Ефективність демілітаризованої зони можлива лише за трьох ключових умов – Тарас Жовтенко
Поки Україна та світ шукають шляхи до стійкого миру, все частіше звучить ідея створення демілітаризованої зони. Що це означає на практиці? Чи здатна буферна зона бути ефективною, які виклики вона створюватиме для України і чи погодиться на її функціонування Росія? Про реальні механізми безпеки, міжнародні гарантії та потенційні ризики такого сценарію в інтерв’ю для Video NV розповідає в.о. виконавчого директора, безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Тарас Жовтенко.
Що таке буферна зона, як вона формується і яку роль виконує?
Як пояснює експерт, буферна зона – або, як її ще називають, демілітаризована зона – це інструмент, який дозволяє сторонам конфлікту призупинити бойові дії, навіть якщо вони не мають достатніх політичних підстав для повного врегулювання війни, а також гарантувати, що бойові дії не відновляться так легко, як того хотіла би будь-яка з воюючих сторін. Основне завдання такої зони – мінімізувати ризик швидкого відновлення збройного протистояння.
«Головна мета буферної зони – унеможливити швидке відновлення або початок наступної фази конфлікту. Це створює умови, за яких будь-які приготування до нових бойових дій будуть помітні й дадуть можливість швидко зреагувати», – пояснює Тарас Жовтенко.
Параметри буферної зони визначаються багатьма факторами, включаючи характеристики сторін конфлікту, чисельність їхніх армій, рівень озброєння, територіальні особливості, в тому числі характер і протяжність лінії розмежування. Важливим аспектом є також механізм моніторингу виконання умов демілітаризації.
«Такі зони формуються з урахуванням специфіки конфлікту, і якщо їхні параметри правильно визначені, вони можуть стати ефективним стримувальним інструментом», – зазначає експерт.
Залежно від обставин, параметри буферних зон регулюються або двосторонніми договорами між ворогуючими країнами, або міжнародними угодами.
«Наприклад, у випадку Корейського півострова, де війна між Північною та Південною Кореєю офіційно завершилася лише перемир’ям у 1953 році, статус демілітаризованої зони визначається договором, підписаним під егідою ООН (…) Протяжність цієї зони відповідає довжині Корейського півострова, а глибина становить 4 км. В її межах обом сторонам заборонено розміщувати війська та озброєння, за винятком контрольно-пропускного пункту, де можуть перебувати лише до 35 легкоозброєних піхотинців», – інформує експерт.
Ефективність буферних зон залежить, зокрема, й від міжнародних гарантій безпеки.
«У випадку корейської демілітаризованої зони її безпеку забезпечують не лише південнокорейські сили, а й американські військові. Це приклад ситуації, коли міжнародні контингенти відіграють важливу роль у збереженні режиму припинення вогню», – наголошує Тарас Жовтенко.
Він додає, що параметри таких зон у кожному випадку є унікальними та залежать від того, які держави беруть участь у конфлікті, які в них союзники та який рівень міжнародної підтримки вони можуть отримати.
Що потрібно для успішного функціонування буферних зон?
Щоб буферна зона ефективно виконувала свою функцію, необхідні три ключові умови, каже Тарас Жовтенко.
По-перше, політична воля – сторони конфлікту мають бути зацікавлені в дотриманні домовленостей; по-друге, військово-технічна підтримка – необхідні достатні ресурси для контролю над буферною зоною; по-третє, ефективний міжнародний механізм гарантій – якщо залучаються миротворці, вони повинні мати реальні повноваження для гарантування безпеки.
«В першу чергу впливає політичний фактор. Якщо сторона, що ініціює створення буферної зони, має достатньо політичної волі, вона здатна забезпечити її військово-технічне функціонування та захист», – пояснює експерт. Це означає, що держава або коаліція держав має бути готовою не лише юридично оформити буферну зону, а й надати реальні механізми її контролю.
Важливу роль відіграють військово-технічні чинники. Часто буває так, що одна зі сторін конфлікту просто не має достатніх власних ресурсів для забезпечення функціонування цієї зони розмежування.
«У випадку України ситуація ускладнювалася тим, що військовий потенціал був нерівним, а на залучення додаткових сил від західних союзників ми не могли розраховувати», – зазначає експерт.
Ідеальним механізмом для гарантування безпеки у буферних зонах вважаються миротворчі місії. Однак їхня ефективність значною мірою залежить від повноважень. Наприклад, спеціальна моніторингова місія ОБСЄ, яка спостерігала за зоною відведення важкого озброєння в Україні, не змогла гарантувати її ефективне функціонування через обмеженість мандату та політичну слабкість організації.
«Якщо миротворці мають лише право на самозахист, вони не можуть активно втручатися у ситуацію навіть за очевидного порушення режиму припинення вогню», – пояснює експерт. Це робить їх скоріше символічним гарантом, ніж реальною силою стримування.
Інша ситуація спостерігалася в Югославії, де миротворчі сили НАТО (КФОР і СФОР) мали значно ширші повноваження і свободу дій.
«Вони мали набагато більше інструментів і можливостей для того, щоб гарантувати справжнє розмежування тих сторін, які могли би вступити між собою в збройне протистояння. І от насправді так це працювало і підвищувало ефективність їхньої місії», – зазначає експерт.
