Оголений тил Станиці Луганської. Що з цим робити?

Аналітика
Перегляди: 878
9 серпня 2019

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

Оригінал тексту 
вийшов на сайті «Новое время»

 

Власне, нижче про оголені нерви прифронтової зони

Інцидент, що днями стався у Станиці Луганській, коли «міністр закордонних справ» і «омбудсмен» самопроголошеної «ЛНР» перейшли через лінію розмежування  на територію, підконтрольну Україні, і в хамський спосіб доводили голові місцевої РДА, що Станиця і Щастя — їхні, та й взагалі вони можуть тут робити, мало не все, що завгодно, підірвав наш інформаційний простір. Втім, проблема, що вийшла на поверхню в рамках розведення військ в Станиці, не одна. І це — не тільки окремі факти пересування через лінію розмежування, хоч вони і безпрецедентні, а головне — нечувано нахабні. Власне, нижче саме про це — про оголені нерви прифронтової зони.

Безпека в новоствореній «сірій» зоні

Для української сторони розведення військ саме в Станиці Луганській було настільки чутливим питанням через одну особливість цієї місцевості: після розведення в штучно утвореній «сірій» зоні опинялися вулиці з реальними місцевими мешканцями, власне як і сам підхід до населеного пункту. Фактично, у Станиці лишався «оголений» тил. І як цей тил захистити не було зрозуміло ані до розведення сил, ані після. Саме тому для місцевої влади і місцевих мешканців ключова проблема полягала навіть не в тому, що саме військові мали відійти вглиб підконтрольної Україні території, а у відсутності відповіді на питання: а хто замість них? Хто замість військових гарантуватиме безпеку і правопорядок на цій території?  У п. 8 Рамкової угоди  Тристоронньої Контактної групи  про розведення сил і засобів від 20 вересня 2016 року сказано чітко: після завершення розведення військовослужбовці Збройних Сил України та представники незаконних збройних формувань за жодних обставин не можуть перебувати на відповідних ділянках (це дозволено тільки офіцерам Спільного центру контролю та координації). Читаємо ще раз — військовослужбовці ЗСУ. Теоретично це мало б (або могло б) означати, що представники будь-яких інших силових відомств України (поліція, Нацгвардія, СБУ, зокрема) не мають перешкод для перебування та здійснення ними їхніх службових обов’язків на цих ділянках.

Інша проблема — це сумнозвісний міст «перемир'я»

Втім, сталося не так, як гадалося, і по факту сьогодні жоден з означених силових чи правоохоронних органів не працює на цій території. Перемовини в Мінській Тристоронній Контактній групі в рамках розведення сил і засобів ясності не додали. І чомусь на виході жодного конструктивного рішення досі немає. Рафінований варіант — запропонувати поліції працювати в цій «сірій» зоні винятково із спецзасобами і без зброї - ентузіазму, в поліціянтів, зрозуміло, не викличе, адже хто може гарантувати безпеку вже самим представникам поліції, якщо на цю ділянку абсолютно вільно тепер може заходити будь-хто з боку «ЛНР»? Саме тому такі нахабні провокації, як візит самопроголошених «міністра закордонних справ» та «омбудсмена» псевдореспубліки стали можливими. Розведення відбулося без належного механізму гарантування охорони правопорядку на демілітаризованій ділянці. Відтак, сьогодні по факту будь-хто з боку «ЛНР» може спокійно і скоріше за все — без жодних наслідків приходити на українську територію. Насправді, тут можна закинути, що це, мовляв, «сіра» або транзитна зона, де ніхто нікого не заарештовує, бо ж наче до українського КПВВ ці люди не доходять. Більше того, такі «сірі» зони давно існують на інших ділянках і люди, на жаль, подекуди звикли жити поміж двома світами, у ситуації фактичного безвладдя. Втім, ситуація не така однозначна в Станиці і ось чому.

По-перше, лінія розмежування території на підконтрольну і непідконтрольну Україні пролягає по середині річки Сіверський Донець. Відповідно, перетнувши її будь-то потрапляє передовсім, не в транзитну зону, а все-таки на територію, де цілком відповідно до Мінських угод — юрисдикція українських органів влади. По-друге, до розведення військ український КПВВ стояв на тому ж місці, що й стоїть зараз. Ще раз: КПВВ не посунувся в рамках відведення військ, його це не стосувалося, бо це не військова споруда. І от раніше більша частина території в напрямку мосту була підконтрольна Україні не тільки на папері, але і реально: там перебували і військові, і будь-які інші силові та правоохоронні структури. Тобто, за українським КПВВ не починалася у звичному для інших ділянок фронту транзитна зона. Сьогодні ж відступ військових фактично призвів до відступу всіх. Так, з 2016 року доступ України до мосту було обмежено (про це — нижче), але до крайньої позиції військових ніщо ані в рамках Мінських угод, ані на практичному рівні не заважало працювати українській поліції чи СБУ. Сьогодні ж, як вже стало зрозуміло, ситуація кардинально змінилася. І хоча офіційна відповідь  Служби Безпеки України про інцидент з візитом «чиновників» наполягає на тому, що вони не затримали осіб, які перебувають у розшуку, начебто, через розуміння, що це провокація (не знаю, яке відношення розуміння мотивації злочинця має до необхідності здійснення відповідних дій щодо нього, але зараз не про це), але цілком ясно: «сіра» зона сьогодні лишається такою у всіх можливих сенсах.

