Відновлення водно-болотних угідь на Поліссі актуальне давно: війна цю проблему ще більш загострила

Болотний масив Сира Погоня. Світлина Ольги Денищик

Наталя Філіпчук,  журналістка,
у співавторстві з Юрієм Горбанем

Коли ми чуємо слово «відновлення», то передусім думаємо про відновлення енергосистеми, закладів освіти, лікарень, осель, зруйнованих ворожими ракетами. Однак нагального відновлення потребує і довкілля. Стан водно-болотних угідь українського Полісся викликав занепокоєння екологів і до війни. Однак після повномасштабного вторгнення нерозв’язані екологічні проблеми загострилися, а на додачу постали нові, подолання яких вимагає і зарубіжного досвіду, і значних коштів. Наразі деокуповані території Житомирщини, Київщини, Чернігівщини вкриті мінами та іншими вибухонебезпечними предметами. Площі замінованих лісів прикордоння визначити неможливо, оскільки неможливо провести відповідні обстеження. На думку екологів, для відновлення пошкоджених війною лісів, водно-болотних угідь, торф'яників регіону загалом потрібно щонайменше 20 років. Ситуація ускладнена ще й тим, що розпочинати це відновлення необхідно вже сьогодні і в кількох напрямах одночасно.

Врятуй болото! Сповільни глобальне потепління!

Моя співрозмовниця – Ольга Денищик, науковий координатор Фонду   Мікаеля Зуккова, партнера Грайфсвальдського центру торфових боліт. Фонд Мікаеля Зуккова активно підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення.

Ольга Денищик, науковий координатор Фонду Мікаеля Зуккова.
Фото з Facebook-сторінки Ольги Денищик

Попри війну фахівці фонду продовжують працювати над українськими проєктами, зокрема співпрацюють з ПРООН в Україні в напрямі відновлення торфовищ Полісся, оскільки така робота надзвичайно важлива для адаптації до кліматичних змін.

Про те, що з осушенням торфових боліт у світі перестаралися, стало зрозуміло, щойно стовпчик термометра на планеті почав рости вгору. З’ясувалося, що меліорація, завдяки якій в минулому столітті істотно збільшили площі придатних для сільгоспробіт земель, має і зворотний бік.

«Коли ліс росте, він накопичує вуглець. А коли дерева починають розкладатися, декомпостуватися, весь цей вуглець вилітає в атмосферу, – пояснює Ольга Денищик. – А в торфовому болоті весь накопичений вуглець залишається. Тому, незважаючи на те, що на торфові болота у світі припадає 3% території, а на ліси – 20%, кількість вуглецю, що зберігається у торфі, здається, втричі більша, за кількість вуглецю, що зберігається в деревах. Отож, якщо ми говоримо про клімат, дуже важливо, щоб торфові болота залишалися мокрими».

Українське Полісся, а це північ Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, частково Сумської областей, – територія дуже болотиста.  Росте торфове болото повільно: за 1 рік  на 1 міліметр.

«Тобто, якщо глибина торфу 1 метр, то цьому болоту тисяча років. А в Україні є торфові болота завглибшки 6–9 метрів. Приміром, Сира Погоня (ботанічний заказник у Рівненській області – ред.) має 6 тисяч років. І щойно ми осушуємо болото, весь вуглець, який накопичувався протягом тисяч років, моментально звільняється в атмосферу», – пояснює Ольга Денищик.

Болотний масив Сира Погоня. Світлини Ольги Денищик

При цьому виникає ще одна небезпека, адже торф – горючий матеріал.

«Якщо торфове болото починає горіти, то відбуваються дуже складні процеси: за великих температур утворюються смоли, непроникні для води. Тому загасити таку пожежу можна лише одним способом – повністю його затопити. Зазвичай ці пожежі відносять до найскладніших: адже якщо зверху нічого не горить, це не означає, що не горить всередині. Наприклад, в Україні пожежники використовують дрони з приладом, який показує температуру, щоб знайти території, де відбувається горіння. Мокрі болота в природі практично не горять, вогонь  просто проходить зверху. На жаль, з 2010 року в Україні почали фіксувати торфові пожежі, не спричинені людиною. Це свідчить про те, що клімат змінився настільки, що осушені болота самозаймаються. І це ще одне нагадування, що необхідно обводнювати цю територію», – розповіла науковиця. Слайд із презентації з  Facebook-сторінки Ольги Денищик 

Однак аргументи науковців не завжди знаходять розуміння у громад. Адже пропонується обводнювати сільськогосподарські угіддя, що свого часу було відвойовано у боліт. Як розповіла пані Ольга, на замовлення проєкту ПРООН в Україні «Сприяння сталому тваринництву та збереженню екосистем» на півночі країни фахівці із Фонду провели дослідження, щоб з'ясувати, наскільки життєздатна ідея впровадження палудикультури (від латинського слова palus — болото) на осушених поліських торфовищах.

