Особливості авторитарних орієнтацій українців під час війни

Олександр Резнік, д.соц.н., завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України, керівник Центру політичної соціології

Авторитарні тенденції у суспільстві наростають під час кардинальних соціальних зрушень, особливо серед тих соціальних груп, які найбільше потерпають від цих змін. В основі авторитарної свідомості лежить прагнення «сильної руки», покладання сподівань та повноти відповідальності на певну посадову особу і глибока недовіра до демократичних процедур розв’язання суспільних проблем, негативне ставлення до політичних партій, профспілок, громадських організацій [Бекешкіна, 2001]. Люди з авторитарними установками схильні підкорятися сильному лідерству та владі, шукаючи чітких правил та директив. Вони можуть вірити, що суворий контроль і обмеження свободи необхідні для підтримання суспільного порядку, безпеки, стабільності та ефективного досягнення цілей. Насправді ж бажання швидшого розвитку та процвітання своєї країни можуть навернути таких людей на думку, що тільки авторитарні лідери здатні досягти миттєвих та ефективних рішень. Для авторитарного мислення цінність особистих громадянських свобод зазвичай нівелюється, з’являються сумніви щодо ефективності демократичних процесів. Вважаючи, що демократія призводить до безладдя, авторитарна особистість оцінює владу переважно з погляду сили та ефективності, водночас очікуючи від влади гарантованих соціальних благ.

Авторитарне суспільство, на відміну від тоталітарного, характеризується меншим, обмеженим втручанням у позаполітичні сфери життя суспільства. В авторитарному суспільстві головною соціальною силою є бюрократизований апарат, військова та партійна верхівки. У політичній сфері авторитаризм вирізняється низькою підконтрольністю влади народові, формалізацією принципів виборності державних органів і посадовців. Виконавча гілка влади домінує над законодавчою і судовою й контролює громадську думку односторонніми каналами інформування через підконтрольні державі ЗМІ. Домінантними формами соціальних відносин в  авторитарному суспільстві є патерналізм і безініціативність. Соціальна структура авторитарного суспільства побудована на вертикальних відносинах і нагадує піраміду, де вузький сеґмент владної верхівки (політичної, військової бюрократичної, фінансово-промислової) домінує над рештою громадян. Стабільність таких суспільств ґрунтується на екстенсивних засадах економіки та балансі елітних угруповань. Однак, коли економіки таких суспільств переходять до стадії інтенсифікації,  протиріччя між елітами загострюються, а  настрої населення щодо патерналізму та безініціативності набувають характеру дестабілізаційних чинників. Базисним типом особистості авторитарного суспільства є відчужений від суспільства індивід з подвійною системою цінностей. Одні відображають його «еґоїстичні» інтереси, інші потрібні для пристосування до зовнішніх, ідеологічних вимог. На відміну від тоталітарних суспільств, за авторитаризму індивід протистоїть режимові через глибоке внутрішнє відчуження [Головаха, Бекешкина, Небоженко, 1992: c. 121].

Нівелювання представницьких механізмів та іґнорування інтересів різних соціальних верств населення зумовлює низький рівень громадянської свідомості та призводить до слабких горизонтальних зв’язків всередині авторитарного суспільства. Через звуження механізмів представництва інтересів населення вони поступаються клієнтилізмові як формі артикуляції інтересів. Водночас джерелом збереження такого типу суспільства стає масова громадянська пасивність. У такому суспільстві не виключені опозиційні настрої, зокрема в таких автономних від держави інститутах, як сім’я чи церква, однак реальний шанс на втілення вони отримують лише за умови послаблення контролю та репресій.

Натомість перехідне суспільство балансує між утвердженням демократії та поверненням до авторитаризму. Власне, таке балансування можна й досі спостерігати у посткомунстичних країнах Центральної та Східної Європи, де демократичний транзит, здавалося б, завершився. Однак небезпека поширення авторитарної свідомості криється у готовності людей посткомуністичного суспільства підкорятися ієрархічній системі політичних відносин, прихильності до ортодоксальних політичних поглядів, агресивності, нетерпимості та упередженому ставленні до відмінних від загалу поглядів. З іншого боку, лише наявність ціннісного підґрунтя для підтримки авторитаризму є цементуючою основою тривалого антидемократичного правління. Адже подеколи авторитарні орієнтації не є цілісними, а радше засновані на популістських устремліннях незадоволеного правлячою елітою населення. У період суспільної трансформації та хаосу можуть виникати тимчасові симпатії до сильної влади, але це не є ціннісною основою для підтримки всіх аспектів авторитарного врядування.

