2024 рік стане визначальним. Про ілюзії та реальність для України
Оригінал статті — на NV
Дедалі більше загострюється питання про те, який вигляд матиме поствоєнна архітектура безпеки навколо України. Від цього залежатиме і те, як закінчиться нинішня війна, і те, наскільки ймовірною буде нова
Текст опубліковано у спецвипуску журналу NV Світ попереду 2024 за ексклюзивною ліцензією The Economist. Републікацію заборонено.
Головний виклик — не допустити, аби гарантії безпеки для України стали предметом торгів у межах гіпотетичного врегулювання відносин із Росією.
Вільнюський саміт НАТО в липні 2023‑го показав: до практичних кроків із приєднання України до Альянсу деякі з його ключових членів наразі не готові. Передовсім США, на які абсолютна більшість членів проукраїнської міжнародної коаліції озираються в цьому питанні. Однак проблемою є не стільки сама відсутність запрошення, скільки контекст. Зокрема спочатку очікування, як завершиться контрнаступ України, а тепер і політичне розчарування на Заході його результатами. На цьому фоні все більш помітні голоси за можливе повернення до переговорів із РФ.
Тому є небезпідставні побоювання, що сама тема потенційного приєднання України до НАТО загалом може бути вписана в порядок денний цих переговорів. Навіть якщо офіційно від євроатлантичних прагнень Україна не відмовлятиметься. Про це, зокрема, свідчать три основні фактори.
Головний виклик — не допустити, аби гарантії безпеки для України стали предметом торгів
Перший — ситуація на полі бою. Завищені очікування від контрнаступу за обмежених ресурсів і невчасних поставок зброї призвели до незадоволення результатами. Але замість переоцінки порядку дій для кампанії у 2024‑му, на Заході зростає впевненість, що змін на полі бою досягти навряд чи вдасться. Для багатьох нинішня ситуація вже виглядає як певна стабілізація лінії фронту. Другий фактор — ускладнення для подальшої підтримки України. Яскравий приклад — передвиборча турбулентність у США і паралельно неготовність ЄС перебирати на себе роль лідера навіть тимчасово. І третій фактор — відсутня стратегія щодо майбутніх відносин із Росією. Захід досі остерігається якоїсь ескалації між НАТО і РФ. А обережна політика послаблення замість поразки Росії автоматично обмежує амбіційність переговорів з Україною про її безпекове майбутнє.
І саме в цій ситуації з’являються пропозиції подумати про можливе приєднання до НАТО без звільнення окупованих територій. Утім для України вже самі по собі такі дискусії наразі будуть радше контрпродуктивними.
Основний ризик — відсутність будь-яких гарантій, що переведення цих дискусій на серйозний рівень закінчиться власне вступом до НАТО. А от наслідки для підтримки України будуть натомість негайними: і збройна, і фінансова допомога невпинно підуть на спад. Ті, хто бояться сумнозвісного загострення між НАТО і Росією зараз, будуть так само остерігатися зірвати переговори, як тільки ті почнуться.
Ба більше — така дискусія автоматично заморожуватиме лінію розмежування. А відновлювати бойові дії і спроби деокупації при вже зменшених поставках озброєння буде майже нереально. Та й складно уявити, що західні партнери не спробують накласти політичне і, звісно, негласне вето на наступальні кампанії України для звільнення територій.
Окремої уваги на цій дипломатичній шахівниці заслуговують спроби України підписати так звані гарантії безпеки на двосторонній основі. З хороших новин — у 2024 році цей процес набере практичної форми і мають з’явитися вже перші угоди. Але важливо, що в України та її партнерів досі дещо відмінні погляди на функцію цих договорів.
Україна бачить їх як проміжний етап до членства в НАТО, а не замість нього. А от наші партнери у світлі всіх застережень щодо членства України в Альянсі можуть дедалі більше бачити в цьому альтернативу НАТО. І різниця тут принципова: одна справа — підписувати міждержавний договір про безпекову співпрацю з майбутнім членом НАТО, інша — з країною, що залишатиметься за його бортом.
2024 рік тут стане визначальним. Попри гучну назву, жоден із майбутніх договорів не міститиме гарантій у сенсі основного принципу НАТО — колективної безпеки і оборони. Тому й альтернативою стати не може апріорі.
Ілюзії на Заході мають бути розвінчані: створенням аналогів Будапештського меморандуму чи сподіваннями на Мінські домовленості 3.0 завершити чи навіть заморозити цю війну неможливо. Такі «жертви» автоматично обумовлять новий етап агресії: коли збройна підтримка України буде мінімальна, Захід — розслаблений «стабілізацією» лінії фронту, а питання НАТО де-факто знов буде усунуте з порядку денного