Натомість конфлікт у Сирії є прикладом ситуації, коли буферні зони не спрацювали через відсутність політичної волі у сторін.
«Різні гравці, зокрема ІДІЛ та Туреччина, мали власні інтереси та не були зацікавлена в тому, щоб дотримуватися правових режимів функціонування буферних зон», – пригадав він.
Які виклики для України може створювати демілітаризована зона?
Якщо Україна та Росія погодяться на створення буферної зони, Україна неминуче стикнеться з низкою політичних та військово-технічних викликів. Тарас Жовтенко переконаний, що Росія намагатиметься використати будь-які лазівки в правових документах, які регулюватимуть функціонування буферної зони.
«Тут треба дуже правильно прописувати не тільки те, що Росія може мати поблизу цієї буферної зони і чого не може, а й питання використання нею далекобійного озброєння, в разі, якщо воно перетне цю зону. Потрібно враховувати фактор балістичних і крилатих ракет, ударних безпілотників – усі ці аспекти мають бути чітко регламентовані» – наголошує експерт.
Важливим моментом є створення no-fly zone – зони, вільної від польотів. Вона повинна охоплювати не тільки пілотовану авіацію обох сторін, а й безпілотні системи дальнього радіусу дії.
«Все залежить від того, які конкретні обмеження будуть прописані в документах, що регулюватимуть це в правовому полі. І ми маємо розуміти, що Росія буде чинити опір на політичному рівні, щоб ці документи були виписані таким чином, щоб мати «чорні ходи» і, формально не порушуючи правового режиму буферної зони, надалі шкодити українській державі», – застерігає безпековий аналітик.
Ще одним викликом для України у створенні буферної зони може стати потреба у значних військово-технічних ресурсах. Функціонування такої зони без присутності західних військ на українській території – малоймовірне. Існує два сценарії: або на лінії розмежування будуть перебувати винятково підрозділи союзників, або будуть змішані війська. Останній варіант передбачає спільне розташування військ Збройних сил України та країн-партнерів уздовж усієї лінії. Важливо також мати резерв сил, який зможе швидко відреагувати на можливі порушення.
«Якщо Росія порушить умови і спробує відновити бойові дії, необхідно мати потужні сили швидкого реагування», – наголосив Тарас Жовтенко.
Значних ресурсів потребуватиме і такий компонент, як зона, вільна від польотів.
«Під час війни в Перській затоці для no-fly zone між Іраком і Кувейтом, яка мала порівняно невелику протяжність, союзники тримали в повітрі до сотні винищувачів одночасно. Якщо ми говоримо про буферну зону довжиною понад 1000 км в Україні, це означає сотні літаків AWACS у повітрі, постійне чергування систем раннього виявлення, а також необхідність військової присутності баз наших союзників не лише поблизу буферної зони, а й взагалі на території України», – поінформував безпековий аналітик.
Крім того, на його думку, можливі додаткові компоненти стримування.
«Якщо звернутися до історії, то в Південній Кореї до 1991 року була розміщена американська ядерна зброя. Це було елементом стримування, що посилило безпеку демілітаризованої зони. Не виключено, що подібні механізми можуть розглядатися і в контексті України», – припустив Тарас Жовтенко.
Чи погодиться на буферну зону Росія?
Ймовірність згоди Росії на ідею буферної зони залежатиме від конкретних умов її функціонування, вважає експерт.
«Наразі обговорюються лише загальні нариси можливого мирного врегулювання, що включають зокрема й функціонування буферної зони, – зазначає він. – З того, що можна почути зараз, насправді, є кілька прийнятних для Російської Федерації моментів».
Один із цих моментів – територіальне розташування буферної зони. За попередніми даними, вона може бути створена на територіях, які зараз тимчасово контролює Росія. Це своєрідний компроміс, що дозволяє Кремлю зберегти контроль над цими територіями, хоча формально вони не стануть частиною Російської Федерації.
«Буферна зона буде сформована не на міжнародно визнаному кордоні Росії, а на окупованих українських територіях. Це своєрідний політичний реверанс, який може бути прийнятним для Кремля. При цьому аргументи Москви про включення цих територій до складу РФ міжнародна спільнота просто ігноруватиме», – пояснює експерт.
Ще один важливий момент – присутність Збройних сил України на Курщині. Експерт наголошує, що процес оформлення самої буферної зони між Росією та Україною виключатиме Курську область, але формат цього виключення може стати предметом дипломатичних торгів. Україна в переговорах може висувати умови щодо політичних поступок з боку Росії в обмін на коригування меж буферної зони.
Останній аргумент, за допомогою якого Кремлю та путінському режиму можна продати ідею з буферною зоною, – це фінансовий аспект. Росію можна переконати, що утримання буферної зони вимагатиме значних ресурсів від Заходу, що, своєю чергою, послабить НАТО та Європу.
«Росія може використати цей фактор у власній пропаганді, подаючи ситуацію як вимушене ослаблення Заходу. Витрати на утримання миротворчих контингентів та військової інфраструктури можуть розглядатися Кремлем як стратегічна перевага», – підсумовує експерт.
