Громадянський спротив під час війни: як тиснути на владу і не послаблювати державу – Володимир Лакомов

Володимир Лакомов,
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва,
Надзвичайний і Повноважний Посол України  (захищав інтереси України як Посол у Анголі (2004-2007), Бразилії (2007-2010 та Пакистані (2012-2020) 

Український досвід частково виходить за межі цієї класичної оцінки. Сьогодні Україна стоїть у центрі глобальної боротьби проти російського імперіалізму. У цій війні за виживання українське суспільство доводить: пряма дія може бути не руйнуванням держави, а її єдиним способом захистити  демократичні принципи та змусити владу реагувати на суспільний запит.

Нещодавній «картонковий протест», викликаний кадровою турбулентністю навколо Михайла Федорова, показав цей баланс. Суспільство продемонструвало готовність захищати ефективність реформ і цифровізацію, не ставлячи під загрозу оборону країни. Це була ненасильницька, іронічна та мережева форма протесту, яка стала ще одним свідченням громадянської зрілості.

Мотор прогресу під час війни

Аргумент на користь прямої дії має глибоку історичну традицію: саме через страйки, марші суфражисток і рухи за громадянські права суспільство виборювало 8-годинний робочий день, виборче право та інші демократичні зміни.

В українських реаліях абсолютним пріоритетом прямої дії є перемога над Росією. Наш ворог прагне не просто захопити території, а й знищити український демократичний досвід, показавши світу, що свобода нібито є слабкістю та хаосом.

Коли українське суспільство вдається до прямої дії – чи то миттєвих зборів на дрони, чи мирних «картонкових протестів», – воно  виступає не руйнівником, а захисником спроможності держави чинити опір. Суспільство фактично підказує владі: «Ми не маємо права на бюрократичну паузу чи відкат реформ, бо за нашими спинами – ворог, який прагне нашого тотального знищення».

Український досвід діджитал-демократії та Глобальний Південь

Цифрова епоха докорінно змінила пряму дію, перенісши значну частину громадянської активності з фізичних барикад у  мережевий простір суспільства. В епоху алгоритмів, Telegram-каналів та вірусних мемів Україна демонструє приклад живої і мобільної діджитал-демократії.

Здатність захищати важливі державні надбання, зокрема цифровізацію управління, за допомогою іронічних плакатів, соціальних мереж та мережевої солідарності може бути важливим уроком для інших країн, і насамперед Глобального Півдня.

Для багатьох країн Латинської Америки, Африки та Азії західна модель демократії часто виглядає як  «імпортований продукт» – повільна й надто бюрократична система, до того ж обтяжена колоніальним минулим. Російська та китайська автократична пропаганда використовує це, просуваючи думку, що диктатура нібито є єдиним інструментом порядку та захисту суверенітету.

Український досвід спротиву кардинально руйнує  цю тезу щонайменше у кількох важливих аспектах.

По-перше, Україна показує, що деколонізація можлива через свободу, а не через тоталітаризм. Росія маскує свій неоімперіалізм під «антизахідну боротьбу», тоді як український досвід демонструє: справжня деколонізація можлива лише тоді, коли суспільство може боротися за власну свободу, одночасно контролюючи свою владу,  а не коли воно копіює диктаторські методи агресора.

По-друге, український досвід спростовує популярну в країнах, що розвиваються, ідею про необхідність «сильної руки» чи то «військової хунти» під час криз. Горизонтально мобілізоване суспільство набагато гнучкіше й витриваліше під час війни, ніж неповороткий автократичний режим.

По-третє, цифрові технології зробили громадянську участь значно швидшою. Країни Глобального Півдня часто оминають застарілі інфраструктурні етапи й одразу впроваджують мобільні технології. Український «протест у смартфоні» та швидкий краудфандинг демонтструють, як мережеві інструменти можуть допомагати суспільству швидко реагувати на дії влади та події в державі без корумпованих інституційних посередників.

По-четверте, український досвід показує, що демократія є власною цінністю суспільства, а не нав’язаною ззовні моделлю. Українці захищають свої інститути не за вказівкою ззовні, а заради власного майбутнього. Це наочно показує Глобальному Півдню, що пряма дія та народне волевиявлення є екзистенційним прагненням вільної нації до демократії, а не західною геополітичною франшизою.

Застереження Ортеги: єдність і відповідальність проти абсолютного ворога

Водночас застереження Ортеги-і-Гассета щодо небезпеки «бунту мас» залишаються важливими, коли на кону стоїть виживання держави.

Філософ застерігав, що «людина-маса» не відчуває потреби коригувати свої погляди та часто керується готовими ідеями. У цифровому просторі емоційна хвиля справді може випередити глибший аналіз.

Головна мета Росії – розколоти українське суспільство зсередини, підірвати довіру до державних інституцій та перетворити внутрішні дискусії на охлократичний хаос. Тому постійне використання вуличної чи мережевої прямої дії без урахування воєнної ситуації несе суттєві ризики:

Перший – послаблення державних інституцій. Якщо будь-яке стратегічне чи військове рішення скасовується під тиском мережі, держава втрачає керованість. Війна вимагає дисципліни, чіткої ієрархії та довіри до керівництва.

Другий  – вразливість до ворожих ІПСО. Будь-яка внутрішня турбулентність інструменталізується російськими спецслужбами для розколу фронту та тилу.

Ортега мав рацію в тому, що суспільство не може розв'язувати всі питання винятково «напряму».

Висновок: український приклад для майбутнього світу

«Картонковий протест» та інші прояви українського активізму показали: українська пряма дія – це зрілий інструмент здорового суспільства, який, проте, має бути не щоденним способом управління державою, а своєрідним запобіжником – аварійним гальмом – у момент, коли влада критично відхиляється від суспільного запиту.

Наше головне завдання – підпорядкувати будь-які внутрішні суперечки єдиній меті: перемозі над Росією та збереженню суверенної, демократичної України. Зберігши баланс між воєнною дисципліною та громадянською свободою, Україна не лише знищить агресора, а й сформує новий глобальний стандарт демократії – стійкої, цифровізованої та відповідальної, яка надихатиме весь світ і стане переконливим орієнтиром для народів Глобального Півдня.