Китай тисне на Трампа. Чому ми на порозі нового військового протистояння – Тарас Жовтенко
Текст опубліковано на NV з дозволу автора. Оригінал
Дедалі більше помітно паралелей з кінцем 2021 — початком 2022 року і початком повномасштабної війни в Україні
Росія і Китай засудили план президента США Дональда Трампа зі створення масштабної системи протиракетної оборони Золотий купол у спільній заяві. Проєкт названо таким, що «глибоко дестабілізує» і загрожує глобальній безпеці. А ось тут цікаво: Китай вкрай рідко займає настільки однозначну позицію, та ще й стосовно такого геополітичного гравця, як США.
Бачу тут кілька моментів.
1. Тактичний — в умовах повноцінної тарифної війни з Вашингтоном Пекін, на додачу до торговельних/виробничих аргументів, докидає зверху геополітичний козир тиску на адміністрацію Трампа.
2. Стратегічний — Пекін прямо і недвозначно підіграє Кремлю в одній з його традиційних антиамериканських «страшилок».
Тут нагадаю, що крім розширення НАТО, американська ПРО в Європі завжди була одним із центральних виправдань Путіна для розбудови воєнної машини РФ і воєнної кампанії проти Грузії і обох етапів воєнної агресії проти України.
Це вкрай чутлива і важлива тема для Кремля, оскільки відкрито демонструє технологічну неспроможність стратегічного арсеналу ядерної зброї та її засобів доставки.
У не раз цитованій і розібраній мною статті журналу «Военная мысль» (2 березня 2023 року) констатується фактична відсталість російськіх стратегічних засобів доставки ядерної зброї порівняно з технологічними системами ППО/ПРО США (чим потенційно нівелюється ядерний статус РФ), і робиться висновок про те, що єдиною надією Кремля в цій ситуації є «гіперзвукові» ударні системи типу Кинджал (повітряного базування) і Циркон (морського базування).
Стратегічно ядерний шантаж спрацював
Тоді, в березні 2023-го, до першого в історії збиття українськими операторами американського Patriot PAC3 російського Кинджала над Києвом лишалися лічені тижні.
Відтоді Кремль довго і безрезультатно чухався в пошуках альтернатив — і нібито знайшов її в формі кастрованої МБР радянського виробництва РС-26 в новому статус БРСД і під новою назвою «Орєшнік».
Проте, до цього моменту Китай стояв осторонь усіх цих кремлівських потуг, час від часу покрикуючи на свого північного дикого васала, коли той занадто захоплювався розмахуванням своїми ядерними причандалами.
Чому Пекін змінив свою позицію, і чому це сталося саме зараз?
Вся ця тяганина з «мирними» планами завершення — то дональдовими «24 години/тиждень/2−3 тижні/100 днів», то європейськими «воєнний контингент/миротворці/Сили стримування», яка не дала абсолютно ніякого результату, довела товаришу Сі одне: стратегічно ядерний шантаж спрацював.
Якщо за попередньої адміністрації Байдена, ядерний шантаж працював через старі підходи США до стратегії стримування та мікроменеджменту ескалації (тут ноги ростуть ще з часів президентів Ейзенхауера і Кеннеді), то за адміністрації Трампа він продовжує працювати через відсутність альтернатив, компетентності й фактичний розвал існуючих механізмів безпеки.
Тому Пекін може не перейматися загрозою перетворення війни в Україні на ядерних протистояння між РФ і залишками «колективного Заходу».
Навпаки, Сі Цзіньпін в цих нових умовах може сміливо продовжувати гру, намагаючись сильніше копнути Штати, заангажувати в молодші геополітичні партнери Європу і остаточно покласти собі в кишеню РФ.
Це також і спроба узалежнити особисто Трампа від Сі Цзіньпіна — тим більше, Трамп вже остаточно довів свою слабкість саме до такого, міжособистісного і неформального рівня зовнішньополітичного спілкування, яке він помилково вважає універсально вирішальним.
Що це означає для нас?
З позитиву — Китай тиснутиме на США, підтримуючи Європу та її позицію у врегулюванні війни в Україні (при цьому йтиметься не лише про ЄС, але й про таких поки що аутсайдерів, Сербія або Угорщина).
З негативу — Китай продовжить підживлювати апетити Кремля, створюючи максимально некомфортні для Трампа позиції щодо європейської безпеки.
Для Пекіна — це спосіб розіграти із США карту Тайваню й безпеки/стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (включно з майбутніми перспективами AUKUS та інших регіональних об'єднань під егідою Вашингтона, які Китай вважає потенційно ворожими).
Україна тут — не гравець, наші найкращі шанси — максимально об'єднати позиції з Європою.
Ну і вишенька на торті — як фактор тиску на Європу, Сі Цзіньпін таким чином дає зрозуміти, що потенційно може підтримати й інші, глобальніші апетити Кремля, наприклад, обмежену агресію проти НАТО.
Однак тут остаточне рішення буде ухвалюватися ближче до осені, коли Сі Цзіньпін надивиться на те, як розгортатимуться події на різних шахових дошках, та й Путін, який на той час приїде в Пекін на поклон, буде готовий зі своїми навчаннями «Запад-2025» з Білоруссю.
Дедалі більше помітно паралелей з кінцем 2021 — початком 2022 року і початком повномасштабної війни в Україні.
Тоді товариш Сі теж дав Путіну своє «благословіння» на Олімпіаді.
Так чи інакше, але на світ чекає наступний виток загострення геополітичного протистояння в умовах системної кризи — і нові виклики й загрози.