Міст «перемир'я»

Інша проблема — це сумнозвісний міст, який з'єднує тимчасово окуповану та підконтрольну Україні територію. Українська сторона не мала можливості його ремонтувати раніше, бо блок-пост «ЛНР» у 2016 році поставили на самому березі, біля мосту, всупереч домовленостям у Мінську. Однак, і сьогодні можливості такої немає. Українські проектувальники тільки з третьої спроби змогли оглянути весь підірваний міст: сторона окупантів їх елементарно не допускала. Та навіть після цього ремонтні роботи аж ніяк не стали більш реалістичними. Перше, і головне — окупанти так і не виконали всі умови проголошеного розведення сил. Фортифікаційні споруди на ділянці розведення так звана «ЛНР» так і не розібрала. Блок-пост бойовиків стоїть там, де і стояв: одразу за проваллям, на підконтрольному їм березі річки Сіверський Донець. Формально вони перенесли свій пропускний пункт далі, до всім відомої гори Князя Ігоря, а на цьому блок-посту, начебто, лишили «цивільних» і начебто — без зброї. Продали всім повітря, одним словом, бо до реальної очистки території від військових та оборонних споруд це жодного відношення не має. Та й місцеві чудово знають, що просто розібрати свої укріплення, як це зробила українська сторона, не вийде: бойовики заливали свої укріплення бетоном, у 2014−2015 роках там відбувалося повноцінне будівництво тих самих фортифікаційних споруд, які зараз вони і не думали розбирати. Відтак, жодні дедлайни, які українська сторона намагалася висунути Росії для початку ремонту мосту, не діють.

Зараз розпочалося розмінування території - ще одна необхідна умова для ремонту мосту, втім, як це виглядає на практиці? А на практиці українські співробітники МНС працюють на ділянці винятково до мосту, по обидві сторони дороги, яка до цього мосту веде. А от далі - під самим мостом та вбік від нього на території, яка мала б контролюватися Україною, наших спеціалістів знову ж таки досі не допускають. Не допускають за дуже простою схемою: регулярно передають через представників спостережної місії ОБСЄ «повідомлення» про те, що вони, тобто, окупанти, українським спеціалістам спускатися розваленим мостом не дозволять. Що означає «не дозволять» детально не пояснюють, але всім, включно з місією ОБСЄ, зрозуміло, що перевіряти не варто — ватажок «ЛНР» вже пояснював нещодавно, що спроби України розпочати ремонт мосту в Станиці будуть розцінені як акт агресії проти фейкового утворення. Ось і маємо: розведення сил оголосили і з одного боку, тобто, українського, повністю реалізували, але далі - справа впирається в спротив сторони агресора і неможливість вплинути на це.

Інструменти тиску на Росію: чи вони в принципі є?

Ця частина статті могла б бути дуже короткою, двома словами — наразі, ні. Немає у нас сьогодні спроможності вплинути на позицію Росії навіть в окремо взятому питанні: реальному розведенні сил і початку ремонту мосту. Втім, відсутність таких механізмів тиску дуже показова, тому на цьому варто все-таки зупинитися. Красномовна в цій історії реальна спроможність СММ ОБСЄ і те, яку фактичну роль така місія з її нинішнім мандатом може виконувати в рамках тільки потенційно можливої реінтеграції. І це роль — явно заднього плану. Повноцінно верифікувати відведення сил так, як це записано навіть в уже згадуваній Рамковій угоді, ОБСЄ не може — повного доступу до всіх ділянок по той бік річки у них досі немає. Примусити розібрати відповідні фортифікаційні споруди — теж. По факту СММ обмежилася оголошенням початку розведення з обох сторін, але точно не має ані бажання, ані намірів фіксувати відсутність належного його здійснення чи визнати, що одна зі сторін своїх зобов’язань не дотрималася. На місцевому рівні представники місії обмежені функцією спостерігачів того, що бачити дозволено, а також своєрідних поштарів, що передають вердикти однієї сторони (як-то про недопуск до мосту) — іншій.

Чи можна вести предметний діалог про якусь модель реінтеграції без діалогу про третю сторону — гаранта таких домовленостей з реальними або хоча би ширшими, аніж у нинішньої СММ ОБСЄ, повноваженнями, питання, як на мене, риторичне. Мало досягти домовленості, навіть в нормандському форматі - потрібний ще й зрячий, а не сліпий, арбітр з жовтою і червоною картками, а краще — з хорошим кнутом. Інакше — історія розведення сил у Станиці Луганській стане передмовою до загальної схеми деокупації: гарантій немає, механізмів тиску на агресора, аби той повноцінно дотримався своєї частини зобов’язань — теж, а поле для будь-яких дій і маневрів обмежується формулами «вам дозволили» або ж «не дозволили», переданими через місію з непридатним для деокупації мандатом.

_____________________

Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті  є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Top