Марія Золкіна: Компромісу не буде, але без компромісу – нікуди

Станом на цей момент зрозумілими є  одне – до компромісу влада не готова і вважає, що можна обійтися без досягнення домовленостей з опозицією і виконання вимог Євромайдану.  Тут я виокремила б кілька важливих факторів.

Перше, влада не готова до компромісу ані з опозицією як зі своїми політичними опонентами, ані з громадянами, що вийшли з протестом. Партія регіонів та Президент Янукович, зокрема,  в принципі ніколи не були  компромісними політичними гравцями. Консенсус  не є  механізмом, характерним  для Партії регіонів.                                                                                     Марія Золкіна, аналітик Фонду "Демократичні ініціативи"

Єдиний період в історії ПР, коли вона  йшла назустріч опозиції, був період підготовки до підписання Угоди про асоціацію і ухвалення відповідних рішень в парламенті.

Але  в основу цієї кооперації було покладено все ж таки інтерес самої  влади (а не тиск опозиції чи суспільства, у   тому, аби виконувався список  Фюле),  допоки не було остаточно ухвалено рішення про відмову від Угоди про асоціацію.  Натомість задоволення вимог Євромайдану  не становить собою прямий інтерес  Партії регіонів, тому тут вони налаштовані діяти принципово, жорстко  і безальтернативно. Як результат,  Єфремов  заявляє про позицію фракції: за відставку Кабміну голосувати не будемо  і не проголосували. Що це означає? Це означає, що навіть ця жертва не була прийнятною для Партії регіонів, хоча просто відставка уряду Азарова нічого принципово не змінила би у політичній системі України: Президент залишатиметься головною політичною фігурою і міг би  призначити  нового прем’єра, виходячи з власних преференцій. Надій на  формування уряду національної єдності у мене власне немає на сьогодні жодних. Знову ж таки – через важливість  для ПР не бути гнучкими, не поступитися вимогам опозиції і Євромайдану. Якщо немає надій на формування уряду на основі кадрового і  програмного консенсусу між ПР та опозицією, то сенсу у  відставці уряду Миколи Азарова не було ніякого. Якби  одночасно з відставкою уряду відбулося переформатування парламентської більшості або конституційна  реформа – впровадження  змішаної    системи правління з домінуванням парламенту -  то дійсно, відставка Азарова з подальшим формування уряду не Президентом, а парламентом (або Президентом,  але за підтримки нової  парламентської більшості) була би виправданою. Але відставки немає, стара гвардія ПР залишається при владі.  Комуністи в черговий раз довели, що це колективна тушка в українському парламенті – вони не дали жодного голосу за відставку, хоча з трибуни проголосили свою готовність  зробити це, щоправда, за власним варіантом постанови.

Друге, в ПР  справді з’явилися внутрішні тенденції  до розколу  фракції і виходу окремих депутатів як із фракції, так і з партії.  Але сьогоднішнє голосування показало, що поки у ПР достатньо аргументів чи механізмів, аби втримати депутатів. Інакше, ця партія і їхня фракція не були б найбільш дисциплінованими. Але важливим є в принципі той факт, що ці відцентрові тенденції є і не тільки на найвищому політичному рівні, але і на місцевому (в органах місцевої влади).  

Третє,  здається, що влада не до кінця адекватно оцінює ситуацією як всередині країни, так і поза її межами. Всередині країни існує висока загроза розколу країни і Президент має зробити все, щоби цього розколу на противників і прихильників  влади, євроінтеграції чи будь-чого іншого не відбулося. Натомість,  ми бачимо, що  ПР, якій довіряють на Сході і Півдні, вустами своїх спікерів  називає Євромайдан масовим безпорядком, силовим захопленням владних установ, проплаченою акцією опозицією і т.д.  Окрім того, що це не відповідає дійсності, це тільки посилює  розкол і ескалацію ситуації. Але цими внутрішньополітичними  діями влада посилює і кризу української зовнішньої політики.  ООН, ОБСЄ, ЄС, США, НАТО  - всі найвпливовіші  міжнародні організації засуджують  силові методи, закликають владу до переговорів, мирного врегулювання питання і навіть пропонують своє посередництво. Це останній шанс для нинішньої влади врятувати своє обличчя  перед міжнародною спільнотою.   

І насамкінець, виходячи з логіки і дій влади станом на сьогодні,  силовий сценарій  виглядає дуже реальним. Президент у найбільш неспокійний для країни час поїхав до Китаю, і якщо за його відсутності будуть спроби силою розігнати Майдан, то йому нічого не заважатиме  потім повернутися і відреагувати так само, як і після 30 листопада: нічого про це не знав, накази не віддавав, будемо розбиратися і шукати винних. На жаль, враховуючи  абсолютно негнучку позицію влади, її неготовність до реальних переговорів,  на думку якраз і спадає саме цей висновок: цілком можливо, що чекають слушної нагоди застосувати силу.  Хоча, не хотілося б, звичайно, говорити про цей варіант  вголос, бо і  прогнозувати зараз  нічого неможливо,   але тим не менше, цей варіант однозначно розглядається, на мій погляд, і  може бути реалізований.