Події
Перегляди: 862
23 серпня 2017

З надією і бажанням змін українці підійшли до 26-ї річниці своєї незалежності

 

Де ми є і хто ми є, як змінюємося і на що сподіваємось? Традиційно до Дня незалежності України соціологи дають нам відповіді на ці запитання,  спираючись на дані  моніторингу – безперервного процесу спостереження за настроями та вподобаннями людей,  – який  Інститут соціології НАНУ веде ще  з 1992 року.

 

Ідентифікація

Від 1992 року ідентифікація себе із громадянами України зросла істотно. Про це під час прес-конференції в Інституті соціології, яка відбулася 22 серпня 2017 року, повідомила старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України,  директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна.

«Таких сплесків за час  незалежності держави було два  – перший після Помаранчевої революції – із  44% у 2004 році до 52% – у   2006-му.  Другий такий сплеск визнання первинності  громадянства України  відбувся після Революції гідності – із 51%  у 2013 році до 65% – у 2014-му», – описала зміни в самоідентифікації громадян України  Ірина Бекешкіна.

Переважна більшість населення України (63%) пишаються тим, що є  громадянами своєї держави. Особливо гордість за приналежність до громадянина України  зросла після Революції гідності, каже соціологиня. Відповідний відсоток істотно почав зростати  з 2014 року. Якщо в 2013 році своїм громадянством пишалися 47%, у 2014 р. – 60%, 2015 р. – 67%, 2016 р. – 60%,  то на сьогодні це вже  63%.

Соціальне самопочуття

Головним  показником того, як розвивається суспільство загалом, є відчуття задоволеності людини в тому суспільстві, де вона живе.  У 90-х роках, каже заступник директора Інституту соціології НАН України  Євген Головаха,  75–78% людей вважали, що їм погано у цьому суспільстві.  

Ситуація почала змінюватися у  2000-х.  «Якщо порівняти з 2012 роком, який був відносно спокійний, то  з точки зору соціального спокою,  індекс соціального самопочуття (ІСС) сягав лише 37,5 (за соціологічною  методикою,  40 балів вважається  середнім  значенням на шкалі соціального самопочуття, умовним нулем – пояснив соціолог).  Це  негативний показник. У  2015-му почалося суттєве зростання. У людей зʼявилося  відчуття,  що вони починають жити у тому  суспільстві, в якому  хотіли б жити. На той час ІСС сягнув  39,4  бала і  майже наблизився до нульової позначки. Далі –  економічна скрута, були невеликі падіння. Але цього року  знову  маємо 39,2 бала.  Ми наближаємося до показника, який у нас був  у 2005 році –  році найвищого оптимізму».

Це, за словами соціолога,  добрий показник, бо означає, що люди відчувають, що вони живуть все ж таки переважно у тому суспільстві, яке їх більше влаштовує, ніж у минулому. Власне, соціальне самопочуття  – це показник доступності різних соціальних благ,  починаючи від свободи слова і закінчуючи матеріальним станом,  і цим самопочуттям люди сьогодні більше задоволені, ніж не задоволені, зауважує науковець.

Страхи

Цікаві зміни відбулися й у сфері людських «страхів»,  починаючи з 2013 року. Зростання злочинності, що постійно фіксувалося у моніторингу громадської думки, стали побоюватися менше.  Менше стали боятися й безробіття. Але суттєво зріс  страх від нападу зовнішнього ворога на Україну. 2013 року лише 10% українців боялися цього,  нині таких  38%.

Зростання цін і невиплати зарплатні  залишаються головними побоюваннями українців  – у 2013 році таких було 75%, цього року – 63%. «Є тенденція до зниження, – каже Євген Головаха, – але це  завжди було головним страхом  українців».

Цікавий показник – чи бояться люди голоду. У 90-ті роки вони таки боялися його, нагадує соціолог, однак з 2000 року острах залишитися без хліба почав поступово відступати. «Але побоювання все одно залишається, – констатує Євген Головаха. – Якщо 13-го року це становило 30% , то  зараз – 33%. Це все ж вагомі цифри».

Окрім того, люди почали більше боятися «холоду в квартирах», звертає увагу фахівець. Було таких 18%, сьогодні – 25%.

А от страх перед напливом біженців, переселенців і приїжджих цього року суттєво знизився. Ще торік серед таких було 20%, нині лише 13%. «Ми достатньо гідно сприйняли важку для переселенців ситуацію і не відреагували страхом на це, – ділиться своїми думками Євген Головаха. –  А якщо немає страху, тоді й  немає агресії».

Загалом агресія не характеризує психологічний стан нашого суспільства, переконаний науковець. А якщо в суспільстві й спалахне агресія, то викликана вона буде  штучно, й  відповідальність за неї  нестимуть три  суспільні інститути  – влада, інтелектуали, зокрема публічні особи,  а також ЗМІ.

Почуття

Головне  почуття  українців  –  це бажання змін. 41% бажають їх  сьогодні.  «Це показник того, що суспільство в майбутньому  змінюватиметься, – коментує дані Євген Головаха. – Люди не  задоволені сьогоднішньою ситуацією і прагнуть перетворень».

А ще їм характерні  такі відчуття, як  незахищеність (39%), тривога (37%), розчарування (34%)  і обурення (26%).  Є певний негативний емоційний синдром, пояснює соціолог. І якщо  незахищеність, обуреність, розчарування та  тривога підвищуватимуться й  далі, то з приєднанням агресії можуть початися неприємні несподіванки. «За цим треба стежити  і розуміти, – застерігає Євген Головаха. –  Негативний синдром існує, і  якщо додати до цього бажання змін, то  можуть бути серйозні наслідки». 

