування владою сили на Майдані, виявилося не дуже багато — 15,5%. Чи можна це вважати свідченням поділу суспільства на "яструбів" й "голубів"? Непрямим — очевидно, так.

Цікаво: ті, на чию думку, колишній головковерх був недосить жорстким із протестувальниками, — були б готові взяти на себе відповідальність за можливі (неминучі) масові жертви? Хочете версію відповіді — подивіться відповіді на 3-й стор. 

 

Якщо маленького комара розглядати під мікроскопом, він видасться чудовиськом. І Південний Схід розглядав — "Правий сектор". Благо було кому настроювати мікроскоп: на Південному Сході, як відомо, у пріоритетах значилися "Інтер", що шарахався від Льовочкіна до Фірташа, і стабільно "правдиві" російські телеканали. Зрозуміло, жодних фантазійних версій стосовно "ПС" народ не оцінив: 59% жителів Південного Сходу не згодні з тим, що "ПС" — породжений революцією міф. Навіть попри лютневі заяви лідера "ПС" Дмитра Яроша про наявність у його формування всього двохсот багнетів. Причому тенденція у всіх досліджуваних областях однакова. Ймовірно, тому, що для Південного Сходу цілком реальними стали: радикал з автоматом, який здійснив державний переворот; націоналіст, що збирає армію їхати на схід наводити лад; Сашко Білий — герой для своїх і не контрольований ніким бандит-рекетир для тих, хто перед телевізором... 

Виклики й смисли революції, що звершилася, поблякли перед новим і далеким для багатьох образом. Перед командою Дмитра Яроша, що залишилася озброєною до зубів. Причому навіть у тих громадян, які прийняли Майдан. Не кажучи вже про Південний Схід, що не стримує міцних слів, які заглушають голос диктора. До речі, military style всі постреволюційні місяці доволі технологічно експлуатував сам Ярош. (Значний арсенал зброї, залишений його командою в готелі "Дніпро", — цього підтвердження.)І, що важливо в нинішній ситуації, його ж експлуатує Росія, яка зручно використовує страшних "бандерівців" на шляху до своєї імперської мрії. 

Відтак, погляд на "Правий сектор" наляканого й обвинуваченого у всіх гріхах Південного Сходу — батька Януковича — виявився досить передбачуваним. Так, 52,9 % громадян визнали його "великим військовим формуванням, яке має вплив на владу й становить загрозу для громадян та цілісності країни". Особливо чітко вималювався образ ворога в Донецькій (73%) і Луганській (72%) областях. Але цікаво, що водночас 52,7% жителів Південного Сходу погодилися з тим, що "ПС" — це "одна з десятків маргінальних груп, яка не має ваги й реального впливу на владу, але підлягає роззброєнню". Однак великий відсоток громадян так і не зрозумів, що він побачив у мікроскоп, як і через лінзу TБ-екрану. 25% взагалі не орієнтуються в тому, хто такий "ПС" і що йому, власне, потрібно (у графі "важко сказати" відзначився кожен четвертий). 

Показовий і той факт, що переважна більшість громадян, які населяють Південний Схід, не бачать у хлопцях із "ПС" провокаторів, котрі діють в інтересах Росії. 54,8 % не згодні з такою постановкою питання. Очевидно, зберігаючи лояльність до Росії. Хоча ланцюжок дій "ПС" та його лідера неодноразово на цю обставину натякав: таємна зустріч Яроша з Януковичем у день смертей, про яку мовчок, доки ЗМІ не розсекретили; штурм ВР; рейди бійців у регіонах з автоматами напереваги як своєчасний привід для жалісливого сусіда розповісти світу про безчинства в Україні "бандерівців", TБ-анонси марш-кидків на Донбас, що підкидали дров у вогонь... І в цій історії не важливо — купили "Правий сектор", використали et cetera. Важливо, чому він підігравав. Ці запитання до "ПС", як і багато інших, залишаються відкритими. Поставлені ж вони вже не так перед організацією, в якої, безперечно, є революційні заслуги, як перед партією, яку, до речі, визнали партією націоналістичного спрямування 47,1 % жителів Південного Сходу. 

 

Чотиристороння зустріч у Женеві довела реалістичність приказки "Війна — фігня, головне — маневри". Стягування російського угруповання до кордонів України дозволило Заходу забути про факт анексії Криму. Так загроза вбивства відвертає увагу від скоєного зґвалтування. Крим у женевському документі не згадується. Але в Україні про нього не забули…

Вісім областей Південного Сходу — всі сусіди Криму. Хто — географічний; хто — ментальний. Думка сусідів про те, що сталося з українським півостровом, розділилася рівно навпіл. 44,3% вважають, що приєднання Криму до Росії — "результат незаконної анексії". В авангарді такої позиції — наїжачені Миколаївська (68,2%); Дніпропетровська (61,1%); Херсонська (56,7%); а також Запорізька (53,6%) області. Загальний показник високої температури знижують Донецька (25,7%) і Луганська (26,8%) області. Ввічливе ставлення до "ввічливих людей". Менше половини жителів Одещини і Харківщини вважають приєднання Криму до Росії незаконною анексією — 46,9 і 42,8%, відповідно. 

