Євроінтеграційні прагнення українців: від амбівалентності до увиразнення

Олександр Резнік, д.соц.н., завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України, керівник Центру політичної соціології

Надання Україні 23 червня 2022 року статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу юридично закріпило на загальноєвропейському рівні українські прагнення щодо незворотності цивілізаційного вибору. Дієвим аргументом у багаторічних переговорах щодо надання цього статусу стала саме суспільна підтримка цього інтеграційного курсу як єдино бажаного для громадян України. Однак шлях безпосереднього вступу до ЄС залежить від того, наскільки євроінтеграційні прагнення поширені серед усіх соціальних груп в українському суспільстві та чи поділяють українці європейські принципи організації суспільної системи та європейські цінності, зокрема, демократичний устрій.

Навіть коли на початку 2000-х років у публічній сфері почали інтенсивно обговорювати різні шляхи розвитку України, населення сприймало ці орієнтири переважно абстрактно. У більшості українців не було взаємодії з європейцями, оскільки складна соціально-економічна ситуація та візовий режим не сприяли подорожам до Європи. Серед частини населення зберігалися як соціокультурні схильності, так і прагматичні переконання щодо доцільності поглиблення економічних зв’язків з Росією та країнами СНД. Лише згодом, переконавшись, що Євросоюз – це безвізовий режим, можливість працевлаштування та інші позитивні надбання, українці здійснювали певну корекцію своїх узагальнених геополітичних установок, зумовлену потребою залучення до привабливого соціального середовища. Завдяки соціологічним обстеженням можна побачити динаміку цієї корекції та зрозуміти причини, чому українці тривалий час після проголошення незалежності перебували у стані зовнішньополітичної невизначеності.

В інструментарії вимірювання євроінтеграційних орієнтацій соціологи застосовують низку емпіричних показників, які вможливлюють оцінювання характеру і спрямованості змін громадської думки щодо ідеї вступу України до Європейського Союзу. Серед цих показників найбільш часто вживаними є:

– емоційно-оцінні індикатори, які дають змогу висловити загальне позитивне, негативне чи нейтральне ставлення окремо до різних геополітичних векторів розвитку, зокрема, до ідеї вступу України до Європейського Союзу;

– раціонально-оцінні індикатори, які виявляють думку людей щодо євроінтеграції завдяки порівнянню цього геополітичного напрямку з іншими, що показує преференції респондента у доцільності приєднання країни до певного з них;

– декларативно-установочні індикатори, які відображають готовність респондента проголосувати на можливому волевиявленні, зокрема на референдумі щодо питання вступу України до Європейського Союзу.

Саме через цю характерну особливість кожного з індикаторів часто в соціологічних опитуваннях можна побачити відмінності у відсотках підтримки євроінтеграції серед населення України. Особливо це впадає у вічі у тих випадках, коли ці опитування відбуваються в той самий час. У разі, коли респондент оцінює конкретний геополітичний напрям ймовірного розвитку, у нього активізуються узагальнені політичні установки, які часто мають хоч і прагматичний характер, та все ж можуть мати суперечливий характер, оскільки почергова оцінка різних за сутністю цивілізаційних векторів не до кінця розмежовує їх. Натомість, відповідаючи на запитання, що містить кілька варіантів відповідей, у людини активізуються ціннісно-ідеологічні установки: оцінювання здійснюється внаслідок раціонального порівняння різних векторів зовнішньополітичного розвитку з огляду на власні соціально-культурні та ідеологічні преференції.

Тоді як уявна ситуація проведення референдуму дає змогу актуалізувати у респондентів наміри щодо власної поведінки при доленосному акті волевиявлення. І якщо оцінка певного зовнішньополітичного орієнтира чи доцільність вибору шляху розвитку країни залишають у людей певний «люфт» віддаленої перспективи, то конкретне запитання про поведінкові інтенції вже відкидає можливу невизначеність і змушує конкретно відповісти. Власне тому декларативно-установочний показник щодо євроінтеграції традиційно дає дещо більші частки підтримки чи не підтримки.

У моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України з 2000 року застосовують емоційно-оцінні індикатори, які відображають ставлення до певного інтеграційного курсу за 3-бальною шкалою «1 – скоріше негативно; 2 – важко сказати; 3 – скоріше позитивно». Тобто щодо кожного геополітичного вектора ставляться окремі запитання. Якщо порівняти динаміку позитивного ставлення населення як до вступу України до Європейського Союзу, так і до ідеї приєднання України до союзу Росії й Білорусі, то помітні суттєві коливання протягом двадцяти років суспільних трансформацій (рис. 1).

