Для скандинавських союзників військова допомога Україні – стратегічне рішення – Тарас Жовтенко

За його словами, є дві причини, чому скандинави активно підтримують зараз Україну  не на словах, а на ділі. Перша полягає в тому, що  їхні запаси стратегічних озброєнь поки  що не дуже активно використовувалися для надання допомоги безпосередньо Збройним силам України. 

«Досі,  коли говорили про надання Україні зброї, мова йшла про американські арсенали, арсенали європейських країн, в першу чергу східноєвропейських, тих, які мали колишню радянську зброю і боєприпаси.   Арсенали скандинавських країн –  це вже не колишня радянська зброя, а зброя західного зразка.  По суті, це та зброя, яку ми зараз використовуємо.  І ця допомога нам зараз буде найбільш корисною», – зазначив аналітик.

Він зауважив, що скандинавський запас набагато більший з точки зору зброї та боєприпасів, ніж, наприклад, те, що може собі дозволити Європа в цілому. Друга причина, чому скандинави  стали такими активними, полягає в тому, що вони  розуміють, що якщо Кремль вирішить розширити географію російської агресії з України і поширити її на країни-члени НАТО, то це будуть насамперед країни Балтії або північні країни, тобто Скандинавія.

«Для скандинавських союзників це насправді стратегічне рішення – чим більше вони зараз допомагають Україні і дають їй зброю, боєприпаси, можливість стримувати росіян і відтісняти їх назад на українському фронті, тим більше шансів, що Росія може не мати ресурсів для того, щоб становити для них пряму загрозу в короткостроковій і середньостроковій перспективі», – пояснив Тарас Жовтенко.

Що стосується нестабільної допомоги західноєвропейських союзників загалом, то тут  роль відіграють кілька чинників,  каже він. Перший – це  політичний момент.  Наші союзники на Заході – насамперед демократичні країни, і перш ніж узгодити якусь позицію, їм потрібно вислухати  всі аргументи  «за» та «проти», подивитися, як реагують громадяни в їхніх країнах, як реагує опозиція, і лише потім ухвалювати рішення і переходити до його практичної реалізації.  Друга причина, за словами Тараса Жовтенка,  полягає в тому,  що  західноєвропейські арсенали не настільки повні, щоб Україна могла сподіватися на таку відчутну підтримку з їхнього боку в даний момент. 

«Для того, щоб наповнити ці арсенали, нашим союзникам потрібно щось робити з власними військово-промисловими комплексами і переорієнтувати свої економіки на так звані військові рейки.  Але  в  демократичних  країнах ринкова  економіка  не регулюється в ручному режимі, як це відбувається в Росії. Ринкова економіка там працює таким чином, що переорієнтація з цивільних на військові потреби займає набагато більше часу, тому що це насправді дуже тонке регулювання», – каже аналітик.

А ще, додає він, західна зброя через свою технологічну складність і високу вартість зазвичай виробляється консорціумами країн.  Той самий танк Leopard  не виробляється однією Німеччиною. І для того, щоб збільшити виробництво кінцевого продукту, недостатньо просто інвестувати, скажімо, в німецький військово-промисловий концерн Rheinmetall.   Потрібно паралельно інвестувати в інші підприємства, інші ВПК в інших країнах, які також мають свої ланцюжки поставок.  

Тим часом  диктатури домовляються між собою дуже швидко, зауважив Тарас Жовтеннко. Російська диктатура може дуже швидко домовитися з іранською про постачання зброї потрібної кількості та номенклатури.  Те саме стосується й Північної Кореї. Хоча існують як технологічні, так і політичні моменти, констатує аналітик:

«Якщо говорити про іранські балістичні ракети, то розмови про їх отримання Росією ведуться вже давно, принаймні з минулої осені.  Питання полягає в тому, наскільки швидко російські ракетники змогли оволодіти цією технікою. Адже незважаючи на те, що ці ракети були розроблені в Радянському Союзі, Іран  у певний момент часу мав у своїх руках західні технології, які отримав від США,  коли  воював з Іраком, і мав  більше шансів удосконалити ці колишні розробки. (...) Щодо політичних моментів,  то іранці хотіли натомість отримати від Росії допомогу в розробці ядерної зброї. А це теж не та технологія, яку можна просто взяти і передати, а іранці  з вдячністю почнуть її впроваджувати. Тому, очевидно, обом сторонам потрібен був час, щоб опрацювати пропозиції одна одної і прийти до компромісу, який би влаштовував обидві сторони».