Всього на 1% менше, а саме — 43% — жителів Південного Сходу вважають, що "приєднання Криму до Росії — це "результат вільного волевиявлення жителів Криму". Твердо вірять у це 62,9% донеччан і 58,1% луганчан. 44,1% харків'ян згодні з таким поглядом на подію. В Одеській і Херсонської областях так вважають 38,3 і 36,9%. У Запорізькій — кожен третій (31,1%). На Дніпропетровщині — кожен четвертий (25,5%). Таким чином, у п'яти областях переважає точка зору — "незаконна анексія Росією". У трьох — "вільне волевиявлення жителів Криму". Не визначилися з відповіддю в середньому по регіону 11,5%. Найбільше — 14,4% — в Луганській області. Найменше — серед тих, хто був поруч, зовсім близько, — жителі Херсонської області — 6,2%… 

Водночас у всіх областях більше половини опитаних вважають, що за втрату Криму відповідати повинна центральна влада України — в.о. президента, міністр оборони, голова СБУ, голова РНБО. Синдром помилкової компетентності, що дозволив окремим із цих людей самовпевнено погодитися й зайняти високі посади; нерішучість і безвідповідальність, перенесена у владні кабінети зі сцени Майдану; прагнення догодити Заходу, який виснув на руках і без того млявої влади, щоб уникнути ситуації, коли б країнам ЄС і США довелося зіштовхнутися з Росією, — ці та низка інших причин привели до успішної реалізації путінського плану в Криму. Влада виявилася нездатною придушити загрозу в зародку. Ті самі помилки з тих самих причин повторилися на Сході країни. Безпорадність влади в Криму розлютила або принизила 61,6% громадян Південного Сходу. 

Справедливості ради зазначимо: 41% вважає, що "позиція української центральної влади під час кримської кризи була правильною, оскільки під час конфлікту не було жертв". Це наша одвічна миролюбність. Але погляньмо на показову Херсонську область: миролюбність влади підтримали 52,5%, при цьому — 62,1% тих-таки жителів Херсонщини вважає, що "Крим був втрачений через нерішучість і некомпетентність влади". Протиріччя? Нічого подібного. Жителі прикордонної області не хотіли війни, а хотіли професійного й виваженого точкового вирішення проблеми. Вони чекали, що держава дасть відсіч тим, кого, нагадаємо, більшість жителів Херсонщини вважає агресором. Не дочекалися. Адже навіть ті можновладці, які намагалися відсіч ініціювати, на першому ж засіданні РНБО полягли смертю "любих моїх"… 

23,8% звинувачує у втраті Криму сепаратистський уряд та парламент автономії — Аксьонова і Константинова. У Донецькій області 11,6% справедливо вважають, що "ляльки" тут ні при чому. А ось у Миколаївській майже 42% відводять важливу роль тим, хто в найближчому майбутньому поступиться своїми місцями корінним російським чиновникам. 

Хтось вважає, що могли, але не відстояли; хтось — що Крим спровокували скасуванням закону про мову. І через ці моменти так злиться на українську владу, що делегує лише кожного п'ятого для підтримання позиції, згідно з якою відповідальна за втрату Криму Росія. Найбільше таких серед жителів Херсонщини — 34,4%. Найменше — 17,1% — серед харків'ян, що перебувають на протилежному до Криму полюсі України. У необхідності перекласти відповідальність на Америку з Європою впевнені 6,8%, що практично рівномірно розподілилися по всіх восьми областях. Однак, беручи до уваги неготовність ядерних країн-гарантів відстоювати територіальну цілісність України, — відсоток міг би бути й вищим.

У тому, що Росія справедливо захищає інтереси російськомовних громадян на Південному Сході, сумнівається практично половина населення регіону (49,9%). Інша половина громадян розділилася на тих, хто впевнений у протилежному, — 32,6%, і тих, хто вагається з відповіддю на це запитання (16%). При цьому відчуття областей неоднорідні. Так, якщо в Донецькій і Луганській областях стабільно потребують підтримки 47 і 44,2%, то Харків напрочуд якось дає собі раду сам, виявивши аж 53% тих, хто не бажає бути під захистом. Інші області в тому ж фарватері: Дніпропетровська — 65,6% проти примушування до захисту, Запорізька — 53,3, Миколаївська — 71,5, Одеська — 52,3, Херсонська — 61,1%. 

Водночас, відповідаючи на запитання "Чи згодні ви з твердженням, що в Україні обмежуються права російськомовного населення?", 71,5% респондентів, опитаних у восьми областях, відповіли "ні". Причому якщо відсоток по областях і коливається, то однаково не виходить за рамки більшості впевнених: права російськомовних громадян в Україні не порушуються. Найбільше обмежених у правах російськомовних громадян традиційно дав Донецьк (39,9%), Луганськ (29,5), Харків (24,8%). Хоча можна співвіднести ці цифри з тими, які наведено вище. Очевидно, що показник тривоги перед нав'язуванням однієї мови в цих же областях помітно нижчий: у Донецькій області 9,4%, Луганській — 12,7, Харківській — 7,7%. Що побічно може вказувати на справжні відчуття людей. У цьому ж ряду показники очікувань дій влади, де Донецьк показує 17,7% тих, хто хоче другої державної мови, Луганськ — 17,1, Харків — 12,9%. Цифри також помітно нижчі, ніж "обмежених у правах". 

Що ж до прав україномовних громадян, то понад 90% учасників опитувань не відчувають жодних обмежень. У всіх областях. І тільки Донецьк (5,4%) і Харків (4%) висвітили деякі нюанси.

