Проросійська пропаганда, місцеві вибори та епідемія COVID-19 — три потужні чинники, що вплинули на медіаспоживання та комунікацію українців у соціальних мережах у 2020 році. Аби з’ясувати докладно, хто і що впливає на сприйняття інформації та дієвість дезінформації, хто намагається маніпулювати українським суспільством на загальнонаціональному рівні та окремо на півдні та сході України, а також як українці реагують на головні події та виклики 2020-го, «Детектор медіа» провів масштабне дослідження і підготував аналітичний звіт, в якому поєднав результати класичних моніторингів, експертних інтерв’ю, аналіз великих даних та соціологічне дослідження.
Повне дослідження — тут.
Публікуємо розділ цього документа, підготовлений співавтором звіту, аналітиком Фонду «Демократичні ініціативи» Петром БУРКОВСЬКИМ.
Під час підготовки дослідження у восьми південних та східних областях України було сформульовано гіпотезу, згідно з якою вибір громадянами певних тверджень про внутрішнє та зовнішнє становище України дозволяє оцінити масштаб поширення та впливу російських наративів. Окремо також було протестовано поширеність фейкових та необґрунтованих тверджень про коронавірус. Такі явища в цілому негативно впливають на здатність громадян критично сприймати нову інформацію. Загалом протестовано три теми: російська дезінформація — інтерпретації подій і явищ в Україні у вигідному для Росії контексті; уявлення про коронавірус; уявлення про «зовнішнє управління».
Отже в опитувальник було включено вісім пар тверджень про ситуацію в Україні, три пари тез — різноманітних варіантів про «зовнішнє управління» і три пари стосовно коронавірусу. У кожній із них містився пропагандистський меседж (теза) та протилежне твердження (антитеза). Варто зауважити, що не всі антитези можна вважати цілковито об’єктивними твердженнями. Проте в такий спосіб ми намагалися виміряти, скільки абсолютних прибічників та противників російських наративів може проживати в південних та східних областях, і встановити (за можливості) чинники, які можуть мати зв’язок із вибором на користь пропагандистських тез та їхніх антитез.
Та щоб уникнути вимушеного вибору лише одного з двох тверджень, ми лишили респондентам відкриту можливість вказати, що вони або незгодні з обома твердженнями, або що їм важко відповісти. Зрештою, респонденти могли й відмовитися від відповіді на питання.
Після отримання результатів опитування ми поглянули, які тези російської дезінформації найбільше поширені в південних та східних регіонах; а також у яких регіонах громадяни найчастіше поділяють різні тези російської дезінформації. Таким чином ми визначимо найвпливовіші російські наративи та найбільш уразливі регіони для їхнього поширення. Для зручнішого сприйняття серйозності проблем ми умовно будемо розділяти регіони по чотирьох групах: до «червоної» потраплятимуть області, де необхідне негайне й системне реагування; до «помаранчевої» будемо відносити області, де серйозність проблем потребуватиме дій протягом найближчого року; в «жовту групу» увійдуть регіони, де проблемні питання можуть дестабілізувати ситуацію в перспективі 2–3 найближчих років; у «зеленій зоні» будуть області, в яких достатньо не заважати громадянському суспільству тримати ситуацію під контролем.
Вже не російські наративи: Майдан, російський шоубіз і спадщина СРСР
Отже, в усіх регіонах півдня та сходу України негативно сприймається заборона російських артистів та російських фільмів: від 52 % опитаних у Херсонській області до 92 % опитаних у Донецькій вважають таку заборону порушенням їхніх прав.
Далі за впливовістю йде теза про те, що «політика декомунізації спрямована на переписування історії та заперечення досягнень і подвигів у часи СРСР»: найслабше її підтримують в Одеській області (39 %) і найсильніше — в Луганській (59 %).
Тож перший попередній висновок — найуразливішими для російської дезінформації є сфери культури, особливо масової культури, до якої звикли громадяни, та історичної пам’яті. І, на жаль, це саме ті питання, в яких неможливо досягнути швидкого і критичного успіху, до того ж без належних капіталовкладень — і коштами, й підготовленими фахівцями — артистами, діячами шоубізу, вчителями й викладачами гуманітарних дисциплін, дослідниками й цілими спільнотами науковців.
