Відставка Федорова та Сирського – криза системи, а не особистий конфлікт – Володимир Лакомов

Володимир Лакомов,
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва,
Надзвичайний і Повноважний Посол України  (захищав інтереси України як Посол у Анголі (2004-2007), Бразилії (2007-2010 та Пакистані (2012-2020) 

Оригінал статті – LIGA.net

Одночасне усунення міністра та головкома свідчить про глибокий структурний злам, а не про звичайну суперечку

За дев'ять днів Зеленський втратив і міністра оборони, і головнокомандувача ЗСУ. Природний рефлекс – шукати винного: хто кого підсидів, чия інтрига виявилась сильнішою. Це зручна історія – з героями й лиходіями. Але, найімовірніше, вона не відповідає дійсності. Те, що сталося, – не про двох людей. Це про те, як влаштована сама система.

У науці є термін для таких ситуацій – «емерджентність». Це коли ціле поводиться не так, як можна було б очікувати, аналізуючи  лише його окремі частини. Один нейрон сам по собі  не здатен мислити – думка з'являється лише тоді, коли мільярди нейронів взаємодіють разом, і вона не «сидить» у жодному з них окремо. Так само й ця криза не була закладена  в жодному з рішень Федорова чи Сирського окремо. Вона визріла внаслідок того, що  два центри влади – міністерство і Генштаб – роками існували паралельно, кожен зі своєю логікою, і зрештою зіткнулися.

Хроніка, яка видає структурну природу кризи

12 липня Зеленський оголосив про перезавантаження уряду після серії зустрічей з керівниками відомств. 14 липня Рада відправила Кабмін у відставку – за законом, автоматично, разом з прем'єром пішов увесь уряд, включно з Федоровим, який очолював Міноборони з 14 січня. Формально – рутинна процедура, ще без жодного натяку на кризу.

Але вже 15–16 липня, буквально за день-два, ситуація вийшла з-під контролю: Федоров підтвердив звільнення, і практично одразу конфлікт із Сирським вихлюпнувся у публічний простір. Він заявив про системну незгоду з Головкомом. На вулиці Києва, Івано-Франківська, Дніпра, Львова вийшли люди з вимогою повернути міністра й звільнити Головкома. Того ж вечора Зеленський спробував загасити ситуацію: заявив, що Федоров лишається в команді. Здавалося, спрацювало.

Але 18 липня Financial Times написала, що Зеленський розглядає звільнення Сирського, і Генштаб того ж дня офіційно це спростував. 19 липня президент зустрічався з трьома командувачами на тлі чуток про заміну Головкома. 20 липня Сирський ще публічно виступав з коментарями про мобілізацію – по суті, востаннє на посаді. А вже 21 липня ввечері Зеленський оголосив: Сирського звільнено, новий Головком – Михайло Драпатий. Федоров того ж дня подякував Сирському й привітав Драпатого – жест, що мав видаватися як гідне завершення процесу, хоча ще за три дні до того сам Генштаб публічно заперечував саму можливість такого рішення.

Дев'ять днів – від першої заяви про перезавантаження уряду до фінального звільнення Головкома. І весь цей час офіційні спростування не випереджали події, а наздоганяли чутки. Обидві найважливіші воєнні посади спорожніли синхронно, без жодної паузи на передачу справ. Якби йшлося про суперечку щодо стратегії, логічно було б лишити хоч когось для наступності. Натомість відбулося одночасне усунення обох центрів влади. Це не ознака сварки навколо ідей. Це ознака структурного конфлікту, який тиснув місяцями і просто дочекався приводу.

Протести теж нікому не належали

Жоден окремий учасник вуличної акції не «організовував падіння Головкома»: хтось виходив підтримати Федорова особисто, хтось просто був втомлений війною і кадровою чехардою. Але разом ці окремі, ніким не скоординовані мотиви утворили тиск, якого спочатку не планував навіть сам Президент: він хотів залишити Федорова в команді, а закінчилось звільненням обох. Система відповіла не так, як хотів жоден з її учасників, включно з Президентом. Це і є емерджентність у чистому вигляді: результат, якого немає в намірах жодної з дійових осіб окремо.

Головна пастка і чому це небезпечно саме зараз

Легко звести все до питання: «Хто переміг у боротьбі за владу?». Але відповідь на нього пояснює лише на те, хто цього тижня опинився зверху. Воно не  дає відповіді на значно важливіше запитання:  чому сама  конструкція влади воєнного часу – два паралельні центри рішень під одним Верховним Головнокомандувачем, без чіткого розмежування повноважень у сфері закупівель, кадрової політики та  забезпечення фронту – знову й знову провокує подібні зіткнення.

І тут криється незручна політична правда: заміна прізвищ без зміни самої конструкції – це не розв'язує кризу, а лише відкладає її. Михайло Драпатий стає Головкомом у тій самій системі, що звела в конфлікт його попередника з міністерством. Якщо архітектура влади залишиться незмінною – із паралельними вертикалями, розмитими межами відповідальності, ручним управлінням конфліктами через президента як єдиного посередника, – нова криза так само неминуче визріє знову, лише з новими іменами.

Тому питання, яке варто ставити і владі, і суспільству, полягає не в тому, «кого звільнити наступним», а в тому, чи готовий Президент нарешті демонтувати саму конфігурацію, яка систематично породжує такі зіткнення, замість того щоб і надалі лише гасити їхні прояви ціною чергового «картонкового Майдану».

Замість висновку

Ця криза – не збіг обставин і не чиясь окрема помилка. Це емерджентний наслідок напруження, яке тривалий час накопичувалось у структурі воєнної влади й зрештою прорвалось назовні через конкретний привід. Розуміти це не означає знімати відповідальність з конкретних людей. Це означає визнати незручний факт: доки сама архітектура ухвалення воєнних рішень залишатиметься незмінною, кожне нове призначення  лише відтерміновуватиме наступну кризу, а не усуватиме  її першопричини.