 

На Південному Сході вірять у можливість відкритої агресії з боку росіян. 42% припускають можливість вторгнення військ в Одеській області, 43,4 — у Луганській, 44,1 — у Харківській, 44,7 — у Запорізькій, по 48,3 — у Донецькій і Дніпропетровській, 49,3 — у Миколаївській, 53,2% — у Херсонській. П'ята частина опитаних вагалася з відповіддю. 32,3% в агресію не вірять. Найбільше — у Донецькій області (37,4%). Причому 18,6% не вірять категорично. Найменше не вірять у можливість вторгнення в Херсонській області — 22,1%. Там вони можуть спостерігати за результатами вторгнення в бінокль... 

 

"Маркерне запитання" — "У разі вторгнення російських військ на Південний Схід, що ви маєте намір робити?". "Маркерна відповідь" — 46,9% мають намір залишатися вдома і не втручатися. Так збираються вчинити 55,4% жителів Донецької області, 49,8 — Харківської, 48,6 — Запорізької, 47,8 — Херсонської, 44,1% — Дніпропетровської. Є пожива для роздумів для того, хто не знає відповіді на запитання, чи готовий він воювати за Донбас і де для нього починається Україна. А ті, хто планує політику держави на Південному Сході, повинні усвідомлювати, що в цих регіонах чимало з тих, хто вважає себе політичним українцем і розраховує, що держава його захистить, не готові захищати себе самі. 

Ще один доказ: 31,1% не готові братися до зброї за жодних умов. Характерно, що в кожній з восьми областей (з урахуванням поправки) таких приблизно третина. 

Чи є ці дані додатковим аргументом для тих, хто пропонує мало не добровільно відмовитися від Південного Сходу заради збереження решти? Навряд. По-перше, Батьківщина має починатися з першого прикордонного стовпа. Якщо думати інакше, Батьківщини не залишиться зовсім, самі можемо не помітити. По-друге, хто сказав, що Крим або Донбас — мета Путіна? Судячи з усього, це — засоби. Плацдарм. По-третє, той, хто уникає опору, притягує поразку. По-четверте, державу має захищати кожен, хто вважає її Батьківщиною. А Батьківщина — це, крім іншого, всі, хто її любить і готовий захищати. А таких на Південному Сході чимало. Чинити збройний опір агресору готові не тільки 36,9% жителів Херсонської області, 31 — Миколаївської, 26 — Дніпропетровської і (до речі) 24,9% — Одеської. А й 11,9% жителів Донецької і 10,7% — Луганської. Мало, скажете ви? Так, негусто. Тим більше, що далеко не всі, хто готовий, справді вийдуть. Але не забудьте про 20,5% тих, хто не визначився. Деякі з них, коли щось станеться, можуть залишитися вдома. Інші — взяти в руки зброю, якщо відчують себе повноцінною частиною Батьківщини. Ми тільки тепер починаємо за великим рахунком розуміти, що це таке. А справжніх бійців, на жаль, завжди небагато. Питання в тому, які вони. І за що воюють. 

11,7% підтримують уведення російських військ в Україну. 19,3% (9,9 — беззастережно) — у Донецькій області, стільки ж — у Луганській. У Запорізькій — 4,2% (однозначно — тільки 0,7), у Херсонській — 4,7%. 

7% готові вітати введення російських військ. 12,6% жителів Донецької області й 11,7% — Луганської. Чимало? Чимало. І це треба розуміти тим, хто говорить про "купку сепаратистів". Ні, не купка. Але й не весь Донбас. І вже тим більше, не весь Південний Схід. 2,1% готові приєднатися до російської армії. Цю цифру також мусимо тримати в голові. Серед потенційних зрадників (а як їх іще назвати, навіть якщо вони підберуть для себе інше слово?) по 3,5% жителів Донецької і Харківської областей, 2,5% — Луганської. Війна, навіть така дивна, як ця, неоголошена, неминуче ділить населення на патріотів, зрадників і конформістів. Кількість яких може змінюватися. Залежно від політики держави. Від її наявності хоча б... 

Готовність воювати чи не воювати можна спробувати виміряти ще одним запитанням— "Що може змусити вас узятися за зброю?". І тут ми стикнемося з цікавим феноменом. У Донецькій області, наприклад, варіант відповіді "Загроза вашому регіону з боку Росії" набрав... 1,7%. Чому, залежно від формулювання запитання, готових протистояти російському агресорові в тому самому регіоні — то 11,9, то 1,7%. Усе, загалом, просто. У переліку пріоритетів загроза регіону поступається іншим потенційним ризикам. Головний пріоритет — загроза життю респондента і його близьких (53,2%). Це найважливіше для всіх жителів Південного Сходу — від Херсонщини до Луганщини. Друге за ступенем важливості (з більшим відривом) — загроза територіальної цілісності — 10,4%. І тут уже відмінності очевидні. Це важливо для 6% луганчан. І для 22% жителів Херсонщини. Відчуйте різницю ті, хто звик ставити ці вісім регіонів через кому. 

 

Не ідентифікувавши власних страхів і тривог, неможливо їх побороти і сформувати адекватну викликам позицію. Викликів же у постреволюційної України, що тріщить по швах, виявилося достатньо. Як, утім, і в кожної її частини. І тут слід розрізняти страхи партійні й людські. Партія регіонів, приміром, рятуючи країну (чи себе?) гарячково вхопилася за потертий прапор другої державної мови. Ну, боріться, може, за допомогою женевської трійки й поборете. А люди? 

Люди в цей час бояться розгулу бандитизму (43,1%). Бо влада слабка, міліція деморалізована, а вулиця озброєна. 

Бояться краху української економіки (39,2%). Курс долара зобов'язує. 

