Тарас Жовтенко,
кандидат політичних наук,
член Громадської Ради при МЗС України
США та їхні союзники впродовж останніх місяців максимально мобілізовують свої ресурси на надання Україні якнайбільше потрібної військової допомоги для української перемоги над російськими загарбниками.
Безумовним лідером з надання Україні військової допомоги лишаються США. При цьому вони опираються не лише на ініціативу «Рамштайн» та ленд-ліз, повноцінне фінансування якого розпочнеться з 2022–2023 фіскального року, хоча логістичні моменти відпрацьовуються вже зараз. Спробуємо розібратися з тим, що є в політичному й організаційному арсеналі США для надання Україні максимальної підтримки.
Не ленд-лізом єдиним: як США допомагали (і допомагають) союзникам
Точкою відліку системного надання Сполученими Штатами Америки міжнародної військової допомоги є початок двополюсного протистояння США–СРСР у світі по закінченні Другої світової війни.
Першим прикладом правового і організаційного оформлення надання такої допомоги стало ухвалення 1947 року Закону про допомогу Греції й Туреччині (The Greek-Turkish Aid Bill), яким передбачаласяпоміч країнам у протистоянні поширенню впливу СРСР. Цей документ примітний тим, що став першим офіційним кроком від американської доктрини ізоляціонізму, яка суттєво обмежувала таку міжнародну діяльність.
Згодом політичні еліти США зрозуміли, що в умовах росту протистояння з Радянським Союзом, а особливо з набуттям обома сторонами статусу ядерних держав, політика військової підтримки може стати одним із дієвих інструментів гарантування національних інтересів США у світі без загрози прямого протистояння з СРСР.
Відтак наступний крок Сполучених Штатів у напрямку запровадження міжнародної військової допомоги стосувався значного її розширення. Щойно європейські нації усвідомили, що поодинці захиститися від дедалі більшої радянської загрози не вдасться, міжнародні безпекові зусилля США почали спрямовуватися на розбудову міждержавних систем безпеки, результатом чого стало підписання Північно-Атлантичного договору.
В межах створеної системи колективної безпеки американські зусилля з надання міжнародної військової допомоги концентрувалися більше на окремих географічних регіонах, де загроза поширення комунізму вважалася найбільшою. Ці положення було конкретизовано у Акті з взаємної оборони 1949 року (Mutual Defense Act of 1949).
У 1961 році Сполучені Штати здійснили рішучий крок у бік кардинального розширення надання міжнародної допомоги. Політична концепція використання короткотермінових «програм» для вирішення стратегічних безпекових завдань країни була замінена на більш універсальний довгостроковий інструментарій надання такої допомоги.
Акт з міжнародної допомоги 1961 року (Foreign Assistance Act of 1961) остаточно встановив і закріпив довготерміновий характер надання фінансування міжнародної військової допомоги. Першим прикладом такого підходу стало рішення про надання $8 мільярдної довготермінової допомоги Японії.
Ці основоположні документи стали широкою правовою рамкою для ухвалення спеціалізованих законодавчих актів, спрямованих на практичну підтримку конкретних країн – союзників Сполучених Штатів, в тому числі й України.
Вашингтон поспішає на допомогу: арсенал безпекових програм США
Крім нових механізмів, спрямованих, зокрема, на мобілізацію потенціалу союзників по НАТО і за межами Альянсу, Вашингтон активно використовує вже відпрацьовані механізми надання військової допомоги в рамках таких програм:
Незважаючи на те, що після завершення «холодної війни» світ зазнав масштабних змін – починаючи від припинення протистояння антагоністичних соціально-політичних полюсів і завершуючи змінами у пріоритетах безпекової політики національного та міжнародного рівнів, функціональність усіх згаданих вище програм підтримується і на сьогоднішньому етапі, а їхня ефективність вже доведена на практиці.
Перша військова допомога Україні почала надходити від США ще задовго до початку повномасштабного вторгнення і відображала бачення збройного протистояння ЗСУ з російськими військами та їхніми маріонетками на Донбасі без урахування сценарію повномасштабного воєнного конфлікту.
В подальшому, в міру того, як РФ накопичувала війська на кордонах з Україною, Вашингтон почав по-іншому оцінювати ситуацію, постійно попереджаючи й офіційний Київ, і своїх союзників по НАТО про загрозу повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.
