– Пам’ятаю проголошення Незалежності, і що відбувалося перед тим. Поразка серпневого путчу у Москві відкрила шлях до проголошення Незалежності. Тодішня влада під час путчу, зокрема Кравчук, маневрувала. Хоча Кравчук, очевидно, розумів: якщо путчисти переможуть, то його усунуть від влади. Принципову позицію щодо путчу тоді зайняв Народний рух і сили, які гуртувалися навколо нього. Це був унікальний збіг обставин, і прихильники самостійності України цим скористалися. Після поразки путчу Рух, націонал-демократи, робітничий рух почали тиснути на владу, на націонал-комуністів на чолі з Кравчуком. І це їм вдалося, оскільки за Незалежність проголосували і націонал-демократи, і націонал-комуністи. Більше того, комуністи проголосували не тільки за Незалежність, а й за заборону своєї партії. Вони так боялися асоціації з комуністичною партією Радянського Союзу, яка підтримала заколот, що вирішили самі себе заборонити. Всі комуністи-депутати Верховної Ради миттю стали безпартійними. І це був сильний хід, бо вони не тільки врятували свої шкури, а й залишились у парламенті. У 1993 році компартія відродилася, але то вже інша історія, інша компартія.
Сучасний рух України до Незалежності розпочався у 1989 році (насправді діяльність дисидентів його готувала, але в суто тоталітарній системі цього не вистачало), а восени 1990-го НРУ ухвалив програму, в одному з пунктів якої вже було задекларовано прагнення України до Незалежності. А 1990–1991 роками було поступове просування до Незалежності. Якби путчисти перемогли, то, очевидно, було би криваве місиво по всьому тодішньому Радянському Союзу. Тут треба відзначити демократів у москві, які вийшли проти путчистів. Серед них були українці, які вийшли на протести з синьо-жовтим прапором.
Думаю, що якби навіть і путчу не було, то події і далі розвивалися б еволюційним шляхом, і, зрештою, Радянський Союз все одно б розпався, і Україна здобула б Незалежність. Це вікопомна подія.
Я також переживав еволюцію, оскільки був вихований у радянських традиціях, у 1989 році я одразу приєднався до Руху. Там тоді йшлося про конфедерацію незалежних держав. Чимало людей думало, що ми зможемо жити разом з росією, зокрема чимало інтелектуалів, як от Попович, Філенко, Ємець. Вони вважали, що певний час може бути таке конфедеративне утворення. Але ми перескочили через цей етап.
Створення політичної нації
– Наприкінці 1991 року ми пам’ятаємо створення співдружності незалежних держав. І росія це бачила як відродження Союзу. Проте для України підписання угоди про створення співдружності незалежних держав – це був шлях до цивілізованого розлучення. Цікаво, що Верховна Рада так і не ухвалила статут СНД, тобто Україна і росія, розпочинаючи з 1991 року, почали рухатися різними шляхами.
У росії 1993 року було прийнято Єльциним конституцію, яка фактично заклала основи тоталітаризму в росії, тому що вона виписувала його модель, спричинивши появу путіна і сповзання росії в тотальну диктатуру.
А в Україні насправді відбувалися демократичні процеси. У 1994 р. вперше на пострадянському просторі пройшла демократична зміна влади. І це призвело до того, що в Україні ніколи не було монополізації влади. Намагався Кучма, намагався Янукович, проте цього не відбулося і завершилося Майданами. Наша Конституція, прийнята у 1996 році, заклала можливості для подальшої демократизації. Кучма не міг де-факто розпустити парламент, у нього не було такої можливості. Система влади в Україні була збалансованішою, ніж у росії, тому й у нас не було монополізації. У кризових ситуаціях українська еліта шукала компроміси. В Україні не було міжнаціональних конфліктів, насильницьких дій між представниками різних етносів. У нас почало відбуватися створення політичної нації. І це яскраво виявилося на початку російської агресії у 2014 році та повномасштабної війни у 2022-му. Формування політичної нації вважаю великим досягненням.
Варто згадати і про наші успіхи на шляху євроінтеграції. Було підписано угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Ці переговори почалися за Ющенка, потім їх продовжили за Януковича і насправді за Януковича було підготовлено остаточний документ, але потім він під тиском росії злякався і відмовився від цього. Але робота над євроінтеграційним вектором насправді тривала довгий час і завершилася після Майданів підписанням самої угоди, а в 2017 році ми отримали те, на що багато скептиків і не сподівалося, – безвіз з ЄС.
Тобто досягнень у нас було чимало, Україна стала чи не найдемократичнішою країною на теренах цього так званого СНД. І при цьому ми проголосили своїм курсом рух до Європи. Не все було однозначно, були зиґзаґи. Але все ж цей рух був. І в Україні виборці вирішували, хто буде президентом, натомість у росії це фактично нав’язували згори. В Україні вибори мають значення, а в росії і в багатьох інших країнах на пострадянському просторі вони є фікцією.
Останній цвях в ідею «руского міра»
– Ця війна посилила тенденції, які були від Євромайдану і Революції Гідності. Тобто остаточно зазнала краху ідея «руского міра». Адже першими постраждали від путінського терору російськомовні Харків, Маріуполь… Тому проросійський вектор просто обвалився. Громадяни України зробили свій геополітичний вибір: 80 відсотків підтримують вступ до НАТО, а майже 90 – вступ до ЄС.
Ця війна привела до того, що процеси дерусифікації, декомунізації, деколонізації пішли знизу. А це дуже важливо. Дерусифікація у нас поступово відбувалася. Але тепер ми бачимо, як саме російськомовні громадяни України починають це підтримувати, – вони переходять на українську. Цей процес дуже важливий. Хоча я допускаю, що залишиться невеликий відсоток російськомовних українців, які російською розмовлятимуть удома. Нічого страшного, бо в суспільстві є консенсус, що на роботі має бути державна мова. Декомунізація розпочалася за Ющенка, при ньому було багато зроблено, щоб українці дізналися про Голодомор. Але вона була доволі повільною. З 2014 року декомунізація розпочалася знизу, пам’ятаємо цей «ленінопад», який відбувався під час Революції Гідності, а з початком повномасштабної війни вона пішла швидкими темпами…
Українці нині особливо пишаються своїм громадянством, і таких відповідно до соціологічних досліджень близько 90 відсотків.
Ця війна забиває останній цвях на ідеї «руского міра», оскільки люди реально відчули, що він приніс.
Проти територіальних поступок росії
– Втома є, українці хочуть, щоб був мир, проте більшість не готова до того, щоб робити поступки росії. На запитання, чи готові ви до компромісів з росією заради припинення війни, більшість відповідає, що ні. І опитування Демініціатив, і КМІСу показали, що до третини українців готові до територіальних поступок, хтось готовий пожертвувати Кримом, хтось – частиною Донбасу, число тих, які готові пожертвувати захопленими територіями за час повномасштабного вторгнення, дуже мале – це кілька відсотків. Але за дослідженнями КМІСу більше половини українців виступають проти територіальних поступок. Українці розуміють, що росія не зупиниться, і рано чи пізно доведеться стикатися з агресором. Тому для них дуже важливі гарантії безпеки, і вони не готові поступатися безпекою країни задля «миру» з агресором.
