Незалежність Каталонії: на марші чи на паузі?
Каталонія – незалежна. Знак оклику чи знак питання? Події навколо підписання так званої декларації про незалежність Каталонії справді лишають по собі більше запитань, аніж відповідей, при чому – у всіх. Як у Мадрида, так і у самої Барселони, як в таборів прихильників, так і в лавах противників відокремлення Каталонії. Спробуймо розібратися, що відбувається і які сценарії розвитку подій майорять на горизонті.
То чи проголошена незалежність?
Проголошена, але не реалізована. Задекларована, але відтермінована в часі для набуття чинності пізніше. Загалом, ситуація схожа на політичну шараду. Вихід, який лідери Каталонії знайшли з політичної ситуації, в якій вони опинилися після проведення ніким не визнаного референдуму, є, з одного боку, тимчасовим, а з іншого – своєрідною напівмірою. Так, це рішення дає простір для політичного маневру: наче і обіцянка проголосити незалежність виконана, але в той же час і автоматичне розлучення з Іспанією не почалося, а лишень замайоріло як перспектива. Таким чином, Карлес Пучдемон та його політичні прибічники спробували вбити одним пострілом двох зайців: задовольнити вимоги своєї цільової аудиторії, але при цьому дозволити Мадриду ухвалювати остаточне рішення – вступати у переговори із Барселоною чи ні. Останнє означає, що і відповідальність символічно лягає на плечі іспанської столиці, адже формально Барселона начебто оголосила свою готовність до перемовин з Мадридом. Те, що ці перемовини аж ніяк не про вихід із кризи в принципі, а саме про вихід зі складу Іспанії, значення в цій ситуації вже немає: лідерам Каталонії не потрібні перемовини, але вони це зафіксували у такій завуальованій формі, аби відмовився від цього саме Мадрид. Той же, у свою чергу, вступив у гру з тими ж інструментами і підходами, вимагаючи від каталонців чітко окреслити їхні плани, аби, нібито, мати повну картину для офіційної реакції. Загалом, цей політичний пінг-понг означає, що жодна зі сторін не хоче говорити “останнього слова”.
Реакція “інших”: чи мала значення?
За великим рахунком причиною такого “проміжного” тимчасового сценарію була реакція інших європейських держав та Європейського Союзу на перспективи виходу Каталонії зі складу Іспанії. Точніше, відсутність будь-яких позитивних сигналів у цьому контексті. Для застосування більш чіткого і більш жорсткого сценарію – проголошення незалежності тут і зараз – Каталонії забракло одного, але дуже важливого чинника: мовчазної, якщо вже не схвальної, реакції ЄС та його найпотужніших членів. За розрахунком каталонських сепаратистів найкращим варіантом розвитку подій було б залучення у процес інших членів ЄС або ж самого Євросоюзу в якості посередників між Барселоною і Мадридом у розмові про вихід регіону зі складу Іспанії. Трохи запізно, але ЄС таки відреагував підтримкою територіальної цілісності Іспанії, поховавши таким чином надії Пучдемона та його соратників щодо міжнародної легітимізації рішення про незалежність. Німеччина та Франція також виступили з різкою критикою сепаратистських прагнень Каталонії. В цій ситуації радикально заявляти про вихід зі складу монархії означало би для каталонського уряду конфронтацію не тільки з Мадридом, але і, що більш для нього важливо, з Берліном, Парижем і Брюсселем як столицею ЄС. Це, вочевидь, і змусило каталонців шукати політичну шпаринку.
Що далі?
Зважаючи на цю політичну еквілібристику, ситуація насправді зависла у повітрі, а розв’язка тільки наближається. Маріано Рахой, прем-єр-міністр Іспанїі, у своїй офіційній реакції на дії влади Каталонії дав їй час до 16 жовтня, аби визначитися із її позицією: проголошена незалежність чи ні, а якщо відповідь буде офіційно ствердною, то Карлесу Пучдемону та його прихильникам буде надано додатково три дні на те, щоби відкликати цей крок. В протилежному випадку іспанський уряд через Сенат (верхню палату іспанського парламенту, де партія нинішнього прем’єра Рахоя має більшість) вперше в історії Іспанії активізує статтю 155 іспанської Конституції про згортання автономного статусу регіону і запровадження у ньому прямого правління з Мадриду. Ця стаття ніколи не застосовувалася, але і подібної кризи в історії сучасної Іспанії за останні 40 років не було. Начебто, перспективи і прогнози дій центральної влади достатньо зрозумілі, але це тільки на перший погляд, адже згадана стаття на практиці може бути застосована по-різному і саме це викликає не менше запитань. Чи режим безпосереднього управління з центру буде запроваджено одразу, чи поступово? Які часові межі його застосування? За яких умов він може бути потім скасований? Які саме “автономні” сфери він охоплюватиме, якщо застосування статті матиме частковий характер? Загалом виглядає так, наче референдум і та ескалація, на тлі якої він відбувався, перевернули догори дригом плани і Барселони, і Мадрида. Годі вже й говорити про ЄС, який до подібних потрясінь в принципі волів би не мати жодного відношення. Каталонські сепаратисти зараз будь що тягнутимуть час, аби саме Мадрид своїми діями чи заявами дав аргументи про неможливість так званого діалогу. Тому після напруження останнього тижня нас чекає тиждень-два політичних пасів між Барселоною та Мадридом з тим, аби звинувачення і відповідальність за глухий кут були стосувалися саме другої сторони. Політичні дивіденди у цій ситуації намагатимуться зібрати як каталонські сецесіоністи: підігріваючи свою аудиторію в Каталонії, намагаюсь заручитися підтримкою з-за кордону стосовно ідеї посередництва, так і конкретні політичні сили, зокрема, іспанські соціалісти. Останні, хоча і з територіальну непорушність Іспанії, втім пропонують, на відміну від Рахоя, більш політично гнучкі методи розв’язання проблеми, наприклад, конституційну реформу. Що саме і як саме змінювати – питання відкрите, але їм головне включитися у дискусію, при цьому постати у більш вигідному світлі перед виборцями, аніж партія чинного прем’єра. Пауза, яку наразі взяли всі учасники, триватиме недовго. З понеділка – черговий виток політичної кризи.
Оригінал: Український інтерес
