Ми не можемо дзеркалити дії російського керівництва – Тарас Жовтенко

Опубліковано – на сайті  NV. Оригінал – Facebook-сторінка автора

Трохи рефлексій про кадрові зміни в Міноборони

Почну здалеку.

Стратегія — це завжди про максимально ефективне використання завжди обмежених ресурсів для досягнення поставлених цілей. І на війні, і в бізнесі, і в житті.

В сфері безпеки стратегічною ціллю є захист від реальних та потенційних загроз (у тому числі, воєнних), а способи досягнення цієї цілі диктуються обсягами і обмеженнями наявних ресурсів (як власних, так і ворожих). Ігнорування навіть одного з цих компонентів — загроз або обмеженості ресурсів, завжди призводить до катастрофи.

Власне, дисбаланс в розумінні співвідношення власного і ворожого ресурсів, а також в способі їхнього ефективного використання, і є причиною ситуації, яку маємо на сьогодні.

Кремль традиційно воює проти нас так, як завжди звик — кількістю, а не якістю. Там завжди воювали саме так, незалежно від історичного періоду чи назви політичного утворення. Для такого «режиму орди» в Кремля є всі об'єктивні й історичні передумови:

1. Величезна кількість абсолютно тупого і опущеного населення — для майже нескінчених м’ясних штурмів; і

2. Така ж величезна територія — для розміну на життя ворога у випадку вторгнення агресора ззовні.

    Там завжди воювали саме так

Тому Кремль ніколи не заморочувався ані дорогими технологіями, ані якістю підготовки власної армії. Все мало бути «дешево і сердито», щоб за потреби легко задавити противника масою.

Натомість, Європа (і, загалом, Захід), маючи такого противника, але втративши аналогічні імперські атрибути (разом з імперським світоглядом і амбіціями), була змушена виробити принципово іншу модель ведення війни. Маючи жорсткі обмеження в людському ресурсі, Захід був змушений зробити ставку на технології й ефективні (тому й дорогі) системи озброєнь — для масового знищення потенційного ворога. Звідси — акцент на:

1. Високоточних і надійних (і тому — дорогих і не масових!) засобах ураження дальнього радіусу дії — для знищення стратегічних цілей (управління, комунікацій тощо) в тилових районах на оперативно-тактичну й стратегічну глибину; і

2. Використанні протипіхотних мін і касетних боєприпасів в усіх можливих формах (від авіабомб до балістики і крилатих ракет) — для знищення кількісно переважаючого противника на полі бою в таких масштабах, які перевищували б його спроможність до поповнення втрат.

Такий підхід Заходу (разом з ядерним стримуванням) довів свою ефективність і забезпечив баланс сил у часи Холодної війни.

Однак навіть після руйнування цього балансу, обидві моделі лишаються абсолютно релевантними і в сучасному світі.

РФ продовжує воювати так, як вміє і знає. А ми змушені перейняти Західний підхід — в силу обмеженості власного ресурсу і його дисбалансу з ресурсом противника. Цю задачу полегшує нам і сам Захід — передаючи нам свою зброю і технології, воювати якими в «режимі орди» надзвичайно складно, а виграти ними війну з таким підходом — просто неможливо. Тож нашою об'єктивною перевагою перед противником могла бути (і, фактично, стала) технологічність ведення війни.

За цією технологічністю стоїть не лише Захід. В Україні за нею стоять конкретні люди і фахівці — як в ЗСУ, так і в Міноборони.

Розвиток цієї технологічності дозволив би нам, зрештою, провести і завершити світоглядну трансформацію нашої армії (в найширшому сенсі). І нарешті відірватися від токсичного спадку «совка», того самого підходу «режим орди» в плануванні і веденні війни. Воювати точно так само, «як РФ», не можемо собі дозволити ані ми, ані наші союзники — для нас це шлях до неминучої поразки.

Поточний момент диктує нам пріоритет технологічного підходу до ведення кампанії — використання нашої технологічної переваги для системних middle- i deep-страйків в глибину території РФ і по цілях в тимчасово окупованому кремлем українському Криму. Результати такого підходу вже очевидні і зрозумілі.

Зі свого боку Кремль реагує так, вміє: посиленням використання терористичних методів, і підготовкою до нової хвилі мобілізації — щоб отримати достатню кількість гарматного м’яса для своїх генералів.

Розуміючи цей ризик, Україна має бути готова протиставити новим хвилям російських «одноразок» на полі бою адекватні засоби стримування. Однак ми не можемо дзеркалити рішення і дії російського керівництва — в наших реаліях вони не просто не дадуть очікуваного результату, а можуть призвести до чогось абсолютно протилежного.

Свідоме відкидання нашої вже сформованої стратегічної переваги перед ворогом (яка може дозволити нам навіть перехопити стратегічну ініціативу) — максимально нелогічне рішення в цій ситуації.

Особливо з огляду на те, що РФ постійно намагається скоротити цей технологічний розрив — і дещо там справді вдається.

І, оскільки до справжньої, повноцінної інституалізації нам ще треба пройти довгий шлях, майже завжди все вирішують конкретні люди з конкретним баченням — які мають бути там, де вони можуть дати найбільшу віддачу.

Бо стратегія — це про ресурси, в першу чергу, людські.