Лише заборонами, за якими не слідуватиме пропозиції якісного контенту, культурного продукту, популяризації історичної та культурної спадщини у спосіб, який цікавитиме нові покоління, неможливо змінити ситуацію. У кращому разі заборони будуть формальними. Якщо заборона буде активною, люди вже реагуватимуть не стільки на заборону «російського», скільки на нав’язливу політику з боку української держави, що знову і знову відтворюватиме установки на несприйняття всього українського.
Одразу зазначимо, що хоча ці наративи пов’язані з мовним питанням, ми не побачили зв’язку між вибором на користь радянської спадщини чи російського шоубізу та поширеністю наративу про «утиски російської мови» й «насильницьку українізацію». Лише в Донецькій області більшість опитаних (65 %) вважає, що «український уряд проводить політику витіснення російської мови з більшості сфер життя, навіть у побуті». В Одеській області думка опитаних розділилася навпіл: згодні з цим твердженням 42 %, не згодні — 46 %. У Запорізькій, Миколаївській, Харківській та Херсонській областях більшість опитаних не вважали, що російська зазнає утисків. Лише у Дніпропетровській та Луганській областях такі громадяни не мали переконливої більшості, а частка невизначених і незгодних була досить високою (26 та 35 % відповідно).
Однак більшу стурбованість, ніж реагування на пропаганду на тему «декомунізації» та «українізації», викликає ставлення громадян до Майдану 2014 року. Ті події більшість мешканців у шести областях вважають «незаконним державний переворотом»: від 47 % у Дніпропетровській області до 82 % — у Донецькій. Лише в Миколаївській області більшість (51 % проти 41 %) має іншу думку, а в Херсонській області думку розділилася навпіл (41 % на 44 %).
Ці дані варто порівняти з результатами відповідей на дві інші пари тез. По-перше, з тезами про протести в Білорусі. У Харківській (43 %) та Запорізькій (45 %) областях — відносна більшість, у Донецькій (60 %) — абсолютна більшість вважає, що це «спроба Заходу повалити законно обраного президента Лукашенка». Саме такий наратив поширюється досі Росією й стосовно Майдану в Україні.
Ще в двох областях думка розділена навпіл. В Одеській 40 % вважає, що протести проти Лукашенка інспіровані Заходом, а 36 % — що це «народне повстання проти фальсифікації виборів Лукашенком». У Херсонській області ситуація трішки відрізняється: тут 44 % вважає протести «повстанням», а 40 % — «спробою повалення Лукашенка». Лише в Дніпропетровській (49 %) та Луганській (40 %) відносна більшість вважає протести в Білорусі «повстанням народу».
З іншого боку, є російська теза про те, що внаслідок Майдану владу в Україні захопили націоналісти-радикали, які й зараз контролюють та впливають на нового українського президента. Водночас із патріотичного табору лунає інша пропагандистська теза про те, що Володимира Зеленського контролюють проросійські сили. Формулюючи запитання, ми вирішили не згадувати особу Зеленського, щоб респонденти не змішували свою оцінку зі ставлення до його особи.
В результаті з тезою про домінування націоналістів навіть після 2019-го згодна абсолютна більшість у двох областях: у Донецькій (65 %) та Запорізькій (51 %). У трьох областях відносна більшість зрівноважена практично такою ж часткою незгодних з обома тезами й тих, хто не зміг чи не захотів робити вибір: в Миколаївській (44 % проти 44 % не згодних і не визначених), в Одеській (38 % проти 40 %), та в Херсонській (40 % проти 43 %).
На окрему увагу заслуговує громадська думка в Харківській області: тут два протилежні табори, які оцінюють залежність влади від націоналістів чи Росії, практично однакові й мають по 31 і 30 % відповідно. Чверть (25 %) не згодна з обома пропагандистськими тезами і решта 14 % — не визначені. До Харківської також ближче Луганська область, де 35 % вважає, що влада залежить від націоналістів, але тут практично не було відповідей про залежність влади від Росії. З іншого боку, в Луганській та Дніпропетровській областях більшість прямо відкидає чи вагається з вибором на користь одного з двох пропагандистських наративів.
Найменш успішними є два російські наративи: про громадянську війну в Україні та про добровольців, які воювали на Донбасі. Тестування обох наративів є особливо важливим з огляду на загрозу порушення крихкого перемир’я на Донбасі з боку Росії та відновлення активних бойових дій.
Отже лише в одному регіоні теза про «громадянську війну» на Донбасі здобула більшість — у Запорізькій області (48 %). Проте дуже показовим фактом є те, що в Донецькій області 52 % опитаних не погодилися ні з тим, що це «російська агресія», ні з тим, що це «громадянська війна». Проте відповіді абсолютної більшості на інші питання чітко показують, що в даному разі респонденти ухилилися від соціальної несхвальної відповіді в даному питанні.