«Ідея палудикультури виникла в Німеччині, власне, через кліматичні зміни. Її концепція  – з одного боку обводнити осушені торфові болота, тобто припинити викиди вуглецю, з іншого – залишити ці території у використанні, щоб громада отримала якісь прибутки з палудикультури. Але  для того, щоб її впроваджувати, необхідна спеціальна техніка та інше. Я вважала, що на Поліссі було б добре вирощувати, наприклад, технічні, енергетичні культури. Я також думала, що можливо, це вдасться впровадити у поєднанні з так званими карбоновими проєктами. (Карбонове землеробство – це підхід у сільському господарстві, метою якого є зв'язування атмосферного вуглецю в ґрунті, а також у коренях, листі та деревині рослин – ред.) Але карбонові проєкти на торф’яних ґрунтах вимагають обводнення великих площ принаймні на 20 років. І гроші при цьому йтимуть напряму власникам землі, а не великим сільськогосподарським підприємствам, які цією землею користуються. Тож домовитися складно. Зараз люди не думають на 20 років вперед. Вони намагаються жити сьогоднішнім днем. Тому ця концепція полудикультури потребує державної підтримки. Поки, на жаль, я не бачу, як це можна в Україні реалізувати» – каже Ольга Денищик.

Водночас відновлення водно-болотних угідь Полісся матиме й інші позитивні наслідки. Науковиця пояснює:

«Болота називають нирками річок. Усі ріки світу починаються в тому місці, де є постійний відтік води. На рівнинах всі річки починаються з боліт, Дніпро починається з болота. І коли свого часу осушили болота, то просто відрізали цю систему водопостачання від річок. Окрім того, болота тримають температуру повітря. Ми досліджували сільськогосподарські угіддя, які розташовані поруч з болотом. Під час високих температур посуха прийшла на ці території на 7 днів пізніше. Тому, якщо ми говоримо про відновлення Полісся, то, звичайно, необхідно говорити про відновлення всієї біологічної системи, де є болото, річки, ліс».

Природне торфовище регулює потоки води, пом’якшує наслідки повеней та посух, є «нирками» річок та джерелом питної води. Джерело: Greifswald Mire Centre

Відлуння війни – на торфовищах

А ще сьогодні на цій території є міни. І на цю нову реальність також слід зважати. Розмінування водно-болотяних угідь – це величезний виклик для саперів і процес, який може розтягнутися не на 20-ть, а на сотню років.

«Під час Першої світової війни австрійські війська стояли на Поліссі. Можете уявити, як їм було важко пересуватися болотом. У Волинській області про Першу світову  нагадують дзоти, що лишилися з тих часів. Я їх бачила і не могла зрозуміти, чому ж немає таких «нагадувань» про Другу світову. А німці, навчені неуспіхом австрійців, вирішили просто обійти наше Полісся», – каже пані Ольга. А от відлуння війни з росією залишиться у торфових болотах Полісся на довгі роки.

Мапа територій, які потенційно можуть бути забруднені вибухонебезпечними предметами. Джерело:  ДСНС

«Торфові ґрунти  більш м’які, там вода. Тобто всі ці міни, снаряди, що залишилися в торфовому болоті не розриваються, а мігрують униз. У Нідерландах, коли хочуть поглибити канал, де є торфові ґрунти, спочатку викликають саперів, які досліджують територію на предмет вибухових пристроїв, що залишилися після Другої світової. Тому дуже важливо, щоб саме торфові ґрунти в Україні розмінували в першу чергу, бо що далі, то важче буде це зробити. Я не фахівець з розмінування, але знаю по досвіду колег з Нідерландів, Німеччини, що це справді проблема. Під час Другої світової війни, коли одна зі сторін відступала, то часто скидала снаряди у водно-болотні угіддя, щоб не залишати ворогу. Я не знаю, як це відбувалося в Україні, але впевнена, що в першу чергу треба розміновувати торфові ґрунти, заплави  річок, особливо, якщо вони поруч із населеним пунктом і активно використовуються аграріями для сільськогосподарського виробництва», – переконана Ольга Денищик.

За її словами, коли деокупували північні території України, навіть була думка скористатися досвідом Франції, де після  Першої світової війни теж залишилися дуже засмічені мінами та снарядами території. Влада країни оголосила їх «червоною зоною», непридатною для проживання і ведення будь-якої діяльності. А розмінування там триває досі.

«Але в Україні аграрії не хочуть віддавати свої землі! Жодна громада не зацікавлена віддати ці території, тому що земля – це гроші, це добробут.  І у громад немає жодного стимулу віддавати свою землю, навіть якщо вона забруднена хімічними речовинами, навіть якщо вона забруднена вибуховими речовинами», – визнає пані Ольга.