Відчувають загрозу громадянської війни (31,7%). Бо суспільного компромісу не знайдено. А протиріччя між Заходом і Сходом під впливом зовнішніх провокацій загострилися як ніколи. 

Очікують невиплати пенсій і зарплат (24,6%). Бо західні кредити нова влада ще мусить заслужити. 

Не хочуть розриву економічних зв'язків з Росією (19,7%). Бо в Європі їхня продукція мало кому потрібна. А якщо Кремль закоркує український експорт, без роботи залишаться шахтарі, металурги, овочево-фруктові фермери та ін. 

Бояться втратити роботу — 18,6%. І зробити дітей жебраками. А себе — злими. 

Страшаться зростання радикалізму (19,1%). І, схоже, не тільки в Києві, а тепер і на своїх вулицях. 

Відчувають загрозу вторгнення російського агресора (16,9%). (Попри те що різниця у відчуттях між Донецьком (6,4%) і Херсоном (45,3%) ні мало ні багато — майже 40%). 

Помічають неуважність влади до проблем Південного Сходу (16,8%). Бо прем'єр із міністрами приїхали до них поговорити за день до початку масових сепаратистських провокацій у регіоні. А так — ніхто не їхав і не говорив. І чим, питається, страхи простих жителів Південного Сходу так відрізняються від тривог жителів Заходу і Центру? Ну, крім тісних економічних зв'язків із Росією. 

Тримати ж прапор із головним партійним страхом "регіоналам" допомагають тільки 6,5% громадян Південного Сходу, в яких викликає тривогу нав'язування однієї мови в регіоні. Некритично. Навіть зважаючи на те, що в цьому плані в Луганську і Донецьку стурбованих людей майже вдвічі більше. 

Критичне інше. Південний Схід, буквально ошпарений революцією, хоче безпеки. І, як і раніше, — стабільності в економіці й партнерах, благополуччя в родинах. На жаль, ні Донбасу, ні всього Південного Сходу за минулі десятиліття так ніхто й не почув. Хоч і обіцяли. Ні Янукович і Сім'я, які стабільно відбирали бізнес (своїх гнобили ще більше), ні його партія, що благополучно паразитує на потребах виборців, не дали обіцяного. Ні Південному Сходу, ні країні. 

 

Крім дій і роботи над собою, тривоги породжують очікування. І ті очікування, які виявили жителі Південного Сходу, з одного боку, повністю корелюють із означеними вище страхами. З іншого — досить жорстко підтверджують версію про серйозні розбіжності у світовідчутті жителів регіону та його партійної еліти. Ба більше, очевидна втрата авторитету і впливу Партії регіонів не тільки в суміжних із Донбасом областях, а й у самому центрі її електоральної вотчини. 

Отже, роззброєння і розпуску незаконних збройних формувань від Києва очікують 37,8 % жителів Південного Сходу. Відновлення економічного й політичного діалогу з Росією — 23%. Найбільш критично російське питання відчувається в Донецьку (29,7%), Луганську (28,5%). Означення чіткої перспективи економіки (підтримки підприємств регіону) — 22,4%. Цікаво, що в Дніпропетровській області, незважаючи на потужну машинобудівну індустрію, тісно зав'язану на російський ринок, це питання хвилює всього 13,9% людей. Жителі восьми південно-східних областей також розраховують на налагодження постійного діалогу між центральною владою і їхнім регіоном — 19,5%. Очікують дочасного проведення виборів президента 17,6% і парламенту — 14,5%. Сподіваються на відмежування влади від радикальної й націоналістичної риторики 16,3%, а також на проведення збалансованої культурної політики — 15,2%. За великим рахунком, це — південно-східне бачення дорожньої карти (кому не подобається карта, хай буде план) для уряду, який бажає зберегти країну. 

А тепер спеціально для Партії регіонів. Впровадження другої державної мови очікують від влади 11% жителів Південного Сходу. У Донецьку й Луганську — по 17,1%. Що, проте, не дозволяє говорити про це як про захід першої необхідності для всього краю. Найменше ж розраховують на мовний крок влади в Дніпропетровській і Миколаївській областях (по 4%). 

Ще один коник ПР: федералізація. Не дивно, що з підтримкою, яка вимірюється тими ж 11,8%, "регіонали" на останньому з'їзді приспустили цей прапор. Насправді переорієнтація на децентралізацію влади (навіть з високими відсотками прихильників федералізації в тому ж таки Донецьку (19,1%) і Луганську (21,6%), доволі розумний крок, що враховує середню температуру по палаті. На чому ми ще зупинимося. 

І останнє, зовсім неприємне. Залучення в уряд представників Південного Сходу очікують від влади 10% громадян. Не комільфо. Однак порівняно з 3% тих, хто очікує від влади рятівного заходу у вигляді створення коаліції з Партією регіонів у Верховній Раді, 10% — просто бомба!

 

Особисту відповідальність за дії Януковича і компанії відчувають лише 11,3% жителів Південного Сходу. "Безумовно, так" на запитання про вину відповіли аж 3,9% опитаних. У Донецькій області — 2,5% (досить показова цифра). Найменше. Стільки ж тільки в Одеській. Але там хоча б більше тих, хто відчуває відносну вину за "подвиги" Януковича, Азарова, Арбузова, Клименка, Захарченка та інших (6,4% на Одещині проти 4,7% на Донеччині). У Дніпропетровській області готові брати на себе вину за діяння покійного режиму 17,8% (7,2% — безумовно), у Миколаївській — 13,1% (5,7%), Харківській — 11,9% (4%), Херсонській — 11,7% (4,5%). У Донецькій на круг — 7,2%. При цьому свою особисту вину за сподіяне втеклою владою заперечують 85,6% жителів Донецької області (64,1% — категорично). 

