Життя в прикордонні Чернігівщини

Микола Кірєєв,
журналіст,
спеціально для Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

На початку листопада голова Чернігівської ОВА Вʼячеслав Чаус закликав мешканців прикордонних районів Чернігівщини переїхати вглиб області через постійні обстріли з боку російських окупантів.

Це не дивно – за словами Чауса, з часу повномасштабного вторгнення в Україну на Чернігівщині була лише одна доба, коли прикордонні громади не обстрілювалися з САУ чи мінометів. Попри звільнення Чернігівщини на початку квітня, чотири громади в регіоні продовжують перебувати в зоні бойових дій – це Городнянська, Семенівська, Сновська і Новгород-Сіверська громади.

Загалом же після російського вторгнення у Чернігівській області загинуло понад 500 людей, ще понад 1500 – поранені.

Прикордоння

Чернігівська область на півночі межує з Гомельською областю Республіки Білорусь і Брянською областю Російської Федерації. Протяжність кордону з Білоруссю становить 232,61 кілометра, з Росією – 225,09 кілометра.

Під загрозою нині перебувають Городнянська, Семенівська, Сновська і Новгород-Сіверська громади, які межують з Росією. Це невеликі за площею території, тому під загрозою обстрілів перебувають практично всі жителі цих районів. Потенційно до їхнього списку може потрапити і Ріпкинська громада, яка межує з Білоруссю, але поки що тут тихо.

Загалом у зоні обстрілів нараховується чотири міста – це центри громад, 250 сіл та 10 селищ. Перед початком повномасштабного вторгнення тут проживало близько 70 тисяч мешканців. Більшість із них становили особи передпенсійного та пенсійного віку – на жаль, Чернігівщина є областю, яка старіє, а зазначені регіони доволі депресивні і мають значний відтік мобільної, тобто молодшої частки населення.

Прикордонні села в період бойових дій на території області

Прикордонні райони потрапили в окупацію в перші ж години вторгнення – наприклад, в Семенівку росіяни, за свідченням місцевих мешканців, зайшли вранці. Наступ був настільки стрімким, що спочатку містяни не зрозуміли, що це російсько-білоруські війська. Коли танки окупантів зупинилися біля одного з магазинів, жителі Семенівки навіть намагалися купити їм воду та солодощі, вважаючи за українських воїнів. Як свідчить один із очевидців цієї події, лише в процесі розмови стало зрозумілим, що то росіяни та білоруси.

Більшість прикордонних районів у березні постраждали відносно мало – армія вторгнення йшла через них транзитом, класичної окупації – з окупаційними адміністраціями, поліцією, фільтраційними заходами та системними репресіями – практично не було.

Наприклад, у найзнаменитішому селі Сеньківка, яке міститься на кордоні Росії, Білорусі та України і символізувало ще донедавна «непорушну братню дружбу» трьох народів, окупанти обмежилися лише дрібним грабунком та розповідями про майбутнє «щасливе життя». За словами старости села Лариси Кремезної, в перший день вторгнення їй пропонували співпрацю: «“Зміниться влада, будете працювати”. А я кажу: “Ні, хлопці, я українському народу служу”. Росіяни з того боку казали: “От ми до вас тепер машинами будемо їздити”. Ні, не будете ви до нас їздити». Однак далі цього не пішло.

Втім, були й інші приклади. Так, ще в перші дні березня стало відомо про подвиг керівника Ріпкинського районного товариства мисливців Анатолія Кульгейко, який ціною власного життя знищив російських окупантів, що увірвалися до нього в помешкання і вимагали списки місцевих мисливців. Кульгейко підірвав ручну гранату, при цьому сам загинув.

Найбільше від бойових дій постраждав обласний центр, який витримав більш ніж місяць облоги, обстрілів та вуличних боїв, та населені пункти, розташовані вздовж стратегічних доріг, якими росіяни рвалися до Києва. Тут тривали постійні бої та обстріли.

Світлина: УНІАН

Що стосується прикордоння, то воно постраждало менше. Але це не значить, що тут не було вбитих, поранених, закатованих та полонених мирних жителів. Так, наприклад, у селі Грем’яч, за розповідями  місцевих мешканців, в перші дні росіяни каталися селом, перевіряли документи та викликали чоловіків на допити. Там їх роздягали й допитували, чи не мають вони стосунку до української армії. А 21 березня російські військові звинуватили старосту села Ганну Гавриліну в тому, що вона навідниця української армії, та викрали жінку. Спершу її утримували в польовому таборі, а згодом перевезли до курської в’язниці. 12 квітня в результаті обміну полоненими Ганна Гавриліна повернулася в Україну.

Виникали перебої і з лікарськими засобами та продуктами. Особливо важко з продовольством було у містах. Наприклад, хоча у Новгород-Сіверський росіяни не заходили, місто було у фактичній облозі. За словами  Новгород-Сіверського міського голови Людмили Ткаченко, пережити період окупації допомогла взаємовиручка, підтримка військових та колег з інших областей. А військові допомагали з доставкою пенсій.

