Навіщо Росії грати у гру з «енергетичним перемир’ям»?

Текст написано за мотивами
авторської програми Марії Золкіної «Союзники» на Slawa.

Зі звичним йому поспіхом, не маючи підтвердження, що домовленості справді досягнуто, Дональд Трамп оголошує: мовляв, енергетичному перемир’ю між Україною та Росією — бути. У цій  історії про енергетичне перемирʼя  задіяні всі троє: США, Україна і Росія, але у кожної сторони свої мотиви. Зрозуміємо мотиви – стане ясно, наскільки ідея життєздатна.

Дональду Трампу на тлі чергової ескалації з Іраном і нового стрибка цін на пальне потрібно показати своїм виборцям, що він активно працює над тим, щоб паливо дешевшало. Особливо зараз, за декілька тижнів до проміжних виборів до Конгресу. Звісно, при цьому замовчується, що головною причиною нинішнього  дефіциту є війна проти Ірану і блокада Ормузької протоки – легше звинуватити  Україну та її удари по російських НПЗ у зростанні світових цін на пальне. І тут ідея енергетичного перемир’я цілком вкладається в логіку Трампа: він може показати, що працює над подоланням паливної кризи.

Але Трампу потрібна ще й дипломатична перемога. Майже пів року консультації щодо російсько-української війни перебували у глухому куті.  Сполучені Штати зосередилися на Ірані. І це досі для них тема номер один.  Але ані дипломатичного, ані військового успіху, який можна було б пред’явити як доказ мистецтва Трампа укладати угоди, там немає. Тому знову розвернулися в бік Росії та України.

І третє, як на мене, то  головне. США, точніше  нинішня адміністрація та наближені до неї,  хочуть відновити  бізнесові контакти з Росією.  Перемовини про  «мирну угоду» весь 2025 рік йшли в пакеті з треком Дмітрієва з російського боку –  переговорами про помʼякшення чи зняття санкцій і відновлення бізнесу.  Глобально інтересу співпрацювати з росіянами у США не поменшало.  Для ухвалення санкцій проти Росії і примусу їх до перемовин таким чином  Дональду Трампу не потрібен був ухвалений закон  Грема-Блументаля.  Навпаки, зараз, після його ухвалення  немає жодних гарантій, як і зобовʼязань у Президента США ці тарифи проти Росії або Індії та Китаю як покупців російської нафти запроваджувати.  Але контекст, якщо порівняти з минулим роком, в перемовинах інший.

Стало ясно, що укласти «мирну угоду» при абсолютно незмінюваних вимогах росіян  неможливо.  І ідея підписати «мирну угоду» і відновити бізнес  з росіянами одночасно  –  нереалістична.  Якби це вдалося, то  дипломатичні фанфари про успіх модерації з боку США  мали б прикрити і компенсувати неприємний присмак передчасного послаблення санкцій і  відновлення   бізнесових контактів з росіянами.   Зараз очевидно, навіть Віткоффу і Кушнеру, що така формула не спрацює. А значить, перед  США скоріше раніше, ніж пізніше постане вибір:   йти на відновлення  бізнесових контактів без домовленості навіть про сталий режим тиші чи   чекати без жодних гарантій, що  такі домовленості будуть досягнуті раніше, ніж завершиться каденція Дональда Трампа. 

Тому  на фоні такого дефіциту хороших новин з переговорного фронту для США важливі будь-які  ініціативи, які навіть без підтвердження на практиці можна було б назвати досягнутим перемирʼям. І «енергетичне перемирʼя»  варто розглядати саме під цим кутом, як на мене.

Тепер щодо  України. Україна ідею енергетичного перемир’я не відкидає. Але навіть попри страшні російські удари Україна  теж досі має козирі в кишені – і може продовжувати бити по російських нафтопереробних заводах. Тобто винятково прохачем, який перебуває у слабкій позиції і лише благатиме про енергетичне перемир’я, Україна зараз точно не виступає.

Саме тому позиція України може бути  в переговорах відносно рівною: ми готові, українська сторона теж може припинити удари по російських НПЗ, але натомість вимагаємо реально припинити бити по українській енергетичній інфраструктурі, з одного боку, і відкрити українські маршрути для експорту з чорноморських портів – з іншого.І тут ми підбираємося до найцікавішого.

Але навіщо це Росії? З яких  таких мотивів виходить Москва, коли розмито і нечітко відповідає, що загалом це – «хороша ідея»?

З одного боку, треба підіграти Трампу. Візит Кушнера і Віткоффа вкотре доводить: нинішня американська адміністрація хоче відновлювати зв’язки і контакти з Москвою – не заради холодного співіснування, а саме заради співпраці. І це з інтересами Росії збігається.

Тому  тактично, не беручи на себе жодних зобов’язань, Росія абсолютно нічого не втрачає, якщо підіграє ідеї з таким  перемир’ям. Але Росія виходить із логіки, абсолютно відмінної і від логіки Вашингтона, і від логіки України. І тут важливо не стільки те, що Росія втрачає внаслідок українських ударів по НПЗ. Питання в іншому: чи таку саму калькуляцію плюсів і мінусів використовують російські очільники? Як на мене — точно ні. Україна і США можуть бачити взаємну вигоду від тактичного перемир’я: Україна не б’є по російських НПЗ доти, доки Росія не б’є по українській енергетичній інфраструктурі, а Дональд Трамп оголошує, що зараз паливна криза піде на спад.

А що в цей час можуть бачити в Росії? Три місяці до чергової зими. Зими, яку, за логікою Кремля, Україна не повинна пройти так, як проходила через  попередні.

Щоб зробити цю зиму нестерпною, Росії в наступні місяці вигідніше без жодного перемир’я нищити українську енергетичну інфраструктуру і виводити  з ладу все, що необхідне цивільному населенню для нормального життя взимку: опалення, світло, постачання продовольства, дистрибуцію необхідних товарів, у тому числі пального.

І якщо дивитися на картину з цієї точки зору, мотивації для перемир’я у Росії стає куди менше. За російською логікою, до зими ситуація в Україні має стати настільки важкою, що Україні доведеться погоджуватися на ті вимоги, які сьогодні здаються їй неприйнятними.

Тому вже на рівні  інтересів і  логіки сторін  на цьому етапі війни стає ясно, що хоча Україна та США – з різних мотивів –  справді мають певний інтерес у досягненні домовленостей  про таке «енергетичне перемирʼя», проте в інтереси росіян це  не входить. Тому ця ідея має вкрай мало шансів, щоб «злетіти». І навіть якщо попередньо  буде оголошено про таку домовленість, то росіяни все поховають на етапі  узгодження технічних деталей, зокрема, визначення того, а що вважати обʼєктами критичної енергетичної інфраструктури, по яких не можна буде бити.