Торфові болота ідеально зберігають не тільки міни. Висока кислотність, дефіцит кисню та низька температура сприяють консервації навіть тіл людей. У торф’яниках  Північної Європи досі знаходять «болотяних людей», у яких можна розгледіти навіть вираз обличчя. Автор фото Свен Росборн. На знімку голова «болотяної людини», знайденої 1950 року неподалік данського селища Толлунд. «Чоловік з Толлунда» помер приблизно  в 4 ст. до н. е. Джерело: Вікіпедія

Болотознавці на службі у військових

У Радянському Союзі болотознавство вважалося дотичним до військової справи, а московські університетські фахівці читали військовим лекції. Як переходити торфові болота, за яких умов – це завжди були стратегічно важливі знання. Навіть сьогодні на запит «прохідність боліт» пошуковик одразу видає статті на російських сайтах «В помощь молодому офицеру», «Как воевали плотины, «Военное дело»...

«Наприклад, блокаду Ленінграда було прорвано завдяки болотознавцям, які ходили на лінію фронту, міряли, наскільки промерзли болота, і дали команду, коли зрозуміли, що танки можуть пройти», – наводить факти  з минулого Ольга Денищик і зауважує, що в Україні недооцінюють оборонні можливості водно-болотних угідь: «По торфовому болоту, навіть неглибокому, на поверхні якого стоїть вода, не пройде жодна військова техніка».

І ми справді мали можливість переконатися в тому, що торф’яники здатні захисти, коли в лютому-березні 2022 року після підриву мостів біля Ірпеня росіянам не вдалося перебратися на інший берег. Їхні танкові колони були змушені піти на південь до Житомирської траси, де їх і знищили ЗСУ.

«Заплава Ірпеня – це найбільш глибоке торфовище Київської області. Тобто це приклад, наскільки болота важливі навіть з військової точки зору, – зазначає пані Ольга. – В 1943 році в Свєрдловську була видана книжка «Проходимость болот для различных видов войск». Так от цю книгу перевидали в росії  в 2016 році. Це свідчить про те, що російські військові чудово розуміють важливість таких знань, розвивають їх, там залишилася наукова школа».

Відновлення водно-болотяних угідь має розпочатися з підготовки фахівців і…

А ось Україні наукову школу необхідно поновлювати: і для того, щоб не допустити атаки ворога, коли замерзнуть болота, і для того, щоб українські фахівці знов почали розуміти природу боліт, досліджувати їх.

«Болото можна пройти лише, коли воно замерзає. А тільки фахівець здатен визначити, коли воно промерзло достатньо для проходження військової техніки. Це досить складно. Колись в Україні була дуже сильна школа болотознавців в Інституті ботаніки. Але, на жаль, усі представники старої школи вже пішли з життя. А ті декілька  молодших фахівців, що залишилися, не працюють з тематикою боліт. Тому, можна сказати, що українська наукова школа болотознавства просто припинила своє існування. Нині в Україні немає жодного фахівця з практичним досвідом з оновлення боліт. Немає фахівців з управління торфовими болтами. Тому відновлення також має торкнутися і відродження наукової школи та підготовки фахівців. Нині у нас навіть курс болотознавства ніде не читається. Принаймні я не знайшла. Наприклад, як досліджується торф? Його бурять. Так от, наскільки я знаю, фахівців, які можуть це зробити, в Україні,  напевне, три. А цей інструмент – бур – в Україні один», – ділиться своїми знаннями науковиця.

А тим часом українські фахівці з меліорації продовжують розробляти проєкти з осушення боліт та іригації, що трохи дивно зі стратегічної точки зору для країни, яка переорана, потерпає від кліматичних змін, нестачі питної води, пожеж та атак ворога.

…І мораторію на осушення

Тому, на думку пані Ольги, відновлення  українського Полісся має початися ще й із запровадження мораторію на осушення. В Україні нині налічується  3307 тис. гектарів осушуваних земель з відповідною меліоративною інфраструктурою. Водночас ніхто не знає, скільки меліоративних систем не використовують через економічну складову.

Деградоване торфовище Полісся.

Під розкладеним торфом видно пісок.

Ці осушені й покинуті торфовища – частина офіційно наявної меліоративної системи на півночі Житомирської області. Світлини Ольги Денищик.

«Наприклад, у Волинській області є такі бідні громади, що вони готові віддати останні болота на осушення для видобування торфу, – зазначає Ольга Денищик. – Тобто, в наших умовах, коли немає грошей на обводнення боліт, треба думати про збереження хоча б того, що ми зараз маємо».

І, до речі, саме це Україна навіть зобов’язана робити, оскільки підписала Паризьку кліматичну угоду, яка вимагає не допустити погіршення стану територій, де зберігається велика кількість вуглецю.