«Місто було в блокаді, але проблем з продуктами не було. Наші підприємці старалися, як могли, доставляли продукти з Сумської області. Старости теж працювали. Крім того, нам допомагали з Полтавщини – Кременчук, Хорол, Лохвиця – ніхто ні в чому не відмовляв», — наголошує голова громади.

Відновлення після виходу російських військ

Після звільнення області від російських окупантів, що завершилося на початку квітня, першим завданням влади і волонтерів з усієї України було забезпечення деокупованих територій ліками та продуктами. Під час окупації найважчою була ситуація саме з ліками. З продуктами хоч і була важко, однак до гуманітарної катастрофи не дійшло – оскільки це переважно сільські території, падіння логістики великих торговельних мереж не було таким критичним, як у великих містах області – Прилуках, Ніжині та Чернігові. Особливо важко було в останньому – Чернігів був у кільці понад місяць.

Другою проблемою стало розмінування територій – окупанти залишили після себе безліч вибухових «сюрпризів», не кажучи вже про хаотичне мінування. Великою проблемою стали місця боїв, де досі знаходять боєприпаси, що не розірвалися – за даними ДСНС області, з початку бойових дій знешкоджено понад 49 000 вибухонебезпечних предметів.

Ще одним викликом стало відновлення зруйнованих та пошкоджених будівель – попри те, що в прикордонні інтенсивні бойові дії не велися, це не означає, що руйнувань зовсім не було.

Світлина: Вікна

У розв’язанні цих проблем разом із владою області взяли участь волонтери – до деокупованих територій пішов справжній потік вантажів з усієї України та з-за кордону. Насамперед це були ліки, продукти, речі першої необхідності.

Найскладнішою для вирішення залишається проблема зруйнованих доріг та мостів. Якщо останні відновлювалися та продовжують відбудовуватися хоча б у вигляді тимчасових споруд (здебільшого силами військових), то з дорогами, які були зруйновані внаслідок проходження важкої техніки та бойових дій, ситуація залишається майже катастрофічною. Втім, скоріш за все, так триватиме ще довго з огляду на стан місцевого бюджету.

Недовга окупація залишила необробленими значну частину сільськогосподарських угідь прикордонних районів. По-перше, вони густо всіяні вибуховими предметами, а по-друге, селяни просто бояться наближатися до кордонів з Росією та Білоруссю через постійні обстріли.

Життя в період після звільнення та в умовах загрози нового вторгнення

Після звільнення життя в прикордонних громадах поступово стало налагоджуватися. Однак страх перед новим вторгненням нікуди не подівся. Крім того, важливим є той фактор, що після звільнення спецслужби України не провели фільтрації проросійськи налаштованих жителів деокупованих районів. А таких у близьких до кордону селах достатньо. 

На умовах анонімності місцеві мешканці зізнаються, що бояться повернення росіян та зради з боку власних односельців. Про це, на жаль, мало говорять, але правоохоронці, насамперед СБУ, ставляться до фільтраційних заходів формально. В селах це особливо помітно, адже у маленьких громадах всі один одного знають, як знають і про настрої односельців.

Весняна окупація була короткою, Чернігівщиною йшли фронтові частини, яким було просто не до створення місцевих органів влади. Тому фактів відвертої колаборації з ворогом було мало. Але якби окупанти затрималися надовго, то потенційні зрадники наробили б набагато більше шкоди. Саме цього боїться багато місцевих жителів, особливо ті, у кого рідні служать в ЗСУ та проукраїнськи налаштовані активісти.

Ще однією проблемою є катастрофічний відтік населення активного віку – у й так малолюдних громадах це особливо відчутно. Якщо у містах – Городні, Семенівці, Сновську та Новгород-Сіверському спустіння вулиць та занепад бізнесу не так помітні, то у селах залишилися переважно ті, хто не може виїхати. А це – здебільшого старші люди.

Світлина: Громадське

Однак наразі найбільшою проблемою залишаються постійні обстріли прикордоння. Як уже зазначалося, за даними Чернігівської ОВА, за період після звільнення області був лише один день без обстрілів.

Найбільше від вогню росіян страждають саме цивільні мешканці та їхнє майно – ніяких стратегічних чи бодай схожих на них об’єктів у цих селах просто не існує. Вилітають шибки, пошкоджуються дахи, руйнуються будинки, гине домашня живність. З огляду на те, що у прикордонні залишилися здебільшого найбідніші та найвразливіші верстви населення, це дуже тяжкі втрати.

Прикладом може бути село Янжулівка, впритул розташоване до російського кордону. За словами місцевого фермера, влітку снаряд росіян прилетів у стадо корів, які паслися поблизу села: «Корови були на підвищенні, а пастухи сиділи біля кущів, трохи нижче, тому вижили. Через те, що воно в купу корів попало, то всі осколки та вибухову хвилю корови прийняли на себе». Тоді загинуло 18 тварин.