Нагадаємо, йдеться про край, вихідцями з якого практично повністю було укомплектоване керівництво всіх центральних органів влади. Та й в усіх обласних боряствах "македонців" хватало. І чомусь чотири роки область не хвилювало, що її "не чують". Свої, зауважте. На цьому тлі показники Луганщини вже не так вражають. Там поділити відповідальність за витівки екс-гаранта і його клевретів теж готові небагато — 11,2% (3% безумовно). 76,4% вини не відчувають (54,1% — взагалі). 

Це не ми, це вони — кепська філософія для тих, хто сьогодні вимагає (по-своєму справедливо) відповідальних кроків від нової влади. Згадується крилата фраза Горбачова "Почніть перебудову з себе!"

Водночас, базовий електоральний макрорегіон Віктора Януковича вважає, що відповідати перед законом крім колишнього президента мають міністри, що панували разом із ним, губернатори, прокурори й судді, які брали участь у корупційній діяльності й порушували закони. Такої думки дотримуються на Південному Сході 85%, не визначилися стратити чи помилувати — 8, за превентивну амністію — 3,7%. За великим рахунком, ключовим фігурам, що обібрали країну, вдалося якимсь дивом проскочити повз нову владу. Але вона не здається й оголошує в міжнародний розшук зграю, що осіла в Росії. Головне, щоб у разі, якщо вдасться дотягтися до королів бюджетної капусти, на їхній батьківщині ніхто не визнав, перемінивши гнів на милість, справедливу відповідальність полюванням на відьом.

 

У контексті ситуації, пов'язаної з сепаратистськими проявами та зовнішніми провокаціями, відповідь на це запитання в дослідженні можна вважати однією з ключових. Отже: 76,7% населення Південного Сходу не підтримує дій тих, хто зі зброєю в руках захоплює адміністративні будівлі в їхньому рідному регіоні. Безумовно, 11,7% тих, хто підтримує, — це теж показник. Досить тривожний. Але, знову ж, не критичний. Навіть із урахуванням традиційного стрибка в Донецьку (18,1%) і в Луганську (22,4%). Соціологи у зв'язку з цим уточнюють, що тут такий сплеск радикального чинника, на тлі загального очікування роззброєння та стабільності, можна пояснити досить високим градусом напруги й емоційності в людей, котрі вже спостерігають за таким явищем або беруть участь у ньому. 

Ба більше, якщо заглибитися в мотивацію підтримки захоплень адміністративних будівель, то слід звернути увагу на запитання з приводу виправданості таких дій. Отож, у тих-таки гарячих точках — Донецькій і Луганській областях — кількість тих, хто виправдовує, ділиться майже порівну між тими, хто вважає, що інакше увагу центру до проблем регіону не привернути: Донецьк — 23%, Луганськ — 24,3% (і це своєрідний крик душі). Та тими, хто "дозволяє" такі дії, "бо під час революції в Києві й Західних регіонах України робили те ж саме" (Донецьк — 22,3%, Луганськ — 30,8%). Тут дзеркалить Майдан. Можна сперечатися про цінності — "там і тут", однак стверджувати, що на мітингах на Південному Сході стоять самі провокатори й сепаратисти, було б несправедливо. Тим часом, як і раніше, дуже високим залишається відсоток людей, котрі вважають, що "за жодних умов не можна виправдовувати збройне захоплення адміністративних будівель, усі проблеми слід вирішувати тільки дипломатичним шляхом", — 61%.

Таким чином, можна припустити, що, попри зафіксовану відсутність довіри Південного Сходу до центральної влади (а приводів не довіряти їй удосталь не тільки там), у регіоні не спостерігається широкої підтримки дій сепаратистськи налаштованих або бунтівних угруповань. Як то було, приміром, у Києві, коли дії протестувальників на Майдані підтримували 70—80% жителів столиці. Тому можна також припустити, враховуючи інформацію, яку публікують у ЗМІ, що такий радикальний рух справді інспірований ззовні, хоч і спирається на загальне невдоволення жителів Південного Сходу ситуацією в країні, а також на найактивніших вихідців із місцевого середовища. 

Що стосується впливу зовнішнього чинника, то ми поставили опитуваним громадянам таке запитання: "Чи згодні ви з тим, що Росія — організатор сепаратистських мітингів і захоплення адміністративних будівель на Південному Сході України?" Думки поділилися майже порівну: ні — 41,4%, так — 38,3%. При цьому в областях, де відносно спокійно, — у Дніпропетровській (55%), Запорізькій (41), Миколаївській (60,3), Одеській (47,7), Херсонській (60,4%), багато хто добачив "братню" руку. А ось там, де вже другий тиждень розгортаються драматичні події, — у Донецькій (59,9%), Луганській (51,6), Харківській (51,7%), люди не згодні з тим, що сусідня країна ось таким чином втручається у внутрішні справи України. Що може свідчити, щонайменше, про три версії: 1) диверсантів там немає; 2) їх не розпізнають, бо в них на голові не стирчить пір'я, вони висловлюються не на фарсі, і їхня шкіра такого ж кольору; 3) до них у бунтівних областях просто лояльні через таке ж ставлення до сусіда (що підтвердила достатня кількість результатів цього дослідження).