Рис. 1. Динаміка позитивних відповідей громадян України на запитання «Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?» та «Як Ви ставитеся до ідеї приєднання України до союзу Росії й Білорусі?», %

Джерело: моніторингове дослідження Інституту соціології НАН України

Протягом 2000-х років прихильність до союзу Росії й Білорусі спостерігалася у близько 60% респондентів, натомість підтримка вступу України до ЄС була поширена серед менше половини населення. Проєвропейські орієнтації в той час значною мірою визначалися мешканцями західної та центральної частини країни, етнічними українцями та україномовними. З іншого боку, прихильність до союзу з Росією (євразійська орієнтація) була поширена переважно серед мешканців східних і південних регіонів, етнічних росіян та російськомовних громадян. Проблема мови (і статусу російської мови, зокрема) також стала ключовим фактором зовнішньополітичних орієнтацій. Прихильники підвищення статусу російської мови дотримувалися євразійської орієнтації, а противники цього кроку переважно виступали за євроінтеграцію. Поєднання цих регіональних, етно-лінгвістичних розколів із різноспрямованими геополітичними векторами поглиблювало дезінтеграцію українського суспільства.

Після 2010 року підтримка ідеї входження України у східнослов’янський союз почала знижуватися і вже після агресії Росії у 2014 року різко впала. Натомість позитивне ставлення до євроінтеграції після подій 2014 року зросло на 10% і впродовж років хоч і коливалася, та все ж сягало близько половини дорослого населення. Максимальне значення (58,8%) підтримки цього цивілізаційного вибору було зафіксовано у 2019 році.

Помітно, що впродовж 2000-х років спостерігався феномен, коли частина населення позитивно ставилася до обох геополітичних напрямків (табл. 1).

Таблиця 1. Динаміка амбівалентного ставлення до геополітичних шляхів розвитку України (частки одночасного позитивного ставлення до європейської та євразійської інтеграції України), % від опитаних

Джерело: моніторингове дослідження Інституту соціології НАН України

Феномен амбівалентної свідомості стосувався багатьох питань суспільного розвитку у перехідному суспільстві. Однак це явище найбільш наочно проявилося щодо зовнішньополітичних орієнтацій. Зокрема, кількість неоднозначних прихильників обох шляхів розвитку в першій половині 2000-х сягнула понад чверті дорослого населення. Значне зменшення кількості громадян з амбівалентними геополітичними орієнтаціями почалося ще до подій Євромайдану: влітку 2013 року опитування зафіксувало зниження вдвічі кількості неоднозначних думок порівняно з попередніми роками. Починаючи з 2014 року, кількість неоднозначних думок серед українців стала незначною.

Тобто впродовж 2000-х років існувала вагома частка людей, у свідомості яких обидва геополітичні орієнтири були сумісними через своєрідне світоглядне «примирення» двох різних за суттю та змістом цивілізаційних напрямків у межах розбалансованої ідентичності. Це було наслідком захисного рефлексу свідомості пострадянської особистості, складним подоланням стану політичної маргінальності, яка набула поширення після руйнування звичного політичного простору й формування нових реалій проживання у незалежній Україні. Одночасна прихильність таких людей до обох зовнішньополітичних векторів розвитку країни свідчила не про їхні національно-культурні пріоритети, а радше про бажання жити в матеріально забезпеченому світі, бажано двомовному, адже ці групи позитивно ставилися до надання російській мові статусу офіційної. Така амбівалентність пояснює абсурдне на той час гасло деяких політичних сил – «В Європу разом з Росією!», тобто відбувалося примирення «старого» і «нового», а не їхня конфронтація. На той час це було хоча й суперечливою, однак характерною ознакою для існування людей в двох інституційних площинах. Це пов’язано з виявленим Євгеном Головахою та Наталією Паніною феноменом «подвійної інституціоналізації», коли перехідне суспільство приймає водночас «старі» соціальні інститути, що втратили легальність, однак залишились легітимними, та «нові» соціальні інститути, що стали легальними і водночас для значної кількості громадян залишалися нелегітимними. Існування в такому інституційному просторі, коли одночасно діють дві системи інституцій та входять у протиріччя одна з одною, забезпечувало компенсаторну і стабілізуючу функції у розбалансованому перехідному суспільстві [Головаха, Паніна, 2001]. Таким чином, подвійна інституціоналізація породила суперечливі «подвійні ідентичності».