Загалом українське суспільство має досвід боротьби за демократичні цінності та прагне до побудови вільної та демократичної держави. Однак  тривалий демократичний транзит, важка і виснажлива війна можуть призвести до зростання зневіри в демократію та схильності до авторитарного правління. Під час війни люди можуть сприймати авторитарний режим як надійний засіб забезпечення захисту від зовнішньої загрози. Зрештою, швидкі, позапарламентські рішення та централізоване керівництво часто є більш ефективними в мобілізації ресурсів та людських сил для ведення війни, ніж тривалі процедури представницької демократії. Звичайно, здатність ухвалювати необхідні рішення без складних процедур демократичного управління може мати вирішальне значення у військових конфліктах. Водночас, тривала війна може призвести до перманентних обмежень особистих свобод, застосування цензури, зведення рахунків з політичними опонентами тощо. У подальшому скочування країни до авторитаризму неодмінно веде до ізоляції на міжнародній арені від демократичного світу.

Саме під час військового стану можна розгледіти ключові аспекти того, чим характеризується класичний політичний авторитаризм. Це насамперед асиметричне зміщення владних повноважень в бік глави держави та виконавчих структур. Поряд з цим спостерігається суттєве обмеження місцевого самоврядування як через контроль над формуванням бюджетів, так і через пряме втручання у місцеву владну вертикаль. Важливою ознакою авторитарного правління є відсутність ефективного контролю за діяльністю влади з боку суспільства (через законні представницькі органи, такі як парламент; через судову систему та засоби масової інформації). Власне, за  авторитаризму влада тримає під контролем інформаційні процеси в суспільстві, мотивуючи це необхідністю зберігання інформаційної безпеки. Всі ці обмеження, безумовно, необхідні під час війни, але спокуса залишити їх після завершення війни залежить від готовності населення підтримати таку конфігурацію політичного урядування. Адже соціальною умовою скочування до авторитарного правління є переважання авторитарних орієнтацій у суспільстві.

У моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України є показник, який відображає авторитарні настрої, а саме запитання «Чи згодні Ви з тим, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії?» (табл. 1). Динаміка відповідей на це запитання свідчить, що рівень декларативної авторитарності у масовій свідомості в 1990-х роках ще не досягав половини населення і був збалансований тими, хто не визначився. А вже починаючи з середини 2000-х років, кількість «авторитаристів» зросла майже до двох третин населення. І навіть після Революції Гідності розподіл груп суттєво не змінився.  Лише наприкінці 2010-х років ця частка дещо знизилася, однак досі залишається визначальною. Водночас останніми роками помітний стійкий прошарок людей, які не погоджуються із твердження про переваги авторитаризму над плюралізмом. Він становить близько чверті населення. Навіть у розпал повномасштабної російсько-української війни результати дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова у 2022 році відтворили подібні розподіли*.

Таблиця 1

Динаміка відповідей населення України на запитання «Чи згодні Ви з тим, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії?», %

* Примітка. На відміну від моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України 1992–2021 років, у яких респондентам пропонувалося обрати відповідь за шкалою з альтернативами «Згоден», «Не знаю» та «Не згоден», наведеною на рис. 7, в опитуванні Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова 2022 року їм пропонувалося обирати відповідь за шкалою «Так», «Важко відповісти» та «Ні».

Отже, в масовій свідомості населення України все ще превалює декларативна авторитарність. Водночас ще в середині 1990-х років Є. Головаха зазначав, що авторитарність масової свідомості є однією з необхідних та аж ніяк не достатньою умовою для тріумфу авторитаризму не лише в масовій свідомості, а й у політичній практиці. Крім авторитарної свідомості, коли в суспільстві зростає віра у сильного керівника, котрий наведе порядок, існують й інші умови для утвердження авторитаризму. Зокрема, другою умовою є поява харизматичного лідера, на якого покладають сподівання подолати кризу і який здатен скерувати невдоволення на придушення спротиву політичних опонентів. Третьою умовою є немічність чинної демократично обраної влади у здійсненні владних повноважень і розв’язанні гострих проблем. І четверта умова – міжнародна ситуація, сприятлива для поширення авторитарних гасел, а саме – консолідація в боротьбі із зовнішнім ворогом та «п’ятою колоною» навколо «рятівника народу» [Головаха, 1996, с. 39]. Тому, спираючись на результати соціологічних опитувань, він робив висновок про відсутність необхідних умов, оскільки влада на той час, попри свою непопулярність, вміло та компетентно знижувала потенціал соціальної напруженості [Головаха, 1996, с. 39–44].