 

Зважаючи на нещодавню тезу президента сусідньої країни про Малоросію, в яку Володимир Володимирович публічно включив практично всі досліджувані нами області Південного Сходу України, а також поскаржився на недалекоглядність російських царів, звернемо на цю діаграму особливу увагу. Отже, погана новина: 15,4% жителів, таки так, — Малоросії, хочуть приєднатися до Росії. Але є й хороша: 69,7% громадян України, що проживають на Південному Сході, вважають це поганою ідеєю. 

При цьому мусимо із сумом констатувати, що сплеск
емоцій стосовно "старшого брата" спостерігається... правильно — у Донецькій (27,5%) і Луганській областях (30,3%). 

Ситуацію ускладнює і та обставина, що в тих самих "гарячих" областях знайшлися практично ті ж таки 25% громадян, готових вийти на вулицю й підтримати мітинги за приєднання свого регіону до Росії. При 60,4% байдужих — у Донецьку й 60,8% — у Луганську. Що все-таки вселяє певний оптимізм. Який іще більше обнадіює у поєднанні з героїчними показниками тих областей, де більшість жителів до мітингів з такого приводу за жодних умов не приєднаються, — Дніпропетровської (89,9%), Запорізької (83,3), Миколаївської (89,1), Одеської (75,8), Харківської (75,7) і Херсонської (91,1%).

 

У розмові з жителями Південного Сходу про привабливість сусідньої держави окреслилося кілька основних тенденцій. По-перше, впадає в око, навіть візуально на діаграмі, що лідирує блок із трьох складових — 1) стабільність економічної ситуації, 2) високі заробітні плати і пенсії, 3) стабільність влади. Свої національні показники ми, м'яко кажучи, ще не розрулили в потрібному напрямку (але дихаємо, так би мовити, вільно). Однак слід перерахувати заздрісників. Серед перших — Донецька область (41,8%, 39,6% та 37,9%, відповідно), Луганська (34,7%, 30,3% й 24,8%). Десь близько Харківська та Миколаївська. Значно краще дають раду емоціям Одеська й Херсонська, займаючи лінію екватора. А ось Дніпропетровська (11,1%, 9,9% та 10,1%, відповідно) і Запорізька (10,4%, 13,8% та 17,0%) прямо індиферентні до успіхів сусіда. Чи то Дніпро оперативно увірував у всевирішуваність Коломойського, чи то в ході тривалих пошуків нам удалося виявити такі собі дві самодостатні одиниці. До речі, і Дніпро, й Запоріжжя більше зайняті не сировиною, як вугільні та металургійні Донецьк і Луганськ, а технологічнішими виробництвами — машинобудуванням, хімічною та будівельною промисловістю. Прибутку — більше, життя — краще... Хоча якщо Дніпропетровська область — донор, то в Запорізької з цим проблеми. 

Але є ще, по-друге, культурна тенденція Південного Сходу, справді ментально близького до Росії. Тут майже індиферентним виявився Луганськ із його 7,7% тяжіння до коріння. Це при тому, що саме в Луганську найвищий відсоток жителів, котрі ідентифікують себе як росіяни (31,5%) і як росіяно-українці (11,9%), всього — 43,4%. Просто цікаво. Десь зовсім поруч Дніпропетровськ зі своїми 9,4%, які прагнуть черпати з російського джерела. А ось на іншому полюсі, де, очевидно, не тільки прагнуть, а й черпають, — Одеса (18,5%), Харків (18,3%) і Херсон (17,8%). І це при тому що в тому ж таки Херсоні лише 12,6% росіян і росіяно-українців. Не зовсім у корінні, виявляється, річ... У ставленні. 

Як, утім, і в стосунках. На запитання "Якими б ви хотіли бачити відносини України і Росії?" — респонденти відповідали дружніше. Так, 74,5% жителів Південного Сходу хочуть бачити Україну і Росію незалежними, але дружніми державами з відкритими кордонами та без віз. Причому цей відсоток упав до 62% у Миколаївській області і 68,4% — в Одеській. Однак 30% жителів Миколаївської області та 23% Одеської в жодному разі не мають наміру приєднуватися до Росії (як 12,4% жителів Донецької та 15,9% Луганської). А просто вирішили, що з Росією потрібно стати державами-сусідами, з закритими кордонами та візами.

 

Європейський Союз для багатьох на Південному Сході став ірраціональним образом. І це — образ зла. 

Цьому значною мірою сприяла й попередня влада, що нав'язала народу чимало міфів. Ми всі пам'ятаємо, як тодішній прем'єр-міністр Микола Азаров лякав українців європейськими геями та одностатевими шлюбами. Після чого сам успішно втік у "Європу одностатевого кохання".

І коли одні малюють єдину Україну і носять стрічечки з українською і євросоюзівською символікою — інші під оплески й улюлюкання спалюють прапор Євросоюзу, скидають українські і піднімають на адмінбудівлях російські триколори, пояснюючи це тим, що в МС нібито немає свого прапора. 

До відома учасників проросійських мітингів: це — неправда. Панове й товариші, нагадаємо ще раз: Митний союз існує в рамках Євразійського економічного співтовариства. А символіку останнього, зокрема й прапор, було затверджено ще 2002 р. 

Та й не всі на Півдні і Сході з радістю думають про перспективу вступу України в Митний союз. Хоча загалом у регіоні прибічників МС удвічі більше, ніж його противників: 46,8% жителів проголосували б за вступ до МС, а 24,7% — проти. І тут найбільш репрезентативною є Харківська область: 26,5% її жителів виступають за входження країни в ЄС, а 46,5% — у МС.