Довіра

На сьогодні є лише чотири соціальні інститути, яким  довіряють  громадяни. Це  – волонтери, науковці, церква та армія, каже Євген Головаха.

До інститутів влади  довіра населення залишається низькою, власне, як і протягом усього періоду незалежності України. Рівень довіри суспільства до парламенту становить  5%, до уряду – 6%, президента – 12%. «От вам і весь потенціал влади! – наголошує соціолог. –  Ще у 2014 році він був достатньо високий, зараз він падає, хоча і не досяг рівня 2013 року». Науковець  зауважив, що українці завжди були схильні покладати надмірні надії і очікування на новообрані інститути влади, а потім дуже швидко  розчаровувалися.

Підтвердила слова колеги й Ірина Бекешкіна: «Після виборів до того чи іншого інституту влади  довіра суспільства завжди зростає, але  потім,  чим далі від виборів – тим рівень довіри більше знижується. На жаль, у нас така тенденція».

Сьогодні баланс довіри до влади перебуває на рівні мінус 60%. Це стосується і Верховної Ради України, і судів, і прокуратури. Дещо вищий показник довіри населення має поліція, хоча також перебуває «в мінусі».  Ірина Бекешкіна нагадала,  що найвище ставлення суспільства до інститутів влади було після Помаранчевої революції.

«Тоді позитивне ставлення превалювало до Президента Ющенка, а також позитивне ставлення було до нового уряду Тимошенко. Крім того, позитивне ставлення було до Верховної Ради України, яка взагалі на той час відпрацьовувала свою каденцію. На той момент це був сплеск довіри, і більше така ситуація не повторювалась», –  констатувала соціологиня.

Міграція

Як зазначалося вище,  українці  потребують змін, і однією із форм змін є зміна  місця проживання. Громадяни України здебільшого налаштовані на географічні переміщення. Але якщо порівнювати  їхні устремління виїхати кудись із  нажитого місця з 2013 роком, то суттєвої динаміки у бік зростання сьогодні не відбулося. 50%  населення України хоче залишатися на місці, а 50%  – хоче кудись їхати. Так охарактеризував нинішню міграційну ситуацію заступник директора Інституту соціології НАН України  Микола Шульга.

 У 2017 році  зі свого  населеного пункту до іншої місцевості України хотіло би виїхати 8%, до Росії – 3,7%, до  інших республік колишнього СРСР – 2%, за кордон колишнього Радянського Союзу – 13%. Ще не знають куди, але хотіли би кудись виїхати, – 22%.

Мотиви різні, але найсерйозніший  –  пошуки роботи. Найбільш активні у своїх міграційних намірах жителі сходу Україну. Там лише  40% відповіли, що не мають намірів кудись виїжджати. У західному регіоні не мають бажання покидати свої домівки понад 60%, що руйнує поширений в громадській думці міф про те, що жителі західної України активні мігранти. Багато прагне виїхати й киян  – таких  у столиці 26%, зазначив Микола Шульга. Це, на його думку, не дуже втішний показник, адже саме  в столиці зосереджений найвищий  освітній, культурний та міжособистісний потенціал.

60% наших громадян відповіли, що ніколи не перетинали кордони України.  Але  якщо люди і їдуть кудись, то найбільше у сусідні пострадянські країни – до  Росії, Білорусі та Молдови ( 29%),  Польщі, Румунії, Угорщини та Словаччини (13%) та до інших країн Західної Європи, США та  Австралії (9%).

12% відповіли, що збираються цього року виїхати чи то за кордон, чи в інші населені пункти України  на заробітки. Це із тих, хто  ще залишаються в Україні, пояснив соціолог. Серед молоді (до 30 років) кожен пʼятий налаштований на трудову міграцію.

«Такі цифри свідчать, що загроза вимивання професійного та інтелектуального потенціалу існує», – констатував Микола Шульга. 

Зовнішньополітичні орієнтації

Питання зовнішньополітичної  орієнтації українців – до кого Україні приєднуватися, з ким і проти кого об’єднуватися  – досліджуються  у   моніторингу з 1998 року. Саме у ті роки українці  були досить суперечливими, згадує Ірина Бекешкіна: «Бо коли ми  запитували, як вони ставляться до приєднання України до союзу з Росією і Білоруссю, відповідали – позитивно,  як ви ставитеся до приєднання України до ЄС – теж позитивно.  Щодо вступу  до НАТО, то була однорідність – НАТО нам не потрібне, ми за нейтральний статус».

Така  ситуація істотно змінилася після 2013 року, коли сталися найбільш  радикальні зміни в країні.  Насамперед це  стосується різних союзів з Росією, пояснила експертка. Позитивне ставлення впало з 49% в 2013 році до 25% в 2014 р, і нині, у 2017 р., становить 20%. Натомість відсоток негативного ставлення до такого союзу зріс за цей період з  28% у 2013 р.  до 54% у  2014 р. і тепер становить 62%. «Рівноправності векторів вже немає, причому негативне ставлення до союзу України з Росією переважає в усіх регіонах», – акцентувала Ірина Бекешкіна.

Ставлення до перспективи вступу України  в ЄС залишається позитивним, і цей позитив зріс  у різних регіонах. Але найбільш радикальні зміни сталися у ставленні громадян до перспективи вступу України до НАТО. Якщо в  2013 році позитивно сприймали таку перспективу лише 14%, негативно 54%, то сьогодні позивне ставлення по Україні дещо переважає – 40% ставляться до такої  перспективи позитивно, 36% – негативно.

Ось з такими настроями, прагненнями,  орієнтирами та почуттями прийшли українці до 26-ї річниці своєї незалежності. Але домінуючою емоцією,  коли вони  думають про майбутнє України,  є надія, відзначають  соціологи. І це додає оптимізму. Адже з вірою і надією під силу змінити й свою реальність.

Top