Миротворці на Донбасі. Чи чекають на них українці?
Зараз не про те, що офіційно українська влада поки що не представляє «жорсткого» бачення моделі контингенту, яка була б оптимальною і прийнятною для нас, а займає формально більш вичікувальну позицію. Наразі – про менш «видимий», але від того не менш важливий, внутрішній фактор. Йдеться про сприйняття ідеї введення миротворців в українському суспільстві – громадську думку, одним словом. Наскільки самі українці підтримують цю ініціативу? Про що ще в контексті конфлікту на Донбасі опосередковано чи прямо може свідчити ставлення населення до міжнародного контингенту?
Отже, перший важливий момент полягає в тому, що від 2015 року прихильність до введення міжнародних миротворчих (хоча це можуть бути і не суто миротворчі) сил зросла. Так, наприкінці 2015 р позитивно цю ідею сприймали 53% українців, у травні 2016 р. – вже 58%, у червні 2017 р. – 60% (тут і далі - дослідження Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»). Група ж негативно налаштованих щодо цієї ідеї громадян, навпаки, за цей час зменшилася – від 27% - до 21%, відповідно. У той самий час кількість невизначених лишається приблизно на одному рівні – у червні 2017 р. – 18% загалом по Україні. Перетворення позитивного ставлення до ідеї з миротворцями на тенденцію – очевидне. Можна припустити, що це відбулося протягом 2016-2017 рр. не випадково, а як результат появи цієї теми у 2016 р. в політичному дискурсі. І хоча тоді ці дискусії на міжнародному рівні точилися переважно за зачиненими дверима, мало хто серйозно готовий був це обговорювати, в українському інформаційному просторі ця тема вже минулого року була постійно присутньою. Це свідчить про динамічний характер громадської думки в цьому питанні, що важливо розуміти на фоні більш сталої, вже сформованої позиції населення відносно інших важливих аспектів врегулювання конфлікту. Як-то неготовність до будь-яких преференцій для непідконтрольних територій навіть в обмін на їхнє повернення під юрисдикцію України, несприйняття пропонованих Україні «компромісів» у вигляді змін до Конституції, ідеї з федералізмом, надання російській мові статусу державної, амністії учасникам подій на Донбасі тощо. Перспектива миротворчого контингенту – це все-таки terra incognita для українських громадян. Тому впливати на громадську думку в цьому аспекті значно легше, аніж переконувати в необхідності інших політичних інструментів чи поступок, які потенційно можуть сприяти врегулюванню конфлікту.
Другий значущий момент – це те, про що опосередковано може свідчити зростання позитивних оцінок міжнародного контингенту. Найбільш ймовірно, що ця тенденція нерозривно пов’язана із усвідомленням довгострокового характеру конфлікту все більшою кількістю людей. Так, прихильність до цього інструменту зросла і надалі тримається на рівні 60% вже в період відносної стабільності лінії фронту і відносно низького (принаймні, у розумінні широких мас населення) градусу воєнного протистояння. Таких періодів ескалації, як у 2014-2015 рр. вже не було, але це жодним чином не зробило перспективу завершення конфлікту (навіть просто на рівні досягнення «режиму тиші» за збереження лінії розмежування) більш ймовірною. Таким чином, ідеї, які могли б зрушити ситуацію (безпекову, передовсім) з мертвої точки логічно набиратимуть більше підтримки. Щоправда, знову ж таки - за винятком тих політичних поступок, про які вже згадувалося вище. Неможливо розв’язати проблему нинішніми засобами – необхідно шукати нові. Міжнародний контингент цілком вкладається в логіку пошуку таких засобів. Окрім цього, на фоні негативного ставлення до пропонованих Україні політичних компромісів (де-факто, поступок з українського боку) підтримка контингенту – це ще більше зміцнення позиції security first у громадській думці.
Прихильністю до цієї ініціативи вже зараз суспільство тільки розслабляє владну верхівку
Третій аспект, вартий нашої уваги, стосується регіональних відмінностей у ставленні до ідеї з миротворцями, як такої. Станом на червень 2017 р. з 4-х макрорегіонів позитивне ставлення до цієї ідеї істотно переважає негативне у трьох. І тільки в одному тих, хто «за» і тих, хто «проти» приблизно однакова кількість (36% і 38%, відповідно). У цьому ж, відмінному від інших, макрорегіоні водночас і найбільша кількість невизначених – 25%. І цей регіон – південь України (Одеська, Миколаївська та Херсонська області). На сході, наприклад, включно з Донбасом, позитивно налаштованих щодо контингенту – майже так само, як і в середньому по країні – 55%, а тих, хто не дуже прихильний до цієї ініціативи – 29%. Насправді, ці відмінності – лише одна складова пазлу регіональних особливостей, але так само, як і в інших випадках вона говорить про те, що будь-яку політичну ініціативу в контексті конфлікту «опрацьовувати» в різних регіонах потрібно по-різному.
Тема миротворців , безумовно, менш контроверсійна, аніж будь-який інший спосіб наблизитися до врегулювання конфлікту. Принаймні з тих, які наразі обговорюються залученими до перемовин сторонами. Втім, це зовсім не означає, що ця тема не варта комунікації влади із населенням. Роз’яснення, обґрунтування, висвітлення власної позиції і логіки дій. І бажано, так би мовити, щоб нинішнє, нехай і неформальне бачення миротворчої місії, не розійшлося в результаті з офіційною позицією, як рано чи пізно доведеться озвучити. І ти більше – не розійшлося із тим, яку позицію влада фактично посідатиме під час вже реальних перемовин щодо місії, і на що погоджуватиметься. Хоча, наявний досвід комунікації владою своїх рішень - точніше, відсутність цієї комунікації – говорить про те, що «внутрішньої» розмови про цей інструмент врегулювання, скоріше за все, не буде. А своєю прихильністю до цієї ініціативи вже зараз суспільство, по факту, тільки розслабляє владну верхівку, з одного боку, хоча і дає сильний аргумент для міжнародних перемовин, з іншого.
Оригінал: Новое время