Таке «накладання» цивілізаційно несумісних ідентитетів не могло тривалий час зберігатися в свідомості пострадянської особистості. Якраз проблема скочування до авторитаризму за часів президента В. Януковича змусила громадян розмежовувати європейський та євразійський шляхи розвитку України напередодні драматичних подій Євромайдану і особливо після агресії Росії в 2014 році. Водночас серед активної частини суспільства відбувався процес заміщення традиційно заданих етнокультурних ідентичностей ціннісно-раціональним осмисленням переваг демократії, яку репрезентувала можлива європейська інтеграція України. Українське суспільство почало розглядати євроінтеграцію як зовнішній чинник модернізації та демократичного транзиту. Європейські структури вбачалися українцями як своєрідний контролер за корумпованими політичними елітами.

Драматичні події громадянської активізації в Україні взимку 2013–2014 років були спричинені відмовою уряду підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Революція Гідності стала першим революційним протестом на пострадянському просторі, який був пов’язаний не безпосередньо з виборами, а з демократичними прагненнями. Про це свідчить порівняння детермінант участі у протестних діях в обох Майданах. Спільними чинниками обох протестів були мікрорегіональні розколи та стурбованість населення зовнішньополітичними пріоритетами. Проте, визначаючи участь у Помаранчевій революції, ці фактори поєднувалися з факторами мовної ідентифікації, а також вікової та статусної диференціації. Натомість участь у Революції Гідності була вже зумовлена підтримкою демократичних та ринкових цінностей [Reznik, 2016]. Відчуття зовнішньої загрози та нові надії громадян сприяли формуванню національного консенсусу щодо ключових політичних проблем. Спротив російській агресії у 2014 році викликав сплеск громадянської національної гордості та почуття національної приналежності; зростання підтримки вступу України в ЄС і НАТО, натомість підтримка інтеграції з Росією зменшилася. Географія експансії української ідентичності поширювалася скрізь у Східному та Південному регіонах, за винятком Донбасу, де значні проросійські орієнтації спостерігалися навіть на підконтрольних Україні територіях. Але й на цих територіях відбулися зміни: зменшилась євразійська орієнтація та зросла європейська. Після 2014 року проєвропейські орієнтації поступово позбувалися впливу етно-лінгвістичної диференційованості, оскільки вплив етнічної ідентичності та рідної мови став різко знижуватися, натомість було зафіксовано чіткий зв’язок між проєвропейськими устремліннями українців та демократичними цінностями [Reznik, Reznik, 2017]. Це вказує на щирість європейського вибору, а не лише на прагматичне бажання користуватися економічними благами більш успішного в економічному та соціальному плані політичного простору.

Власне, ще у 2000-х роках Ірина Бекешкіна, вивчаючи проблеми демократичного транзиту України, звернула увагу на те, що економічна криза 2008 року вплинула на оцінку демократії як найбільш бажаного типу державного устрою. Все вказувало на те, що погіршення економічного становища призвело до зниження підтримки демократичного устрою та зростання байдужості і підтримки авторитаризму. Однак Бекешкіна виявила, що існує істотна відмінність у прихильності до демократії між тими, хто обирає європейський вектор інтеграції України, та тими, хто орієнтується на Росію й Білорусь. Демократію обирають насамперед ті, хто волів би, аби Україна увійшла до європейської спільноти і не входила до союзу з Росією та Білоруссю. Більше того, кореляції між зовнішньополітичними орієнтаціями та вибором типу політичного режиму виявилися значно тіснішими, ніж між відчуттям економічної кризи і вибором певного типу політичного режиму [Бекешкіна, 2009]. Власне, результати моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України за 2021 рік свідчать, що ця закономірність є відтворюваною (табл. 2).

Таблиця 2. Вибір населенням України бажаного політичного устрою населення України відповідно до їхніх геополітичних орієнтацій, % (2021)

Зокрема, серед тих, хто позитивно ставиться до вступу України до Європейського Союзу, переважна більшість погоджуються із твердженням, що демократія є найкращим політичним устроєм для сучасної держави. Натомість серед прихильників приєднання України до союзу Росії та Білорусі переважають політично байдужі та схильні до авторитаризму громадянии.

У соціологічних опитуваннях Фонду «Демократичні ініціативи» застосовується раціонально-оцінні індикатор геополітичних орієнтацій, що дає змогу уникнути амбівалентних відповідей респондентів (табл. 3). Респонденту потрібно обирати між запропонованими варіантами відповідей, що дозволяє дізнатися про його справжні орієнтації, оскільки тут, крім означених зовнішньополітичних напрямків, дається змога обрати варіант неприєднання до жодного геополітичного об’єднання.