Однак головною перешкодою для затвердження авторитаризму є амбівалентність політичної свідомості перехідного суспільства, зумовлена  відсутністю цілісного поєднання авторитарних цінностей та ідентичностей. Тут треба відрізняти «принципову» підтримку авторитаризму від «ситуативних» авторитарних реакцій людей на скрутні часи, тобто декларування авторитарних настроїв не завжди виступає як прояв авторитаризму ціннісно-ідеологічної ідентичності, а радше є хаотичним набором взаємовиключних установок щодо політичного врядування, коли прагнення до «сильного» лідерства поєднується з неприйняттям авторитарних методів і крайніх ідеологій. Така амбівалентність загалом знижує політичну активність людей, в тому числі й електоральну: люди схильні бути апатичними та пасивними. Принаймні ця амбівалентність призводить до того, що люди демонструють мінливість у політичних поглядах, коливаючись у своїх симпатіях до тих чи інших партій та кандидатів. Часто людина з амбівалентною свідомістю може змінити свою думку в останній момент або навіть утриматися від голосування, не бажаючи обирати між конфліктуючими опціями.

Прагнення хоч якогось порядку у несталі часи не завжди означає підтримку авторитарного режиму. Цей стан ще на початку 2000-х описав Т. Карозерс, який визначив місце перехідних суспільств на шкалі між диктатурою та консолідованою демократією як коливання між безпорадним плюралізмом (feckless pluralіsm) та політикою домінантної влади (domіnant power polіtіcs). За умов безпорадного плюралізму соціум переживає масове розчарування в політичному житті, навіть залишаючись прихильним до демократії. Суспільні настрої схиляються до потреби у певному «впорядкуванні», а після чергового електорального циклу вже політика домінантної влади починає дратувати тотальною корумпованістю та відсутністю очікуваної ефективності [Carothers, 2002].

Такий висновок підтверджували результати досліджень 2000-х років. Так, в опитуванні, проведеному Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з компанією СОЦИС у березні 2001 року, на запитання: «Чи згодні Ви, що Україні зараз потрібне авторитарне правління (на зразок Піночета)?» лише 26% респондентів відповіли позитивно, тоді як 56% – негативно [Бекешкіна, Кучерів, 2001: с. 12]. З іншого боку, в опитуванні Інституту соціології НАН України, яке проводилося у січні 2001 року, відповідаючи на запитання: «В якій ситуації Ви відчували б себе найкомфортніше й упевнено?», 94,9% респондентів обрали варіант «Якби в Україні було більше порядку і менше свободи», і лише 5,1% – «Якби в Україні було менше порядку і більше свободи» [Резнік, 2003: с. 121].

Водночас, дані моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України 2004 року засвідчили, що лише третина (34,3%) погоджувалася з твердженням, що «робота уряду більш ефективна, коли існує сильна парламентська опозиція». І навпаки, майже вдвічі менше респондентів (18,9%) підтримали недемократичне твердження, що «сильна парламентська опозиція лише заважає роботі уряду і робить її неефективною». Однак прикметно, що майже половина населення (46,3%) не змогла визначитися зі своїм ставленням до цих двох тверджень [Додаток, 2004: с. 680]. Показовим та парадоксальним було те, що серед прихильників авторитарного врядування виявилося більше продемократично налаштованих респондентів, ніж серед тих, хто не погоджується з авторитарним врядуванням. Так само парадоксальним видається той факт, що серед противників авторитарного врядування виявилася майже третина тих, хто не вважає демократію найбільш прийнятною для індивідуального політичного вибору (докл. див.: [Резнік, 2017]). Таким чином, декларативна авторитарність масової свідомості не була грізним провісником скочування України до авторитаризму, а радше проявом делегітимації політичного порядку, коли населення не сприймає імітаційну модель демократії та незадоволене темпами ротації політичного класу.