Про це також свідчить думка 59 % опитаних у Донецькій області про те, що «добровольці, які воювали на Донбасі на боці України, переважно йшли на фронт за пільгами, наживою та високою зарплатою». Це один із російських наративів, який якраз і спрямований на посилення тези про «внутрішню» природу війни і на заперечення факту агресії з боку Росії. До слова, лише в Запорізькій області відносна більшість опитаних (41 %) погоджується з негативною оцінкою дій та мотивів добровольців.
У підсумку можна розділити південні та східні області України на три групи за вразливістю до найпоширеніших російських наративів.
В умовно «червоній зоні» знаходяться Донецька та прилегла до неї Запорізька області. Усі російські наративи в цих регіонах мали підтримку абсолютної більшості опитаних.
У «помаранчеву зону» потрапили Харківська та Одеська області. В Одеській області наратив про утиски російської мови поєднується з уявленнями про контроль націоналістів над владою. А в Харківській області туга за радянською спадщиною пов’язана із прихильністю до авторитарного правління «а ля Лукашенко» та несприйняттям Майдану.
У «жовтій зоні» опинилися Луганська, Миколаївська та Херсонська області: у всіх трьох регіонах Майдан лишається переворотом, від якого виграли лише націоналісти, які хочуть «переписати історію». В Миколаївській до цього ще додається острах перед утисками «російськомовних».
В умовно «зеленій зоні» (яка іронія?) — рідна для нинішнього президента Дніпропетровська область. Це типовий приклад регіону, в якому рівень несприйняття Майдану майже такий самий, як у Харкові чи на Луганщині, й де ставлення до мовної політики та політики пам’яті найкраще описує мем «какая разніца». Проблема лише в тому, що ці слабкості продовжує використовувати держава-агресорка.
Чи існує зв’язок між «зовнішнім управлінням» та міфами про коронавірус?
Іншим важливим напрямком російської дезінформації стало поширення меседжів про зовнішнє управління Україною. У серпні 2020 року в дослідженні «Детектора медіа» та ДІФ було зафіксовано, що тезу про «зовнішнє управління» Україною з боку МВФ поділяє не менше 45 % опитаних.
Дослідження в південних та східних областях у листопаді 2020 року показало, що різноманітні тези про «зовнішнє управління» міцно вкорінилися у свідомості більшості громадян.
Зокрема, з тезою про те, що «найважливіші рішення в державі ухвалюються під впливом західних держав (США, ЄС)», згодні від 82 % опитаних у Донецькій області до 45 % у Херсонській. І лише в Херсонській частка тих, хто вважає, що рішення ухвалюються переважно самостійна, сягає 39 %. А в Луганській таких менше одного відсотка.
Також саме в Донецькій та Луганській областях найбільше тих, хто думає, що саме співпраця з МВФ «ставить Україну під зовнішнє управління», і найменше опитаних, які бачать у такій співпраці користь для України. Тож за цими показниками весь Донбас потрапляє до «червоної зони» вразливості до відповідної російської дезінформації.
До «помаранчевої зони» можна віднести Харківську та Запорізьку області. Цікаво, що саме в цих двох географічно найближчих областях до Донбасу в більшості громадян сформувалася впевненість у «зовнішньому управлінні» Україною (54 % та 57 % відповідно) та в шкідливості відносин з МВФ (70 % та 67 % відповідно). Навіть частки опитаних, які обирали протилежні тези, теж подібні.
У «жовтій зоні» опинилися Одеська, Миколаївська та Дніпровська області. Попри те, що в зовнішнє управління там вірить більшість, частка незгодних із такими твердженнями сягає третини опитаних.
І до умовно «зеленої зони» потрапила Херсонська область.
Окремим цікавим питанням є ставлення громадян до антикорупційних органів як до «елементів зовнішнього управління Україною» чи до «незалежних органів». Важливо зазначити, що в низці регіонів частка громадян, які не погоджувалися із пропагандистською тезою та її антитезою чи взагалі не робили вибору, була вищою, ніж частки тих, хто обирав одне із тверджень.
Це можна витлумачити як те, що громадяни взагалі поверхово обізнані про роботу таких органів чи взагалі можуть не знати про їхнє існування. Зокрема, така ситуація спостерігається у Дніпропетровській, Луганській, Одеській та Херсонській областях.