А от у трьох областях — Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській — різниця між прибічниками і противниками ЄС і МС становить від 5 до 11%. Дуже різке неприйняття Євросоюзу лише в жителів двох областей — Донецької і Луганської: за вступ до МС там проголосувало б 72,5 і 64,3% відповідно, а за входження в ЄС — 9,4 і 11,2%. 

Але хто здивував, то це жителі Миколаївської і Херсонської областей, або — якщо вдатися до таких вподобаних Володимиром Путіним термінів Російської імперії — Таврії. У Миколаївській області за вступ у Митний союз проголосували б 22,1%, у Херсонській — 31,4%. Тоді як за вступ у Європейський Союз — 40,4% і 37,4%! Якось слабко ці цифри в'яжуться зі створеним російською та українською пропагандою стереотипом, що весь Південний Схід України рішуче налаштований проти вступу країни в Європейський Союз.

 

Згідно з паспортними даними дослідження, з 3232 респондентів українцями себе назвали 68,9%. Але, якщо виходити з того, що така собі скупуватість — наша національна риса, то насправді українців серед опитаних було 87,7%. Саме стільки жителів Півдня і Сходу нікому не готові делегувати право визначати положення української Конституції, що стосуються державного ладу, повноважень центру і регіонів, мов та іншого. І це правильно. Більше того, не половина, не дві третини, а під 90% жителів усіх областей вважають, що з цим Україна має розібратися сама. Дивна підсвідома суверенна єдність! До уваги ВВП: тільки 6,3% вважають, що з основними положеннями Конституції Україна мусить визначитися з участю Росії. Таким високим показником Кремль, стурбований українською Конституцією, зобов'язаний Донецькій, Луганській, Одеській і Харківській областям — 8,2; 8,4; 8,1 і 7,4%, відповідно. На Херсонщині, для порівняння, конституційним змінам під патронатом Росії будуть раді 1,5%.

Багатому європейському й американському досвіду побудови президентських, парламентських, федеративних та унітарних держав зрадіють ще менше — 0,9% — загалом по регіону. І це — з урахуванням піку Миколаївщини в 2,5%.

А ось женевський формат, покликаний навчити нас конституційних правил гуртожитку з участю Росії, ЄС та США, здобув порівнянну з попереднім пунктом підтримку — 0,8%. І все ж на швейцарських "батьківських зборах" Україну зобов'язали провести конституційні зміни "інклюзивно, прозоро та підконтрольно".

Одні чекають від МВФ грошей; інші — порядку від російської армії; треті — зброї від НАТО; четверті — санкцій до Росії від США і ЄС; п'яті — повернення украдених Януковичем&Ко в України грошей. І ніхто не чекає інструкцій, як нам облаштувати Україну…

 

Варто відразу зазначити, що позиція стосовно державного устрою України — чи не єдина cфера, де уряд розпочав реформи. До того ж, попри всю грандіозність початкових задумів Партії регіонів грати у федералізацію на розкол країни, "регіонали" на своєму позачерговому з'їзді, по суті, відмовилися від федералізації й підтримали модель унітарної децентралізованої держави. І це позитивний сигнал від політичної сили, яка в'їхала у владу 15 років тому на ідеї децентралізації. Але дозволила собі так неакуратно з нею вчинити. 

Ба більше, 45,2% населення Південного Сходу нині також підтримує унітарну децентралізовану державу. Не більшість. Поки що. Та, оскільки федерація (за неї 24,8% жителів) не актуальна для розвитку і збереження єдності країни, а унітарна модель із домінуючим центром (за неї 19,1%) себе зжила, є можливість, у разі подальшого пропагування реформи як владою, так і опозицією, зокрема й на Південному Сході, заручитися впевненою громадською підтримкою. І, незважаючи на всі складнощі перехідного періоду, внутрішні та зовнішні виклики, в України нині є реальний шанс провести реформу. Віддати владу і фінанси в регіони. І змінити країну. Змінити не тільки її економічний ландшафт, коли кожен регіон буде зацікавлений більше заробляти і розвиватися, а й ландшафт політичний. Дати поштовх розвиткові місцевої політики, висуванню на центральний рівень нових лідерів, яких так давно чекає країна. 

Питання ж виборності губернаторів у цьому контексті — не ключове. Що, у принципі, визнає й ПР, яка вкинула цю ідею своєму електоратові. Під час реформи на обласному рівні влада перейде виконавчим комітетам. Виконком формуватиме обласна рада. Як при цьому обиратимуть його голову — голосуванням в облраді чи всенародно (86,4% підтримки жителів Південного Сходу) — друге питання. Не розплодити б тільки місцевих князьків. Головне — що в центральної влади на місцях залишаться лише контрольні функції. І як називатиметься той, хто їх виконуватиме — префект, воєвода, — питання взагалі останнє. 