Таблиця 3. Динаміка відповідей населення України на запитання «Яким інтеграційним напрямом має йти Україна?», %

Опитування проведені Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології. У кожному випадку було опитано 2000 респондентів за вибіркою, що репрезентує доросле населення України (за винятком окупованих територій). Вибірка репрезентативна за такими показниками, як стать, вік, тип поселення та область проживання. Максимальна випадкова похибка вибірки не перевищує 2,2%.

Отже, впродовж останніх років близько половини населення були схильні обрати проєвропейський напрям інтеграції України. І лише напередодні масштабного вторгнення Росії до України кількість прихильників євроінтеграції дещо зросла. Характерно, що до цього часу зберігалися хоч і не критичні, та все ж помітні соціально-демографічні відмінності у виборі євроінтеграційного вектора. Європейська орієнтація зростала із зниженням віку, зростанням рівня освіти та матеріального становища, належністю до Західного і Центрального регіонів та визнанням української мови як рідної.

Натомість підтримка варіанту відповіді, що втілює проросійський напрям, не перевищувала 13% відповідей. Водночас стабільно близько чверті населення вважали оптимальною політику неприєднання України до жодного союзу. Власне позиція неприєднання виходила із колишньої підтримки євразійського вектора, однак після початку війни з Росією у 2014 року ця частина населення вже не могла артикулювати себе прихильниками інтеграції з країною-агресором, тому змушена була визначити себе поза дихотомною шкалою «проєвропейський напрям – проросійський напрям». Власне тому як і євразійська орієнтація, так і орієнтація на неприєднання зумовлювалися подібними детермінантами: із збільшенням віку, зниженням рівня освіти та матеріального становища, належністю до таких регіонів, як Південь, Схід та Донбас.

Дослідження фонду «Демократичні ініціативи» свідчили, що напередодні повномасштабної російсько-української війни люди з різними геополітичними орієнтаціями демонстрували неоднакову міру готовності до боротьби проти можливого вторгнення (табл. 4).

Таблиця 4. Готовність населення України чинити опір можливій агресії Росії відповідно до їхніх геополітичних орієнтацій, % (лютий 2022 року)

Якщо умовно зараховувати варіанти відповідей «приєднаюся до Збройних Сил для відсічі агресії на фронті», «приєднаюся до добровольчих сил для боротьби з агресором на фронті та в тилу ворога» та «надаватиму посильну невійськову допомогу (грошима, роботою, в якості донора крові, тощо)» як здатність до боротьби, то серед тих, хто підтримує євроінтеграцію, виявилося 61,8% опитаних, хто зголосилися на спротив. Очікувано, що серед прихильників євразійської інтеграції частка налаштованих на активний спротив сягнула лише 14,2% опитаних. Тоді як серед прихильників неприєднання до жодного інтеграційного союзу таких зафіксовано вже 36,7%.

Внаслідок небачених міграційних зрушень, викликаних повномасштабною війною, фонду «Демократичні ініціативи» спільно з Центром політичної соціології вдалося провести репрезентативне опитування методом face-to-face у травні 2022 року лише в двох регіонах (Західний та Центральний). Відтак, коректне порівняння геополітичних орієнтацій з лютневим, «довоєнним» опитуванням можна було здійснити лише щодо цих регіонів (табл. 5). Відповідно, опитування зафіксувало разюче зростання, особливо у Центральному регіоні (+31%), підтримки курсу на євроінтеграцію і відповідне зниження часток щодо інших варіантів відповіді.

Таблиця 5. Регіональні розподіли відповідей населення України на запитання «Яким інтеграційним напрямом має йти Україна?», %

Власне, російсько-українська війна 2022 року, наслідки якої безпосередньо зачепили ледь не кожного громадянина, розвіяла будь-які ілюзії чи невизначеність щодо друзів і ворогів, щодо можливостей України самій протистояти агресії, щодо майбутнього своїх сімей. Цей злам стався не лише внаслідок усвідомлення небезпеки окупації, але й розуміння того, що навіть ті, подеколи навіть недолугі та недосконалі, та все ж вольності та свободи, що були притаманні для суспільного життя в Україні, можуть бути миттєво знищенні. Цьому також сприяла шалена підтримка та солідарність з боку країн Європи, які прийняли мільйони українських біженців та фінансово допомагають виживати за умов зруйнованої економіки.

