У ніч перед Мінськом

Аналітика
Перегляди: 1113
18 червня 2019

 

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

 

 

 

Вже завтра у Мінську українське представництво  в Тристоронній контактній групі  має представити план нового Президента України  з врегулювання  конфлікту з Росією.  Для українського суспільства та навіть експертного середовища в його абсолютній більшості зміст цього плану – досі  таємниця. Саме тому  поки що – не оцінки, які можна буде давати завтра, і не поради, бо непрохані поради нікому не потрібні.  Зараз – застереження і загальні акценти.

Перший  акцент: кардинально нових  пропозицій очікувати не варто. Вони, очевидно, будуть у дусі  Мінських домовленостей і включатимуть ідеї переходу до практичного втілення  певних положень  Мінського Комплексу заходів. Те, що  інші підходи чи  справді нові пропозиції  – не на столі у нового Президента, стало ясно вже не з наших здогадок, а з того курсу, який він обрав, спілкуючись з модераторами нормандського  процесу – Францією та Німеччиною. Так,   принаймні одна ясність є – виконання Мінська.

Другий акцент: зважаючи на те, що левова частка Мінських домовленостей мала бути виконана до кінця 2015 року, а за фактом – маємо частковий прогрес  або повне невиконання  більшості з їх положень,   Україна має  вдалий момент, аби «скинути» тягар  тієї  послідовності, яка  була закладена в Комплексі заходів чотири роки тому. Нагадаємо. Якби документ виконувався «гладко», то це мало би бути  так: 

- негайне припинення вогню,

- на другий день – початок розведення  озброєнь, 

- закінчення розведення максимум через 14 днів,

- на наступний за тим день – початок діалогу про вибори на  окупованій території,

- максимум через 5 днів після розведення сил – звільнення «всіх на всіх»,

- проведення виборів,

- на наступний за виборами день – початок  (тільки початок!) відновлення контролю над кордоном,

- проведення конституційної реформи з врахуванням всіх тих болісних  ідей про народну міліцію,  неможливість припиняти повноваження депутатів та посадових осіб, обраних на тих самих позачергових виборах,  участь органів місцевого самоврядування  в призначенні керівників прокуратури та  судів у тих самих районах і т.д.  Реформу мали би завершити до кінця 2015 року. Тоді ж, щоправда, неясно «на який саме день»  – завершити повернення  контролю над кордоном.

Чи така схема  влаштовувала Україну? Ні.  І це було логічно:   жодного перехідного періоду немає,  політичні  положення імплементуються за рахунок  дій та поступок України без жодних гарантій, що  «режим тиші» не буде порушено, а контроль над кордоном – повернуто. Недарма ж пункт 10 про вивід всіх іноземних та незаконних збройних формувань  був сформульований безвідносно  будь-якого моменту в часі.  Це мало би просто відбутися і все, а коли –  невідомо.

Тепер ключове питання. Чи змінилося щось від 2015–2016 рр.? Чи влаштовує Україну  така послідовність  дій сьогодні? Аж ніяк.  Аргументів основних – два. Перший: жодний режим тиші не вдався. Жодний.  Відтак – потреба в  часовому «розриві» між його початком як  втіленням першого пункту Мінська і переходом до будь-яких політичних  положень, зокрема дискусії про вибори, взагалі не  повинна обговорюватися, бо вона очевидна.  Другий  аргумент –  Україна, на відміну від  самопроголошених лідерів «ЛДНР» та Росії  частину своїх політичних зобов’язань вже виконала. Закон «Про  особливий порядок місцевого самоврядування   в окремих районах  Донецької та Луганської областей» Україна ухвалила, наразі його дія продовжена до 31 грудня 2019 року; зміни до Конституції в частині децентралізації в першому читанні – також проголосувала; умови для підготовки і проведення виборів на території так званих республік – передбачила (змінами до того ж закону);  до обміну  полоненими готова навіть в більших масштабах, ніж «всіх на всіх».  Є і  те, що начебто «суперечить» логіці Мінська в діях з українського боку, наприклад, тимчасове припинення руху вантажів, але насправді до виконання Мінських домовленостей це безпосередньо не стосується і може бути змінено безвідносно  до перспектив  «зовнішніх» переговорів.

Тобто,   пропозиції Президента з  врегулювання конфлікту сьогодні  мають ґрунтуватися в першу чергу на ідеї перегляду  «перекрученої» чи  розмитої логіки  виконання цих пунктів. Якщо вже ми йдемо Мінським шляхом, то нехай  він буде скоригований. Маємо повне право і будемо  виглядати логічно. Найбільшою помилкою, якої можна припуститися завтра з новим планом  врегулювання, буде   пропозиція знову поєднати  в одному флаконі  одночасне чи практично одночасне  виконання  мілітарних («режим тиші»)  і політичних  положень (навіть діалог про вибори, не кажучи вже про реальні кроки в цьому напрямку). Така  логіка  сповідується Росією. Вона ж була в плані Штайнмаєра. Найкраще, що можна глобально запропонувати сьогодні з українського боку:  чітку послідовність виконання  воєнних та гуманітарних пунктів, потім – перехідний період (не 14 чи 30 днів, а так, щоб прийнятно  – півтора-два роки),  за цим –  політичні складові.

Ну і ще один принциповий момент.  Здається, що нова адміністрація робить ставку на «внутрішні» методи врегулювання. Тобто, імплементацію Мінська.  І ось тут я вже точно можу дати рекомендацію: ідея з міжнародним контингентом не повинна бути нашими ж руками похована.   Наївно та   нерозумно  самим себе позбавляти ще одного з можливих інструментів врегулювання. Тим паче, що  світова спільнота тоді точно  видихне з полегшенням, адже  її «включеність» у розв’язання конфлікту буде прагнути до нуля.

Тому загалом, не пропонуючи нічого  екстраординарного,  українській стороні  використати б цей момент для  зміни погляду на виконання Мінська. Якщо це не знайде відгуку (вірогідність – більш, ніж висока),  не катастрофа:  у нас є  надзавдання  для  налагодження політики стосовно мешканців  тимчасово окупованої території і підконтрольних нам прифронтових районів Донбасу. Краще займатися цим,  аніж  пропонувати те, що «підходить» агресору, а не нам. Врешті,  не той градус напруження сьогодні, щоб йти на поступки, від яких  змогли (справедливо) відмовитися у найгарячіші 2015–2016 рр.

Поза тим –  чекаємо дня завтрашнього.

Top