Ясники
Перегляди: 676
27 квітня 2006

Ясник 25. Питання державної безпеки не вирішують на референдумах. Вступати до НАТО можна і треба без референдуму

З 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу. Унікально важливі питання для життєдіяльності країн, такі як податки, державна безпека, військовий обов’язок, як правило, не виносяться на референдуми. Між тим, громадська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні.

Панує думка, що нібито всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання. Однак це неправда. Насправді з 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу — Словенія та Іспанія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НАТО вистачило простого рішення парламентів. Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєдіяльності країн, як правило, не виносяться на референдуми. Серед таких питань, безумовно, питання безпеки. З певного часу українські політики почали говорити про необхідність проведення референдуму як про обов’язкову передумову вступу України до НАТО.

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від загальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з локальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільства не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії, доцільні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були, по суті, кампаніями демонстрації європейської солідарності із заздалегідь відомим результатом. Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйозність намірів будувати "спільну Європу" та пояснити співгромадянам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконували. Водночас питання безпеки значно серйозніші. У будь-якої держави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь-яка держава у воєнний час запровадила референдум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до підбиття його підсумків. Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну. Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зобов’язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за "волю народу" — аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний “народ”, а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями. До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були б не здатні виконувати свої основні функції. Питання політики щодо НАТО, по суті, урегульоване законом про основи національної безпеки, де у статті 8 написано: “Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському союзі та Організації Північноатлантичного договору”. Відповідно до нової редакції Конституції, чинної з 1 січня 2006 року, президент має право: “представляти державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні договори України”.

Слід наголосити, що громадянська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов’язані з членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз’яснювальній політиці не буде нездоланною проблемою здобути понад 50% підтримки вступу до НАТО. Однак позицію громадян доцільніше виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом прямувала більшість із 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999–2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування, — як правило, шлях до поляризації суспільства.

Тож, усі розмови про обов’язковість референдуму щодо вступу до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням. Влада зобов’язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свого власного інтересу. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може закінчитися катастрофою. Станом на 2007 рік вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 16 до 35% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатовської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній. Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.

Top