Крім того, його поля також розташовані впритул до кордону. Обстрілюють тут постійно. Тому цього року не засіяли близько 150 гектарів поля та через обстріли залишили приблизно 70 гектарів з сіном, яке вирішили не прибирати: «Комбайнери також ризикують. Ніхто не знає, куди їм спаде на голову стрільнути цього разу».

Світлина: Суспільне. Чернігів

Між обстрілами люди намагаються жити звичайним життям. Хліб купують, господарюють, не зважаючи на вибухи. «Ми вже вирізняємо прильоти та вильоти, які близько до нас. Нам також хочеться плакати, коли ми про це говоримо. Після оцього. І дуже страшно, коли на дитячому майданчику, після вибуху, кричать діти та не знають, куди бігти», – каже одна з жительок Янжулівки.

Найбільше ж людей лякає непевне майбутнє. Переживши один місяць окупації, яка була досить м’якою, місцеві мешканці зі страхом чекають нового вторгнення і нових боїв. Однак виїжджати, попри заклики голови ОВА, не поспішають – більшості просто нікуди їхати, хоча в Обласній військовій адміністрації і запевняють, що місцеві адміністрації готові надати допомогу охочим.

Перспективи і непевне майбутнє

Вивчаючи офіційні звіти посадовців Чернігівської обласної військової адміністрації, доходиш висновку, що влада (це стосується не лише Чернігівської області, а й України загалом) радше реагує на проблему постфактум, а не намагається запобігти їй чи продумати шляхи вирішення наперед.

Яскравим прикладом діяльності як президентської вертикалі, так і органів місцевого самоврядування є ситуація з генераторами. Всі прекрасно розуміли, що з настанням холодів в умовах бойових дій настануть великі проблеми з постачанням електроенергії до об’єктів інфраструктури. Але ніхто не зміг запропонувати просте і логічне вирішення майбутньої проблеми – закупити генератори влітку, коли на них не було ажіотажного попиту, бодай для котелень та водоканалів міст області.

Проблема у всій гостроті постала з настанням холодів і ударах росіян по об’єктах енергетики – у години відключення електроенергії в оселях пропадає не лише світло, але й тепло і вода. Живити потужності, які подають тепло і воду до абонентів, нічим, а генератори, які мали б вирішити цю проблему, в дефіциті і значно подорожчали.

Проблеми з електроенергією змусили підприємців перейти на генератори, що значно підвищило собівартість їхньої продукції. Але не розроблено жодних механізмів компенсації цих втрат, жодних пільг в оподаткуванні. Держава не продумала заздалегідь механізму пільгового митного оформлення для підприємств, які закуповують генератори за кордоном.

При цьому всі розуміють, що в разі, якщо малий і середній бізнес не витримає цього навантаження, то завтра на державу впаде додатковий прес проблем. А те, що бізнес не витримує, ні для кого не секрет.

Цей приклад ілюструє і вирішення проблеми прикордоння. Влада пропонує відселятися вглиб області, але відповідної інфраструктури не створено, не створено програм із супроводу людей, які мають бажання виїхати з прикордоння. Як уже зазначалося, більшість цих людей – непрацездатного віку.

Яким чином і як зробити те, до чого закликають жителів прикордонних громад – незрозуміло. Ось як виглядає головна сторінка Чернігівської ОВА:

В жодному з розділів немає інформації про алгоритм дій людям, які мають бажання виїхати. Можливо, що така програма існує. Але як її знайти? Особливо з огляду на те, що жителі прикордоння аж ніяк не є просунутими користувачами Інтернету.

В усьому іншому – те саме. Ніхто не думає про те, що буде в найближчі місяці. Діалог представників бізнесу і представників влади, скоріше, формальність, аніж реальність. Таке враження, що бізнес і влада існують паралельно. Влада досі сприймає приватний бізнес як дійну корову, яка зобов’язана забезпечувати всі потреби регіону, в якому працює.

Однак при цьому відмовляється розуміти, що бізнес несе колосальні збитки. Той же фермер, у якого вбило 18 корів і залишилися незасіяними сотні гектарів землі – як йому компенсували ці втрати?

В умовах війни, звісно, важко говорити про залучення іноземних інвесторів в прикордонні області, але це перспектива вже найближчого майбутнього. Однак у цьому напрямку якихось логічних дій не проглядається. При тому, що у більшості місцевих органів влади існують відділи з інвестицій, однак чим вони займаються – незрозуміло. Їхнє існування – чиста формальність.

Що робити з цими територіями після війни, варто думати вже зараз. Але складається враження, що робити це не лише нікому, а про це навіть ніхто не хоче думати. І це стосується не тільки цього регіону, а й післявоєнної відбудови всієї України.

Панорамна світлина: Громадське