Медіа
Перегляди: 1601
13 квітня 2015

Як не хліба, то хоч видовищ

Ірина Бекешкіна
про суспільні очікування змін, сприйняття реформ і неготовність до них влади

Тиждень

Під час нашого останнього грудневого дослідження, коли ми запитували людей, чи готові вони терпіти заради успіху реформ і як довго, 10% респондентів були готові терпіти, скільки буде треба і 33% сказали, що витримають ще рік-два. Загалом це 43%. Ще 40% тоді були не готові терпіти. Приблизно половина з них не вірила в успіх реформ, ще стільки само казало, що вже зараз не витримує (це насамперед бідне населення). Нещодавно було оприлюднено результати дослідження Центру Разумкова, проведеного в першій половині березня. Попри істотне порівняно з груднем минулого року погіршення матеріального становища, майже не змінилася 13% готові терпіти стільки, скільки того вимагається, а ще приблизно 29% погодилися жити в такому стані ще рік-два. Утім, необхідно зауважити, що це дані за період, коли населення ще не отримало нових комунальних рахунків, тож зараз доволі важко прогнозувати, як це позначиться на статистиці, як суспільство сприйме такі реформи і якою буде реакція на ці зміни.

А що показником правильності вектора руху влади завжди є рейтинги, то, наприклад, у «Народного фронту» він зменшився до 4–5% від виборчих 20%. Відповідно рейтинг особисто Арсенія Яценюка також упав. Населення вважає уряд відповідальним за проведення реформ, і цілком очевидно, що люди не задоволені тим, що відбувається. Насамперед це стосується підвищення цін. Наприклад, мені не зрозуміло, чому так різко, фактично за один день, більш ніж удвічі підскочили ціни на вітчизняні продукти, що лежали на полицях магазинів, як-от на яблука – із 8 грн до 16 грн. Так само удвічі несподівано подорожчали крупи, незважаючи на те що вони мало залежать від курсу долара. У населення є безліч запитань, на які, на жаль, немає відповіді. Просто хтось дуже наживається на біді.

Нині падіння рейтингів характерне майже для всіх парламентських політичних сил. На тому самому рівні залишилася тільки «Самопоміч», менших втрат зазнали президентська партія і сам Порошенко. Зараз ми спостерігаємо падіння навіть у рейтингах Опозиційного блоку. Це означає, що люди не бачать політиків і лідерів, яким варто довіряти. Тому готові терпіти далі, доки не з’я­ви­­ться альтернатива. Раніше вона була, політичне поле чітко, майже навпіл, ділилося на владу та опозицію, обирали з-поміж двох. Бу­ли ті, хто підтримував владу, і ті, хто не йшов на вибори. Оскільки співвідношення становило приблизно 50 на 50 (регіонально), то перемагали ті, кого більше прийшло на дільниці. Як правило, лю­­ди, які раніше підтримували владу, розчаровувалися, не йшли голосувати, отже, першість здобували ті, хто був в опозиції. Нині ж майже половина населення (насамперед   – ті, хто свого часу симпатизував Партії регіонів) не готова робити волевиявлення.

В Україні багато років культивувався популізм, і очевидно, що зараз є політичні сили, насамперед Опозиційний блок, які користатимуться цим. У їхньому розпорядженні є певні можливості: і телеканали, і фінансові ресурси. Популізмом нас годували багато років, а будь-які вибори були своєрідним аукціоном: хто більше пообіцяє. Голосували за «обіцяльників», а коли ті виявлялися неспроможними виконати те, про що казали, то підтримували опозицію. На всіх виборах (не враховуючи тільки кампанії 1999 року, коли Леонід Кучма переміг удруге) – і за партійними списками на парламентських, і на президентських – першість здобували опозиціонери. На жаль, люди, яких надто довго годували цукерками обіцянок, зараз, коли треба лікуватися від набутих хвороб, а лікування  дуже болісне (і жодних цукерок!), відчувають справжній шок.  

До того ж потрібно розуміти й місце та вплив у тих процесах партнерів чи донорів України, зокрема Міжнародного валютного фонду, з яким влада доволі тісно пов’язана. Можливо, якби цього зв’язку не було, вона й не була б змушена робити ті надто радикальні й болючі кроки. Але інакше Україна не могла б отримувати позики, а без них їй не обійтися. Залучення інвесторів теж неможливе без здійснення реформ, бо за нинішнього стану правоохоронної та судової системи ніякої гарантії для власності немає. Це не тільки питання війни, вона лише на Схо­­ді, у Центрі та на Заході її немає, але й у мирних регіонах рейдерство ніхто не скасовував.  

Наразі бракує розуміння ситуа­ції й розуміння того, що ми маємо величезні можливості, які ризикуємо втратити.

Що заважає проведенню реформ? По-перше, бракує волі. По-друге, у кожного урядовця є оточення з різними інтересами, є політичні сили, з якими потрібно домовлятися в парламенті, а вони висувають свої вимоги. Це досить складний процес, зовсім не прозорий. Усе під ковдрою. Наприклад, немає ясності, чому досі не призначено голову Антикорупційного бюро. Адже минув уже майже рік, відбувся конкурс, визначені фіналісти. Тому що не ті? Ну вибачте, це конкурс. Коли влада рік нічого не робила для боротьби з корупцією, а потім раптово почала здійснювати арешти на засіданні Кабінету Міністрів, то це ніби кинути чимось у народ. Як не хліба, то хоч видовищ. Зрозуміло, що в такий спосіб вона прагне показати, наскільки активною є її боротьба з корупцією. Але це примітивно.