Клубок криз: внутрішньополітична, економічна, фінансова, кризи внутрішньої і зовнішньої безпеки... Де та нитка, за яку треба потягнути, щоб почати його терпляче розмотувати? Більшість упевнена в тому, що початок — у результативних президентських виборах. 70% жителів Сходу й Півдня вважають Януковича незаконним президентом; 51% — упевнені, що Олександр Турчинов "цар несправжній". Відповідно, плодоносні вибори президента — це те, чого має прагнути більшість українських громадян. Так, та не зовсім так. 88,2% виборців Південного Сходу заявили, що взяли б участь у виборах, якби вони відбулися наступної неділі. Однак вважати, що найнижчою явкою майбутнього президента забезпечить Донецька область — 83,9%, а найвищою Дніпропетровська — 92,4%, не варто. Досвідчені соціологи КМІС стверджують, що зазвичай на вибори приходять ті, хто визначився з кандидатом. І отут від 35-відсоткового падіння шлунок злітає до підборіддя: зі своїм вибором на момент опитування визначилися і мають намір голосувати 53,7%. І це в середньому по макрорегіону; і це при тому, що Путін тільки почав говорити про невизнання результатів майбутніх президентських виборів; і це при тому, що ще не всі лідери перегонів усвідомили мінімальність своїх шансів і не ввімкнули максимуму своїх можливостей для зриву чи переносу кампанії; і це при тому, що не розпочалася кампанія з бойкоту виборів; і це при тому, що в найбільш проблемних регіонах — Донецькій і Луганській областях — з вибором визначилися і мають намір "найближчої неділі прийти на дільниці" 47,6 і 42,8% відповідно.

Згідно з опитуванням, на Південному Сході зі своїм вибором не визначилися 39% виборців. Немає свого кандидата в прямому й переносному значенні в Донбасу: без піввідсотка половина луганчан не знає, за кого голосуватиме. 43,2% жителів Донецької області також не знайшли фаворита. Не визначилися майже стільки ж запоріжців. Чи знайдуть вони того, заради кого прийдуть 25 травня на дільниці? Зневождення електорального організму, який передусім звик до наявності свого великого політичного гравця Донбасу, може призвести не тільки до пасивності виборців, а й до дестабілізуючої агресії, що підриває легітимність президентської кампанії та її результату. Принцип "так не діставайся ж ти нікому" стосовно президентської булави може перетворитися на кремлівський "так дістанься ж ти мені" стосовно України.

Наразі ж лідером президентських перегонів на Південному Сході, як і в усій Україні, є Петро Порошенко. На політичному рентгені Петра Олексійовича ви не побачите жодної кістки. Можливо, тому багато хто бачить у ньому того, кого самі хочуть, — і на Заході країни, і на Сході. Його рейтинг перевищує сукупний рейтинг претендентів на звання улюбленців Півдня і Сходу: за Порошенка готові віддати свої голоси 21,6% тих, хто готовий прийти на вибори; за Тігіпка — 10,6%; за Добкіна — 8,4%. Примітно, що в рідному для Михайла Марковича Харкові в Петра Порошенка 23,6% прихильників, а в екс-губернатора — 16,7%. Аналогічна картина на електоральній малій батьківщині Тігіпка: на Дніпропетровщині в Сергія Леонідовича — 10,2% апологетів, а в Порошенка оптимальний варіант побачили 27,5%. 

Підтримка Юлії Тимошенко на Південному Сході порівнянна з підтримкою Анатолія Гриценка і Петра Симоненка: 4,3; 3,9 і 3,9% відповідно. Однак, її роль у результативності майбутніх президентських виборів вища, ніж усіх раніше згаданих кандидатів разом узятих. Адже її "добре знає" Володимир Путін. Адже її в.о. президента розробляє Меморандум про порозуміння з Партією регіону Ріната Ахметова. Адже її, тієї, що перебуває в статусі "Володарки морської", золоті рибки обіймають пости спікера і прем'єр-міністра. Адже від неї політологи зі стажем очікують чергового відродження Фенікса, а якщо ні — то зриву кампанії.

Багато західних експертів вважають обрання президента якимось кінцевим пунктом української політкризи. Дипломати, подібно до сера Генрі Баскервіля, сподіваються: "А оберімо його — і все скінчиться!". Не скінчиться. Але — розпочнеться.

Опитування проведене Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення DT.UA 10—15 квітня 2014 р. Опитано 3232 респондентів старших за 18 років у 160 населених пунктах восьми регіонів Півдня та Сходу України — Одеській, Миколаївській, Херсонській, Харківській, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій областях (методом телефонних інтерв'ю — 1476, методом особистих інтерв'ю — 1756). У кожному окремому регіоні проведено не менш ніж 400 інтерв'ю. Погрішність вибірки не перевищує 0,95%.

У більшості таблиць і діаграм не зазначено результатів граф "важко сказати" та "відмова відповідати", у зв'язку з чим кількісні показники можуть не відповідати ста відсоткам.

З повною верією дослідження Ви можете ознайомитися тут

Останні новини з категорії Події

Зараз нам потрібно зробити складний вибір, якого Європа уникала весь цей час – Марія Золкіна під час брифінгу «Вплив президентських виборів у США на європейську безпеку»

Марія Золкіна поділилася думкою про те, як зміна адміністрації США потенційно вплине на підтримку України та російсько-українську війну заг...
22 листопада 2024

Українській національній ідентичності загрожує російська імперіалістична асиміляція – експерти

Тези круглого столу "Як українці повертаються до своєї ідентичності"
17 листопада 2024

Що дає надію на ефективність повоєнного відновлення України

Аналітикиня "Демініціатив" презентувала дані досліджень, здійснених на замовлення «Вікна Відновлення»
14 листопада 2024

Ключову роль у відновленні України відіграватимуть пересічні громадяни – Владислава Зновяк представила дані опитування громадської думки на Форумі Re:Open Zakarpattia

На Закарпатті відбувся 5-й форум ідей та рішень Re:Open Zakarpattia, де Фонд "Демократичні ініціативи" представив дані опитування громадськ...
13 листопада 2024