А от найбільше прихильників тези про належність «антикорупційних органів» до системи «зовнішнього управління» виявилося саме на Донбасі (Донецька й Луганська області), Запорізькій, Харківській та Миколаївській областях. Це збіглося зі спостереженням про вразливість цих самих регіонів до дезінформації про «зовнішнє управління», крім Миколаївської області.
А ось порівняння результатів відповідей на пари тверджень, у яких були приховані міфи про коронавірус, не виявило особливих подібностей між регіонами за винятком питання про щеплення російською вакциною «Спутнік V». Лише на Донбасі відносна більшість — 41 % і в Донецькій, і в Луганській областях — висловилася за негайну закупівлю російської вакцини, оскільки вірять у її ефективність.
Якщо порівняти дві групи найбільш уразливих регіонів до російської дезінформації і до меседжів про «зовнішнє управління», то побачимо, що мешканці Донецької, Запорізької та Харківської областей потрапили під перехресний вплив одразу кількох одночасних кампаній із дезінформації. Можна припустити, що саме в цих трьох областях громадяни будуть найбільш схильними погодитися із думкою, що Україна як держава перебуває на межі загибелі й розпаду. До цього варто додати, що за певних несприятливих умов такі настрої можуть запанувати найближчим часом у Луганській та Одеській областях.
Чинники, які впливають на вразливість до дезінформації: рідна мова, віросповідання, вік та економічні орієнтації
Тепер варто поглянути, які саме чинники впливають на формування таких настроїв громадян. На жаль, у дослідженні відсутні питання про суспільно-політичні вподобання респондентів, що суттєво звужує можливості для пояснення підстав та мотивів вибору тих чи інших наративів. Ми запитали у респондентів про те, яка мова є їхньою рідною (українська чи російська), а також про їхні віросповідання та економічну орієнтацію (тобто, яку модель вони підтримують: ліберальний вільний ринок чи протекціоністський підхід до національної економіки).
Чинник рідної мови, зокрема, ми раніше виділяли як такий, що має зв’язок зі схильністю громадян поділяти меседжі російської дезінформації.
Нове дослідження знову підтвердило нашу гіпотезу. Зокрема, обираючи між двома тезами про Майдан як «народний протест на пiдтримку європейського шляху розвитку» та «боротьбу за владу антиросiйських, нацiоналiстичних сил за підтримки західних спецслужб» відносна більшість носіїв української мови обирали перше твердження, а відносна більшість носіїв російської — друге, хоча серед них значно більше було тих, хто вирішив не обирати одне з двох тверджень.
Такий самий розподіл спостерігався й серед вірян Православної церкви України та Української православної церкви Московського патріархату (Російської православної церкви в Україні або РПЦвУ).
Також ставлення до Майдану чітко залежало від прихильності опитаних до ринкової економіки й підприємництва: більшість тих, хто підтримував ринкову економіку та вільне підприємництво, називали Майдан «народним протестом». А ті, хто заперечував проти ринкової економіки, так само переважно називали Майдан боротьбою націоналістичних сил.
Цікаво, що ставлення носіїв української та російської мови до тез про «утиски» російської мови було менш поляризованим, ніж ставлення прихильників ПЦУ та УПЦ-МП (РПЦвУ). Також привертає увагу те, що саме віряни до РПЦвУ вважають «декомунізацію» «переписуванням історії», а не «відновленням історичних фактів» про тоталітарний радянський режим. І це попри добре відоме ставлення радянської влади до церкви та переслідування віруючих.
*Інфографіка інтерактивна. Натисніть, щоб побачити більше інформації
Ще одним питанням, у якому релігійні погляди сильніше впливають на вибір альтернативних суджень, аніж мова, є ставлення до добровольців. Більшість вірян РПЦвУ вважає, що добровольці йшли на війни заради вигоди, а віряни ПЦУ бачать у добровольцях людей, які захищали країну. Тоді як думка носіїв російської мови з цього приводу розділилася навпіл.
Зрештою питання віри мало більший вплив і при виборі ставлення до подій у Білорусі. Респонденти — віряни РПЦвУ частіше, ніж респонденти — носії російської мови, схилялися до підтримки самопроголошеного президента Білорусі Олександра Лукашенка й бачили у протестах «руку Заходу».
Вік також є чинником, який впливає на сприйняття певних пропагандистських тез. З аналітичною метою ми виділити чотири вікові групи: молодь — 18–29 років, молодший середній вік — 30–44 роки, старший середній вік — 45–59 років, старший вік — 60 років і більше.