Сучасна, однак дещо відмінна методика виявлення авторитаристських орієнтацій, показала, що лише п’ята частина громадян погоджується на класичний авторитарний режим: 22,2% респондентів у 2021 році вважали, що потрібно тимчасово обмежити політичні права та свободи громадян, а всю відповідальність повинні взяти на себе сильний лідер і його політична сила. Стільки ж людей схильні були підтримувати поєднання демократичних та авторитарних процедур: 20,1% погодилися з тим, що необхідно поєднати окремі демократичні процедури із політикою «сильної руки». І близько третини українців (34,1%)  зазначили, що лише виборна демократія, верховенство права та незалежний суд зможуть забезпечити порядок [Резнік, Рахманов, Резнік, 2021: с. 103].

З огляду на динаміку загальнонаціональних опитувань Центру Разумкова, очевидно, що переважна більшість громадян України позитивно (сумарне поєднання оцінок «скоріше хороша» або «дуже хороша») оцінює демократичний тип політичної системи (табл. 2). До того ж під час повномасштабної війни суттєво зросла частка тих, хто вважає демократичну політичну систему «дуже хорошою» (з 35,8% у 2017 році до 56,7% у 2023 році).

Таблиця 2

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем вони  хороші для нашої країни? Демократична політична система», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023].

Водночас вагома частка українців позитивно ставиться і до авторитарного типу політичної системи (табл. 3). Хоча слід зазначити, що підтримка системи, яка передбачає «сильного лідера, не залежного від парламенту та виборів», відчутно скоротилася: якщо у 2017 році сумарно 79,9% вважали її «скоріше хорошою» або «дуже хорошою» для країни, то в рік повномасштабного вторгнення таких виявилося вже 67,7%, а у 2023 році ця частка зменшилася до 62,2%, що істотно поступається підтримці демократичної системи. Втім, примітно, що 58% опитаних вважають хорошими одночасно обидві ці системи, парадоксальним чином не вбачаючи суперечності між такою підтримкою. Так чи інакше, ключовим також є те, що в умовах повномасштабної війни зросла частка противників авторитарної моделі (з 20% у 2017 році до 32% у 2022 році та до 37% у 2023 році).

Таблиця 3

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем вони хороші для нашої країни? Сильний лідер, не залежний від парламенту і виборів», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023].

Той факт, що інститут армії має найбільшу повагу та довіру у країні, яка перебуває у стані війни, наштовхує на думку, що у суспільстві може зрости симпатія до політичної системи, в якій ключову роль відіграють військові. Однак, незважаючи на певне зростання популярності такого типу політичної системи, коли правлять військові або військовий режим (з 12,4% у 2017 році до 30,4% у 2022 році і 28,3% у 2023 році),  переважна більшість українців все ще  вважає таку систему поганою (табл. 4). Знову ж таки, за даними Центру Разумкова, спостерігається амбівалентність поглядів, коли серед тих, хто вважає систему, де правлять військові або військовий режим, хорошою, 91% вважає хорошою й демократичну систему.

Таблиця 4

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем вони хороші для нашої країни? Правлять військові або військовий режим», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023].

Важливо те, чи мають декларативні авторитарні орієнтації ціннісне підґрунтя. Під час війни завжди увиразнюються та часто протиставляються цінності матеріального достатку та громадянських свобод. Для одних людей вирішення економічних проблем стає важливішим за громадянські свободи. Тобто вони потенційно можуть очікувати, що сильний лідера або авторитарний режим забезпечать те, що вони вважають фінансовою та матеріальною стабільністю. Разом з тим, для інших визвольна війна актуалізує цінність громадянських свобод, позбавлення яких, навіть заради добробуту, асоціюватиметься з програшем у війні, оскільки українська ідентичність для них уособлює європейську цивілізацію.

Опитування Центру Разумкова показують, що принаймні останнім часом  частка тих, хто цінує добробут більше за свободу, знижується, а кількість тих, хто готовий терпіти матеріальні труднощі заради свободи, зростає (табл. 5). Особливо виразно це проявилося у 2023 році, коли половина населення обрала особисту свободу та дотримання громадянських прав, тоді як лише близько чверті респондентів вважали добробут важливішим. При цьому чверть населення не визначилася.

Таблиця 5

Динаміка відповідей населення України на запитання «Яке з цих суджень Вам ближче?», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023].