І, нарешті, декларативно-установочний індикатор ставлення українців до євроінтеграції, який застосовують у телефонних опитуваннях із використанням комп’ютера соціологічної групи «Рейтинг», дає змогу продемонструвати дещо вищі відсотки підтримки (табл. 6).

Таблиця 6. Динаміка відповідей населення України на запитання «Якби сьогодні проводився референдум щодо вступу України до Європейського Союзу як би Ви проголосували?», %

Джерело: [Соцiологiчна група «Рейтинг», 2022].

Результати опитувань «Рейтингу» демонструють, що на початку 2022 року, ще до повномасштабної війни, близько чверті населення стверджували, що на референдумі проголосували б проти вступу України до Європейського Союзу, тоді як дві третини проголосували би за вступ. Однак агресія східного сусіда змусила скоротити кількість противників до мінімуму.

Подібний декларативно-установочний показник використовується Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС). Опитування 2000 респондентів, яке проводилося 6–20 липня 2022 року методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера, засвідчило суттєве зростання порівняно з 2021 роком підтримки українцями курсу на євроінтеграцію [Грушецький, 2022]. Було виявлено, що у разі проведення референдуму щодо вступу до ЄС серед усіх респондентів 81% проголосували б «за» вступ; «проти» вступу – 4%. Інші (15%) не брали би участі в голосуванні чи не знають, як голосувати. Тоді як ще у 2021 році кількість тих, хто мав намір проголосувати за вступ України до ЄС, сягала 52%.

Результати опитування КМІСу показують вражаючі зміни зростання підтримки у регіональному розрізі. Очікувано, що найбільша підтримка спостерігається серед мешканців Заходу (2021 р. – 70%; 2022 р. – 88%) та Центру (2021 р. – 58%; 2022 р. – 81%). Однак неймовірно стрімке зростання відбулося на Півдні (2021 р. – 39%; 2022 р. – 77%) та Сході (2021 р. – 29%; 2022 р. – 71%). Хоча й існують певні відмінності за лінгво-етнічними категоріями населення України (україномовні українці – 85%, українці-білінгви – 79%, російськомовні українці – 76%, російськомовні росіяни – 53%), все ж вперше за роки досліджень в усіх цих групах значно переважає підтримка вступу до ЄС.

Висновки

На тлі загрози існування української нації внаслідок масштабної агресії північного сусіда «старі» пострадянські інститути та відповідні ідентичності почали стрімко втрачати свою соціальну легітимність. Вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року максимізувало підтримку євроінтеграції і зумовило те, що переважна більшість українців у цьому питанні вже критично не диференціюються за регіональними та мовними ознаками. До того ж проєвропейські орієнтації стали запорукою стійкості та здатності до боротьби з російськими окупантами.

Випадок України показує, що успішний демократичний транзит країн Східної Європи потребує геополітичної цілі, яка включає підтримку демократичного устрою. Той факт, що прихильники євроінтеграції здебільшого підтримують демократичні цінності, є важливим для поствоєнного суспільства. Чіткий зв’язок між європейськими прагненнями українців і демократичними цінностями свідчить про щирість європейського вибору. Адже після закінчення російсько-української війни саме євроінтеграційні прагнення українців будуть надійно блокувати будь-які спокуси сповзання до авторитаризму.

Джерела:

Бекешкіна, І. (2009). Іспит для демократії. В: В.Ворона, М.Шульга (ред. ) Українське суспільство 1992–2009. Динаміка соціальних змін (сс. 348–357). Київ: Інститут соціології НАН України.

Головаха, Є., Паніна, Н. (2001). Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, 5–22.

Грушецький, А. (2022). Геополітичні орієнтації жителів України: результати телефонного опитування, проведеного 6–20 липня 2022 року. Сайт КМІС. URL: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1125&page=1

Соціологічна група «Рейтинг». Тринадцяте загальнонаціональне опитування: зовнішньополітичні орієнтації (18–19 червня 2022). URL: https://ratinggroup.ua/research/ukraine/trinadcatyy_obschenacionalnyy_opros_vneshnepoliticheskie_orientacii_18-19_iyunya_2022.html

Reznik O., Reznik V. (2017). Ukraine’s European Choice as a Social Condition of Democratic Transition, Ideology and Politics Journal, 2 (8), 117–145.

Reznik, O. (2016). From the Orange Revolution to the Revolution of Dignity: Dynamics of the Protest Actions in Ukraine. East European Politics and Societies, 30 (4), 750–765.