У ніч перед Мінськом

Аналітика
Перегляди: 3037
18 червня 2019

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

 

Вже завтра у Мінську українське представництво  в Тристоронній контактній групі  має представити план нового Президента України  з врегулювання  конфлікту з Росією.  Для українського суспільства та навіть експертного середовища в його абсолютній більшості зміст цього плану – досі  таємниця. Саме тому  поки що – не оцінки, які можна буде давати завтра, і не поради, бо непрохані поради нікому не потрібні.  Зараз – застереження і загальні акценти.

Перший  акцент: кардинально нових  пропозицій очікувати не варто. Вони, очевидно, будуть у дусі  Мінських домовленостей і включатимуть ідеї переходу до практичного втілення  певних положень  Мінського Комплексу заходів. Те, що  інші підходи чи  справді нові пропозиції  – не на столі у нового Президента, стало ясно вже не з наших здогадок, а з того курсу, який він обрав, спілкуючись з модераторами нормандського  процесу – Францією та Німеччиною. Так,   принаймні одна ясність є – виконання Мінська.

Другий акцент: зважаючи на те, що левова частка Мінських домовленостей мала бути виконана до кінця 2015 року, а за фактом – маємо частковий прогрес  або повне невиконання  більшості з їх положень,   Україна має  вдалий момент, аби «скинути» тягар  тієї  послідовності, яка  була закладена в Комплексі заходів чотири роки тому. Нагадаємо. Якби документ виконувався «гладко», то це мало би бути  так: 

- негайне припинення вогню,

- на другий день – початок розведення  озброєнь, 

- закінчення розведення максимум через 14 днів,

- на наступний за тим день – початок діалогу про вибори на  окупованій території,

- максимум через 5 днів після розведення сил – звільнення «всіх на всіх»,

- проведення виборів,

- на наступний за виборами день – початок  (тільки початок!) відновлення контролю над кордоном,

- проведення конституційної реформи з врахуванням всіх тих болісних  ідей про народну міліцію,  неможливість припиняти повноваження депутатів та посадових осіб, обраних на тих самих позачергових виборах,  участь органів місцевого самоврядування  в призначенні керівників прокуратури та  судів у тих самих районах і т.д.  Реформу мали би завершити до кінця 2015 року. Тоді ж, щоправда, неясно «на який саме день»  – завершити повернення  контролю над кордоном.

Чи така схема  влаштовувала Україну? Ні.  І це було логічно:   жодного перехідного періоду немає,  політичні  положення імплементуються за рахунок  дій та поступок України без жодних гарантій, що  «режим тиші» не буде порушено, а контроль над кордоном – повернуто. Недарма ж пункт 10 про вивід всіх іноземних та незаконних збройних формувань  був сформульований безвідносно  будь-якого моменту в часі.  Це мало би просто відбутися і все, а коли –  невідомо.

Тепер ключове питання. Чи змінилося щось від 2015–2016 рр.? Чи влаштовує Україну  така послідовність  дій сьогодні? Аж ніяк.  Аргументів основних – два. Перший: жодний режим тиші не вдався. Жодний.  Відтак – потреба в  часовому «розриві» між його початком як  втіленням першого пункту Мінська і переходом до будь-яких політичних  положень, зокрема дискусії про вибори, взагалі не  повинна обговорюватися, бо вона очевидна.  Другий  аргумент –  Україна, на відміну від  самопроголошених лідерів «ЛДНР» та Росії  частину своїх політичних зобов’язань вже виконала. Закон «Про  особливий порядок місцевого самоврядування   в окремих районах  Донецької та Луганської областей» Україна ухвалила, наразі його дія продовжена до 31 грудня 2019 року; зміни до Конституції в частині децентралізації в першому читанні – також проголосувала; умови для підготовки і проведення виборів на території так званих республік – передбачила (змінами до того ж закону);  до обміну  полоненими готова навіть в більших масштабах, ніж «всіх на всіх».  Є і  те, що начебто «суперечить» логіці Мінська в діях з українського боку, наприклад, тимчасове припинення руху вантажів, але насправді до виконання Мінських домовленостей це безпосередньо не стосується і може бути змінено безвідносно  до перспектив  «зовнішніх» переговорів.

Тобто,   пропозиції Президента з  врегулювання конфлікту сьогодні  мають ґрунтуватися в першу чергу на ідеї перегляду  «перекрученої» чи  розмитої логіки  виконання цих пунктів. Якщо вже ми йдемо Мінським шляхом, то нехай  він буде скоригований. Маємо повне право і будемо  виглядати логічно. Найбільшою помилкою, якої можна припуститися завтра з новим планом  врегулювання, буде   пропозиція знову поєднати  в одному флаконі  одночасне чи практично одночасне  виконання  мілітарних («режим тиші»)  і політичних  положень (навіть діалог про вибори, не кажучи вже про реальні кроки в цьому напрямку). Така  логіка  сповідується Росією. Вона ж була в плані Штайнмаєра. Найкраще, що можна глобально запропонувати сьогодні з українського боку:  чітку послідовність виконання  воєнних та гуманітарних пунктів, потім – перехідний період (не 14 чи 30 днів, а так, щоб прийнятно  – півтора-два роки),  за цим –  політичні складові.

Ну і ще один принциповий момент.  Здається, що нова адміністрація робить ставку на «внутрішні» методи врегулювання. Тобто, імплементацію Мінська.  І ось тут я вже точно можу дати рекомендацію: ідея з міжнародним контингентом не повинна бути нашими ж руками похована.   Наївно та   нерозумно  самим себе позбавляти ще одного з можливих інструментів врегулювання. Тим паче, що  світова спільнота тоді точно  видихне з полегшенням, адже  її «включеність» у розв’язання конфлікту буде прагнути до нуля.

Тому загалом, не пропонуючи нічого  екстраординарного,  українській стороні  використати б цей момент для  зміни погляду на виконання Мінська. Якщо це не знайде відгуку (вірогідність – більш, ніж висока),  не катастрофа:  у нас є  надзавдання  для  налагодження політики стосовно мешканців  тимчасово окупованої території і підконтрольних нам прифронтових районів Донбасу. Краще займатися цим,  аніж  пропонувати те, що «підходить» агресору, а не нам. Врешті,  не той градус напруження сьогодні, щоб йти на поступки, від яких  змогли (справедливо) відмовитися у найгарячіші 2015–2016 рр.

Поза тим –  чекаємо дня завтрашнього.

Останні новини з категорії Аналітика

Рецепт рашизму. Огляд російського медіапростору у жовтні — листопаді, частина друга

Петро Бурковський проаналізував на основі російських медіа, як змінювалися реакції росян на поразки, включно із звільненням Херсона
30 листопада 2022

Заповідники та національні парки в окупації: як росія вчиняє екологічні злочини в Україні

Війна в Україні завдає значної шкоди довкіллю. Про її масштаби - у статті Анастасії Поліщук
29 листопада 2022

Суспільні настрої в Україні: мешканці прифронтових міст налаштовані рішучіше та менш схильні до компромісів з РФ 

Чи варто Європі готуватися до нової хвилі біженців, та чи вдалося Росії зламати волю українців, Польському радіо розповів Андрій Сухарина
28 листопада 2022

Без миру чи без Росії?

Путін сподівався на розкол між Заходом, Китаєм та державами Глобального Півдня на теренах саміту G20, але які насправді результати отримав –...
22 листопада 2022