Апокаліпсису 2019 року не буде

Текст записано в рамках лекції Нового времени  "Україна 2020. Що чекає на країну"

Олексій Гарань,
професор політології НаУКМА,
науковий директор Фонду  "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва

Погано, що молоді, ліберальні реформатори не мають кандидата на президентських виборах. Думаю, такий і не з’явиться. Вірніше, такі кандидати є, але через роз’єднаність і нездатність об’єднатися вони не матимуть реальних шансів. Тому успіх цієї когорти буде залежати від вже парламентських виборів. Питання у тому, як це зробити, адже сили роздроблені. Один із можливих варіантів – формується список, скажімо, Святослава Вакарчука і наповнюється активістами-реформаторами. Але позиція Вакарчука лишається незрозумілою, і не тільки щодо президентських виборів. Пауза затягується, і вже це викликає питання.

У разі перемоги когось одного з нинішніх кандидатів (кандидатки) у президенти існує загроза монополізації влади. Тоді потрібна буде мобілізація сил громадянського суспільства. Питання у тому, чи новообраний парламент сприятиме такій монополізації чи навпаки – створить контрбаланс, аби система залишалася стабільною.

Ще один виклик виборів пов’язаний із децентралізацією. У таких умовах на місцях до влади можуть прийти як потенційні реформатори, так і зовсім інші сили, на кшталт партії «Наш край» чи осіб на кшталт Труханова.

Погано, що молоді, ліберальні реформатори не мають кандидата на президентських виборах

Слабкість держави – одна із актуальних проблем України. Усі політологічні та історичні дослідження показують, що для здійснення економічних реформ і побудови демократії потрібен певний рівень централізації сил. Боюсь, що зараз Україна може втрачати цю керованість. Але українці не хочуть президентської республіки і авторитаризму – це показали події 2004-го і 2013-14-го років. Разом із тим парламентська республіка за умов несталої партійної системи та відсутності ідеологічних партій призведе до нестабільності та дасть можливість політикам на зразок Медведчука управляти, “смикаючи за ниточки”. Тож варіант змішаної системи, яку нині маємо, видається оптимальним, з відповідними уточненнями щодо чіткого розділення повноважень президента і прем’єра. Рухатися у напрямку президентської чи парламентської республіки не потрібно.

Що стосується настроїв у суспільстві, то дані різних соціологічних опитувань показують, що воно стало більш цементованим. У всіх регіонах відбулося зростання загальнонаціональної ідентичності за рахунок зменшення регіональної ідентифікації. Такий тренд підтверджує ствердна відповідь на питання “чи пишаєтесь ви тим, що є громадянином України”. Зросла підтримка НАТО та ЄС. Та поряд із тенденцією до консолідації бачимо можливе повернення під час виборів до регіональної поляризації. Не в такій мірі, яка була під час виборів 2004 і 2010 рр., але досить відчутної.

Наприклад, на питання про те, чи потрібно Україні стати членом ЄС, 52% українців кажуть “так”. Але на Півдні та на Сході країни тих, хто відповідає “ні”, 57-58%. Це тривожно. Коли соціологи просять обрати між Європейським та Євразійським Союзом, то в цілому по країні результати чудові: 51% за перший варіант і лише 11% – за другий. У порівнянні з 2013-м прихильність до Євразійського Союзу обвалилася утричі.

Та якщо подивимося на регіональну розбивку, то 48% опитаних на Півдні і 54% на Сході вважають, що краще не вступати ні в один із союзів. За вступ до кожного із них виступає приблизно однакова кількість респондентів – по 1/5. Думаю, що під час передвиборчої кампанії різні політичні сили будуть спекулювати на цьому і використовувати стратегії поляризації.

Згідно із опитуваннями, українці вважають війну проблемою номер один. Та мені здається, що головна проблема – це те, що ми робимо всередині країни. Порівняно із 2014-м, коли люди по-справжньому емоційно реагували на те, що відбувається на фронті, зараз більшість сприймає війну як щось далеке. Ми не докладаємо зусиль, щоб оточити увагою тих, хто повертається із передової.

Нещодавно я був в аеропорті американської Атланти, де із гучномовця постійно звучить: “Ми вітаємо наших військовослужбовців, хлопців і дівчат, які вертаються з-за кордону, де захищали нашу національну безпеку” або «їдуть за кордон, захищати нашу національну безпеку». Це вражає. Нічого подібного в нас немає. Ми забуваємо про цих людей.

Виписувати стратегії щодо вирішення конфлікту – це добре. Але не певен, що будь-яка з них буде реалізована на практиці найближчим часом. Конфлікт на Донбасі, на жаль, надовго. І питання в тому, чи хочемо ми реінтегрувати ці території і на яких умовах. Коли українців питають про те, чи готові вони до розумних компромісів, більшість відповідає, що так. Та абсолютна більшість відкидає політичну частину Мінських угод, а також те, що нам намагається “впарити” Путін. І тоді постає питання – чи є насправді можливість компромісів?

Давайте проілюструємо це питанням амністії. Українці відкидають ідею повної амністії, тобто так, як це записано в Мінських домовленостях. Але кажуть, що готові на часткову. А далі кажуть, що для того, щоб провести цю часткову амністію справедливо, треба долучити міжнародних суддів та експертів. Потім в українців питають, чи вірять вони, що амністія буде справедливою. Більшість каже, що "ні, все одно вона не буде справедливою".

У будь-якому випадку ми маємо розуміти, що нічого у цьому питанні не буде рухатись без згоди Путіна. Маю непопулярну точку зору, яка полягає у тому, що Путін дуже зацікавлений в програші Порошенка. Бо попри всі звинувачення в його бік, Порошенко позиціонується як державний діяч, який протистоїть Путіну. Путін вже заявив, що чекатиме на результати наших виборів, щоб отримати кращі позиції для торгівлі. А поки він буде використовувати цей конфлікт для того, щоб підігрівати температуру в Україні. Регулюючи конфлікт на Донбасі, він може впливати на перебіг виборів.

Тож напередодні виборів нам треба бути зваженими, не піддаватися на емоційні заклики, хоч би як урапатріотично вони не лунали. Потрібен буде усвідомлений вибір, який має базуватися на тверезій оцінці і реальних наслідках того або іншого вибору.

Оригінал: Новое время