Заморозка по лінії фронту – це страшний і трагічний компроміс для України – Олексій Гарань про історичні пастки «мирних домовленостей»

Україна перебуває у стані історичного «зависання» – за надзвичайно динамічного розвитку подій країна не може зрушити з точки, яка мала б вести до швидшої перемоги та чіткого бачення післявоєнного майбутнього. Нинішні контакти між США, Росією та європейськими партнерами вже можна вважати різновидом переговорного процесу, хоча він і не має класичного формату офіційних делегацій. Саме тому надзвичайно важливо звертатися до історичних аналогій, щоб не повторити помилок, які вже мали катастрофічні наслідки для Європи. Розмова про це – з Олексієм Гаранем, професором політології Києво-Могилянської академії, науковим радником Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва в етері телеканалу Апостроф TV. 

Науковець  звертає увагу на небезпечні паралелі з політикою умиротворення агресора напередодні Другої світової війни. Зокрема, він нагадує про Мюнхенські домовленості 1938 року, які в історії дипломатії сприймають як символ зради.

«Це була справжня змова – спроба умиротворити агресора. Логіка була проста: дамо агресору те, що він хоче, і він далі не полізе. Але сталося геть навпаки», – наголосив Олексій Гарань.

За його словами,  саме тому термін «Мюнхен» у політичному лексиконі означає ухвалення рішень без участі держави, територією якої торгуються великі гравці.

«Чехословаччину просто не покликали. Західні держави – Англія, Франція, Італія – разом із Гітлером вирішили, Чехословаччина має віддати Судети німцям», – зазначає він.

Олексій Гарань наголосив, що   долю країни вирішили без неї і просто поставили її перед фактом, тоді як Судети були не просто територією, а ключовим елементом обороноздатності країни.

«Віддавши Судети, Чехословаччина втратила прикордонні укріплення і величезну оборонну промисловість. Вона залишилася беззахисною. А Гітлер що? Гітлер не зупинився. Наступного року він окупував всю Чехословаччину, а через рік  почав Другу світову війну. Тобто це яскравий приклад того, як  такі спроби умиротворити агресора  не приводяться ні до чого хорошого. З агресором треба розмовляти силою», – пояснив науковець.

На його переконання, порівняння сучасної ситуації навколо України із Судетами не є перебільшенням, хоча між ними існують принципові відмінності.

«У Судетах справді жили німці і вони складали більшість.  Донбас – це ніяка не російська територія. І живуть там українці, більшість з яких говорила, можливо, російською мовою, але це фактично не робить їх росіянами. До 1922 року там вже був перехід на українську мову. Тобто українську як офіційну державну вже сприймали. Тому  насправді у нас не так. Але Путін використовує ту саму риторику, яку використовує Гітлер», – наголосив він.

Коментуючи можливі домовленості між США та Росією за рахунок України, Олексі Гарань називає такий сценарій прямим повторенням Мюнхена.

«Домовленість між США і Росією за рахунок України – це і є Мюнхен. А Мюнхен, нагадаю, привів до Другої світової війни», – нагадує він.

Особливе занепокоєння, за словами науковця, викликають ідеї демілітаризованих зон без реальних механізмів стримування.

«Америка зараз, наскільки я розумію, пропонує створити там демілітаризовану зону. Але що означає ця демілітаризована зона? Україна відводить війська, то й  росіяни також мають відійти. Та виникає ключове питання: якщо Україна відводить свої війська,  це дає можливість Путіну сказати, що ‘’ми звільнили Донбас, ми досягли поставленої мети’’. Хоча насправді його цілі були іншими, тепер він зможе продати цю версію світу. Мовляв, Донбас звільнений, це наша територія», – розмірковує професор політології НаУКМА.

Він наголошує, що ключовим червоним рядком для України та її партнерів має залишатися юридичне невизнання окупації.

«Цього не можна робити за жодних обставин – ні Україні, ні Європі, ні світу. Бо інакше будь-який конфлікт можна буде вирішувати силою», – каже науковець.