Однак при цьому американські спецслужби припустилися критичної помилки. Абсолютно правильно оцінивши наміри Кремля (хоч би якими абсурдними вони були), а також реалістично оцінюючи проникнення російських спецслужб в політичні та безпекові інститути України (численні приклади свідчать, що сумновідома 5 Служба ФСБ РФ, яка «курувала» український напрямок, все ж не зовсім провалила свою роботу), вони недооцінили стійкість українського суспільства та його волю до боротьби – а заразом і волю до боротьби українських військових.
Тому початковий розрахунок у військовій допомозі робився з акцентом на партизанську війну – звідси домінування в допомозі легкої оборонної зброї, ідеальної для інсургентів, що протистоять потужній регулярній армії. Зрештою, свого часу США мали чудовий відповідний досвід допомоги афганським силам спротиву під час вторгнення до Афганістану радянських військ…
Однак реальність виявилася зовсім іншою, тож Сполученим Штатам та їхнім союзникам довелося адаптуватися до ситуації на ходу.
Допомога для України: як це працює?
Головні аспекти, які визначають якісні та кількісні параметри військової допомоги ЗСУ, це:
потреби (що саме потрібно і в якій кількості);
можливості (де взяти зброю, як швидко її підготувати та доставити);
механізми (як це зробити та профінансувати).
Саме ці аспекти є визначальними у тому, яка саме допомога, коли і через яку з трьох програм постачається Україні.
Програма Presidential Drawdowns – це, за словами Надзвичайного і Повноважного Посла України у США О. Маркарової, «те, про що ми чуємо, коли президент Байден виділив таку-то кількість озброєння за цією програмою». О. Маркарова зазначає, що ця програма працює доволі швидко, «бо з моменту ухвалення до моменту, коли ми можемо це отримати, минають буквально дні».
Дві інші програми – це USIA та FMF, передбачають закупівлю необхідного для Збройних сил України озброєння на риннку. Додаткові кошти на них виділяє Конгрес, вносячи відповідні зміни до бюджетних видатків. Однією з цих програм оперує Пентагон, другою – Державний департамент, вони також активно використовуються на цьому етапі війни.
«Останні кілька виділень були комбінацією і Presidential Drawdowns, і закупівель. Тому всі ці три програми зараз активно використовуються, всі ці три програми мають виділений ресурс і пріоритет», – коментує Посольство України в США.
Законопроєкт про ленд-ліз, ухвалений навесні 2022 року, – це додатковий інструмент і він працює трохи по-іншому.
Механізм ленд-лізу передбачає передачу того озброєння, техніки чи обладнання, яке є у власності Збройних сил США, за окремими програмами оренди або лізингу.
Цей інструмент поки не використовується, оскільки три чинні програми на тепер дають змогу задовольняти усі основні запити України.
Ленд-ліз офіційний Вашингтон тримає як «козир», що дозволить швидко й ефективно вирішити нагальні проблеми з постачанням, якщо вони раптом виникатимуть з тих чи інших причин. При цьому американська сторона має сама розробити всі необхідні механізми для роботи ленд-лізу.
Що далі?
Безумовним фактом на даному етапі є те, що Україна отримає від своїх західних союзників абсолютно все необхідне для перемоги. Про це прямо й офіційно заявляють усі провідні лідери країн західного світу, лідери ЄС та НАТО.
Однак при цьому, усвідомлюючи нашу крайню потребу в західній зброї, критично важливо одночасно бути реалістами, і розуміти, що:
(а) ми просимо сучасні складні високотехнологічні системи, постачання яких – складна логістична задача, а не «пішов на склад – кинув у ящик – відправив». І ця задача не обмежується заходом на кшталт «відвантажили чергову партію артилерійських систем»: до них постійно потрібні боєприпаси, комплектуючі тощо;
(б) логістика з постачання зброї навіть між союзниками по НАТО – це дуже давня проблема, над вирішенням якої Альянс працює роками, не кажучи вже про систематичне постачання великих партій зброї за межі організації;
(в) обсяги наших запитів в рази перевищують реальні спроможності 90% наших західних партнерів – навіть США перед «Рамштайном» проводили неодноразові консультації зі своїми виробниками зброї на тему, як швидко і які максимальні партії зброї можна виробляти, щоб задовольнити наші потреби;
(г) завжди лишаються політичні питання, унікальні для кожної країни-союзника – все ж таки усі вони класичні демократії, де голос та інтереси народу є визначальними факторами політичних рішень.
Однак попри усі складнощі, наші союзники стоять і стоятимуть з нами пліч-о-пліч аж до нашої перемоги, і далі. І це – факт і нова реальність світової безпеки, з якими необхідно змиритися кремлівським вождям.
_______________________