*Інфографіка інтерактивна. Натисніть, щоб побачити більше інформації
Найслабший зв’язок між віком опитаних та їхнім сприйняттям дезінформації спостерігається в питанні ставлення до заборони російського шоу-бізнесу та кінострічок.
Проте вже в питанні ставлення до політики «декомунізації» з’являються помітні відмінності між молоддю та іншими віковими групами. Лише серед опитаних віком 18–29 років відносна й невелика більшість у 34 % дотримується думки, що така політика покликана відновити історичні факти про радянський тоталітаризм. У всіх інших вікових групах переважає точка зору про «переписування історії» та «заперечення досягнень СРСР». Також із віком зменшується частка тих, хто не має точки зору з даного питання.
Відштовхуючись від цих даних, можна стверджувати, що зміна ставлення мешканців українського Півдня та Сходу до нової політики історичної пам’яті буде тривалим, розтягнутим у часі процесом, який потребуватиме серйозної роботи не лише в освітній сфері, а й із масовою культурою та комунікаціями.
Молодь, а також молодша група середнього віку (30–44 роки) є переважно носіями цінностей свободи, гідності та поваги до громадянських прав. Про це свідчить їхнє прихильне ставлення до протестів у Білорусі та відкидання російського наративу про «підступи Заходу».
Для більшості опитаних з молоді та молодшого середнього віку притаманне розуміння важливості суверенітету та боротьби за захист держави від російської агресії, про що говорить порівняння їхніх відповідей про характер війни на Донбасі та про роль добровольців із реакцією респондентів старшого віку.
Водночас у всіх вікових групах переважає негативне ставлення до Майдану та стурбованість через вплив націоналістів на вищі органи влади в країні.
Спираючись на ці дані, можемо зробити такі обережні припущення:
— «Ті, хто хоче повернутися в часі до 2013 (1991) року». Люди, які уважно чи час від часу стежать за лідерами «ОПЗЖ», переглядаючи телеканали і, значно рідше, повідомлення в соцмережах, роблять це не через симпатії до них, а через те, що Медведчук, Бойко і Рабінович — єдині політики національного рівня, які транслюють меседжі «русского міра». Зазначені меседжі корелюються з тезами про переслідування «російськомовних», про «громадянську війну на Донбасі» і порятунок від коронавірусу через щеплення російським «Спутніком». І так, ці люди віддають перевагу авторитарному способу правління, стабільність цінують вище свободи. Це, швидше за все, люди старше 45 років.
— «Ті, хто не бажає повернення до кризи 2014-го». Люди, які стежать за Зеленським і, меншою мірою, за Порошенком, — прихильники незалежної та сильної України, хочуть бачити її вільною й від російського, й від західного впливу. Їх об’єднує несприйняття диктаторських способів правління, засудження російської агресії та острах перед націоналістично забарвленим радикалізмом. Більшість із них отримує інформацію з інтернету та соцмереж та, ймовірно, має більше 45 років. А те, що вони стежать за Зеленським чи Порошенком, є радше наслідком того, що вчинки чи слова цих політиків відповідають поглядам та цінностям людей.
Виразність розмежування цих двох умовних груп у південних та східних областях може залежати від таких чинників:
- Подальший перебіг війни на Донбасі. Продовження Росією збройної агресії може стати причиною зростання антиросійських настроїв. Непоступливість Росії у відповідь на мирні ініціативи української влади буде зменшувати число тих, хто підтримує будь-які російські наративи.
- Вибір методів та спосіб українізації та декомунізації. Недовіра до держави та неефективність роботи державних установ є настільки великою, що нові директивні рішення із запровадження української мови та у сфері політики пам’яті матимуть зворотний ефект. Це може зменшити частку прихильників Майдану та збільшити число тих, хто вимагатиме захисту «російськомовних». Це питання буде особливо критичним для областей із умовно «червоної зони» — Донбасу, Харківщини та Запоріжжя й частково Одещини.
- Рівень економічного розвитку. Оскільки наратив «зовнішнього управління» є основою для пояснення усіх соціально-економічних негараздів України, продовження падіння рівня життя буде поступово збільшувати частку тих, хто схильний бачити порятунок у відновленні зв’язків із Росією. І навпаки, повернення на шлях економічного розвитку, попри окупацію Криму та частини Донбасу лише підкреслюватиме переваги обраного курсу на зближення із Заходом.