Таким чином, незважаючи на повномасштабну війну та воєнний стан, зростання довіри до Збройних Сил України до майже абсолютних показників не призвело до суттєвого зростання популярності ймовірного військового режиму. В українському суспільстві зберігається «довоєнний» рівень поширеності авторитарних орієнтацій, які мають декларативний та амбівалентний характери. Більше того, за деякими параметрами ці орієнтації навіть мають тенденцію до зменшення. Така амбівалентність у поглядах свідчить про існування особливого типу політичної культури, в якій співіснують суперечливі, а іноді й взаємовиключні елементи тоталітарної та сучасної демократичної політичної свідомості й поведінки. Можна констатувати, що описаний на початку 1990-х мозаїчно-амбівалентний тип особистості досі існує і має достатнє поширення впродовж десятиліть. Такий тип поєднує елементи демократичної свідомості, що формується, й тоталітарних структур, які поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає у суперечності між демократичним ідеалом і реальним змістом, темпами і масштабами демократизації, що породжує спроби будь-якими засобами прискорити цей процес, зокрема й засобами із добре засвоєного тоталітарного арсеналу – нетерпимістю та посиленням боротьби з «ворогами демократії» [Головаха, Бекешкина, Небоженко, 1992: c. 121–122].

Це пояснює, чому українські громадяни не сприймають чинні «закони та дискусії», які впродовж соціальних трансформацій були здебільшого імітаційними, ніж дієвими, натомість віра у прихід «сильних керівників» була радше надією на ефективне управління, ніж прагненням безжальної диктатури. Тим не менш, існування таких тенденцій, безумовно, свідчить про додатковий механізм підживлення популістських орієнтацій в Україні. Авторитарна свідомість може спонукати людей відкидати альтернативні точки зору та незгодні думки всупереч критичному мисленню та відкритості, чим часто користуються політики-популісти. Особливо небезпечною ця тенденція може стати після завершення війни, коли у важкі часи післявоєнної відбудови значна частина населення гостро реагуватиме на соціальну несправедливість, прагнучи віднайти більш рішучих та завзятих політиків, на роль яких, найімовірніше, зголосяться популісти різного штибу. Щоб зменшити психологічний дискомфорт, пов'язаний з невизначеністю або несумісністю своїх переконань, люди намагатимуться раціоналізувати свої суперечливі погляди в «яскраві» антиелітарні гасла. Однак попри це, зростання серед українців під час війни пріоритету громадянських свобод над  важливістю матеріального достатку є ефективним запобіжником від сповзання  до авторитаризму.

Джерела

Бекешкіна, І., Кучерів, І. (2001). Народні обранці проголосували всупереч бажанню своїх виборців. Політичний портрет України, 23, 49–60.

Бекешкіна, І.Е. (2001). Авторитаризм. В: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін. (ред.). Енциклопедія Сучасної України. Т. 1. «А» / НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42475.

Головаха, Е.И., Бекешкина, И.Э., Небоженко, В.С. (1992). Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. Киев: Наукова думка.

Головаха, Є. (1996). Демократія чи авторитаризм: який вибір найвірогідніший для України сьогодні та в оглядній перспективі. Політичний портрет України, 17, 37–45.

Додаток, (2004). Емпіричні дані моніторингу Інституту соціолоігї НАН України 1994–2004. В: В.Ворона, М.Шульга (ред.), Українське суспільство 1994–2004: моніторинг соціальних змін (сс. 582–694). Київ: Інститут соціології НАН України.

Резнік, О. (2003). Політична самоідентифікація особистості за умов становлення громадянського суспільства. Київ: Інститут соціології НАН України.

Резнік, О. (2017). Декларативна авторитарність масової свідомості українців: реальні та фіктивні загрози демократії. Агора, 19/20, 26–31.

Резнік, О., Рахманов, О., Резнік, В. (2021). Суспільно-політичні наслідки пандемії COVID-19 як виклики легітимності соціального порядку в Україні. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 3, 91–112.

Центр Разумкова, (2023). Суспільно-політичні орієнтації громадян України (травень 2023 р.). URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/suspilnopolitychni-oriientatsii-gromadian-ukrainy-traven-2023r

Carothers, T. (2002). The End of the Transition Paradigm. Journal of Democracy, 13 (1), 5–21.

Панорамне фото: Ілюстрація Мар'яни Микитюк