Окремо Олексій Гарань звертає увагу на гарантії безпеки й одразу ставить під сумнів логіку демілітаризованих зон як інструменту стримування Росії. За його словами, сама ідея такої зони не дає відповіді на ключове запитання: хто і як реально стримуватиме агресора.

«Якщо це демілітаризована зона, то що буде стримувати росіян, аби цю демілітаризовану зону просто не захопити?», – наголошує він.

Щоб пояснити ризики, Олексій Гарань звертається до історичних аналогій. Найпоказовішим прикладом він вважає досвід після Першої світової війни, коли було створено Рейнську демілітаризовану зону.

«Після Першої світової війни була створена Рейнська демілітаризована зона. Вона була великою. Це лишалася німецька територія, але Німеччина вивела звідти свої війська. На Заході це розглядали як гарантію того, що Німеччина туди не полізе», – зазначив експерт.

Водночас він підкреслює, що ці гарантії були ілюзорними. Умови, нав’язані Німеччині після війни, стали не лише політичною, а й психологічною пасткою.

«Безумовно, те, що нав’язали Німеччині після Першої світової війни, вона певною мірою “заслужила”. Але це було настільки принизливо – і з репараціями, на які німці не могли піти, – що саме це стало однією з причин, чому Гітлер так легко збурив суспільство. Цей сентимент, ця національна образа – вони зіграли вирішальну роль», – пояснює Олексій Гарань.

Фінал цієї історії, нагадує він, добре відомий. Демілітаризована зона не стала запобіжником від нової війни.

«Гітлер просто ввів туди війська і наплював на всі угоди. Де гарантія, що Путін цього не зробить?», – ставить риторичне запитання науковець.

На його переконання, жодні паперові домовленості не можуть замінити реальних гарантій безпеки, а головною опорою для України залишатиметься власна спроможність до спротиву.

«Ми маємо бути реалістами: не все, що буде підписано, обов’язково працюватиме. Тому врешті-решт ми маємо покладатися на самих себе, за підтримки Європи», – підсумовує Олексій Гарань.

Окремо аналітик зупиняється на досвіді Мінських домовленостей, які для України стали водночас і трагедією, і вимушеною тактикою виживання. Укладені під прямим військовим тиском Росії, вони дали змогу зупинити найгірший сценарій, виграти час і зберегти державну суб’єктність, але були символічно принизливими й внутрішньо болючими. Водночас, наголошує Гарань, жодних реальних поступок Москва з України так і не витисла: ані територій, ані визнання псевдореспублік, ані «особливого статусу Донбасу» в текстах не було. Фатальною виявилася інша річ – ці домовленості від початку не мали надійного механізму примусу Росії до виконання.

«Хто зірвав Мінські домовленості? Росія. Вона просто їх скасувала, визнавши так звані ДНР і ЛНР напередодні повномасштабного вторгнення», – нагадав науковець, наголосивши,  що остаточно крапку в цій історії поставила саме Москва, розпочавши велику війну.

Оцінюючи нинішню ситуацію, Олексій Гарань закликає зважати на історичний досвід і виходити з жорсткої реальності війни. Україна нині не має ресурсів для звільнення окупованих територій, а вибір звузився до сценаріїв «погано» і «ще гірше». У цій логіці замороження війни по лінії фронту постає не як політичний компроміс, а як вимушений і трагічний крок, продиктований нестачею зброї, фінансів і людського ресурсу. Водночас будь-які порівняння з німецьким досвідом є хибними, адже Росія системно знищує українську ідентичність на окупованих територіях, а ідеї демілітаризованих зон без реальних гарантій залишаються небезпечними ілюзіями.

«Коли нас питають, на які компроміси ми готові піти, я кажу: оце і є наш болючий компроміс. Заморозка по лінії фронту – це страшний і трагічний компроміс для України. Але навіть тут постає питання: хто забезпечить гарантії?», – наголосив професор політології НаУКМА.