Незручні питання про «демілітаризовану» зону на Донбасі – Марія Золкіна

Щоб прикрасити реальні наслідки виходу з Донбасу, Україні навʼязують «демілітаризовану» зону. Нижче — ті незручні питання, на яких Україні варто акцентувати увагу в переговорах. 

Питання 1. Хто відповідальний за правопорядок? 

Демілітаризована зона може означати відсутність збройних сил, але не означає відсутності правопорядку. Він, у свою чергу, підтримується цивільними органами влади, зокрема поліцією. Якщо правоохоронців немає, то це не нейтральна, а сіра зона. І такі сірі зони на території України вже були.

Одним з яскравих прикладів такої зони була з 2019 року частина Станиці Луганської і за сумною іронією долі вони стали такими саме після розведення сил і засобів. Так, Національній поліції України вздовж лінії розмежування працювати без зброї було заборонено, але зі зброєю, за умовами розведення, до «буферної» частини Станиці заходити не можна було нікому. І так там зʼявилися кілька вулиць, на які навіть дільничні не приходили, а наразі йдеться про «демілітаризацію» 30% Донецької області

Так само і щодо адміністративної влади в населених пунктах: очевидно, що збереження українських органів влади американо-російські плани не передбачають. Але хто обслуговуватиме потреби і життєдіяльність населення, яке відмовляється від евакуації? 

Якщо мова точиться про «демілітаризацію», то перші питання мають бути: хто керуватиме цими територіями, навіть якщо там не буде ані українських, ані російських військових? Зараз же у пропонованих Україні умовах виходу з Донеччини нічого, окрім як мовчки передати владу над цими територіями Росії, немає. 

Питання 2. Чи буде моніторинг?

Дотримання умов нейтрально-буферного статусу будь-якої зони мало б передбачати механізм контролю за цим. Втім, є одне «але».

Відсутність важкого озброєння мала б перевіряти і моніторити третя сторона. Не складно здогадатися, що у випадку з Донецькою областю така опція навіть не обговорюється. Ідея контролю лінії розмежування з дронів і супутників за допомоги американців не витримує критики. Завдяки технологіям можна буде хіба що у прямому ефірі спостерігати переміщення сил і засобів по «демілітаризованій» зоні, але точно не впливати на них. 

Варто згадати, що в України вже є досвід різного роду моніторингу в російсько-українській війні. Так, у 2014-2021 роках моніторинг за (не) дотриманням режиму припинення вогню в Донецькій та Луганській області здійснювали дві уповноважені структури. Перша — Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ як міжнародні спостерігачі. А друга структура — створений у вересні 2014 року після підписання Мінського протоколу Спільний центр координації та контролю (СЦКК). 

Він складався з російських та українських офіцерів і в різні часи налічував від 45 до 128 військових сумарно. СЦКК мав моніторити ситуацію з бойовими діями як на окупованій, так і на підконтрольній Україні території Донбасу.

Тому незайвим буде на переговорах ставити питання руба: демілітаризація можлива лише з міжнародною місією і лише з відповідним мандатом. 

Питання 3. Чи може бути «цивільний моніторинг» і чи може його запропонувати Росія замість своїх військ?

Коротка відповідь — так. Якщо заради помʼякшення санкцій Росія вирішить погратися у цивільну, а не військову присутність у «демілітаризованій» зоні, то в неї вже все готове на цей випадок. І це — відпрацьована схема з уже згаданим Спільним центром координації та контролю. 

Справа в тому, що у 2017 році Росія створила клон СЦКК: ніким не визнане так зване Представництво самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» в цьому Спільному центрі, одягнула цих представників у військову форму російського зразка з нашивками «СЦКК». А самі росіяни в повному складі зі справжнього Спільного центру координації та контролю вийшли. І весь «фокус» і мета створення цього «представництва» були в легітимації такої структури на майбутнє. 

І це, принаймні один раз, вже спрацювало. Так, успішний досвід використання такого клону був у 2019 р., після розведення сил і військ у Станиці Луганській, далі — у Петрівському та Золотому. Тоді по «демілітаризованих» ділянках, принаймні з непідконтрольного Україні боку, ці «спостерігачі» не просто пересувалися — вони ще й взаємодіяли з представниками СММ ОБСЄ. Українські ж військові, які зі складу реального СЦКК не виходили, доступу на тимчасово окуповану територію не мали, а на підконтрольних Україні ділянках після розведення військ могли пересуватися лише без зброї. 

Хтось здивується, але з початком повномасштабної війни це «представництво ДНР/ЛНР в СЦКК» росіяни не ліквідували — навпаки. Дві окупаційні адміністрації, в Луганську та Донецьку, створили свій Спільний центр координації і контролю, який тепер займається документуванням «воєнних злочинів України». Така історія діяльності псевдоспостерігачів підтримується не заради паперової роботи, а цілком реально — заради пропозицій «моніторингу» на таких переговорах, як нинішні.

Відтак, «демілітаризована» зона у тому форматі, який навʼязують Україні сьогодні, є нічим іншим, як прикриттям невигідного і шкідливого для України в усіх сенсах — від конституційного до морального — добровільного відведення Сил Оборони з Донеччини. Попри те, що США і тим паче Росії переговори про деталі і механізми не потрібні, саме цей практичний підхід є шансом для України витримати неймовірний тиск і укладання «угоди» про Донбас силою тиску на Україну.

Саме на практичних аспектах вся історія про «демілітаризацію» і розсипається.