«Розкол уже є»: Марія Золкіна про закиди Трампа до НАТО, справжню роль Албянсу і нову архітектура безпеки
Наскільки обґрунтовані закиди Трампа до НАТО? Чи можливий вихід США з Альянсу – і що це означатиме на практиці? Як можуть розвиватися події довкола Ірану? Про це в інтерв’ю Фактам» на ICTV розповіла (з 5:17:47) Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та асоційована дослідниця Лондонська школа економіки.
– Наскільки справедливі закиди Трампа в бік НАТО про те, що країни Альянсу не долучаються до операції в Ірані?
– Абсолютно несправедливі. Ба більше, не всі країни Перської затоки поділяють такі заклики до НАТО. Альянс зараз виконує саме ту роль, яку і має виконувати. Це оборонна організація, яка не повинна як інституція втручатися у військові конфлікти. Усі місії НАТО – це були місії, які проходили за політичної підтримки Альянсу, але там брали участь окремі держави, які самі хотіли долучитися до таких місій. НАТО як організація не може просто кудись відправити одну місію, бо у НАТО немає власних збройних сил.
Важливо й те, що Альянс не починав цю війну навіть на рівні політичної підтримки операції Сполучених Штатів та Ізраїлю. Більше того, Трамп, як ми розуміємо, навіть не попереджав європейських партнерів про підготовку операції. Тому країни НАТО мають і технічні, і політичні, і правові підстави не брати участі у «розгрібанні» наслідків, з якими не може розібратися Дональд Трамп.
Фактично це спроба перекласти відповідальність зі Сполучених Штатів на когось іншого. І навіть Ізраїль зараз не виглядає стороною, яка несе основну відповідальність за наслідки для всього світу від цієї операції. Всі удари критики спрямовані на Вашингтон.
Саме тому Трамп і починає звинувачувати НАТО, що начебто організація не хоче йому допомогти. Але навіть у Затоці не всі це підтримують. Там дійсно є такий наратив і він достатньо поширений серед експертів в ОАЕ, у Саудівській Аравії – що НАТО не показує чітку позицію, не захищає стандарти, не намагається відправити якусь місію в регіон. Але, наприклад, у Катарі, який є більш м’яким і дипломатичним у підходах до врегулювання конфліктів, навпаки, часто звучить позиція, що НАТО тут не має бути.
– Наскільки ймовірним є сценарій виходу США з НАТО і чи можна говорити, що розкол уже відбувся?
– Зараз між конституціоналістами і політичними аналітиками, що спеціалізуються на питаннях США, розвивається ціла конституційна суперечка щодо того, чи знайде Дональд Трамп лазівку в законодавстві США, щоб вийти з НАТО. Адже для цього йому потрібна згода Конгресу. Однак тут йдеться скоріше про життєздатність самої організації. Бо навіть без офіційного виходу за певною процедурою – навіть якщо цього не відбудеться – у НАТО вже існує розкол, і він очевидний: Сполучені Штати – з одного боку, і континентальна Європа плюс Канада – з іншого.
Саме тому зараз Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Німеччина жорстко відмовляють Сполученим Штатам у надсиланні місії до Перської затоки. Тому що вони вважають, що сподіватися на США, якщо виникне потреба гарантувати безпеку Європи, не варто – що Сполучені Штати таких гарантій на практиці не надаватимуть.
Тобто де-факто цей розкол по Атлантичному океану вже є. І якщо Дональд Трамп зважиться порушувати американське законодавство і обійти необхідність погодження в Конгресі для виходу з НАТО – це можливо, але це не змінить ситуацію на практиці.
Європа на США і на статтю 5 уже не сподівається – ці ілюзії, як на мене, в минулому.
Але цікаво, що Європа могла б розіграти іншу карту, наприклад, у ситуації з Ормузькою протокою. Тому що не у НАТО, а у Європейського Союзу були і досі є місії недалеко від Ормузької протоки – в Червоному морі, де справді під грецьким командуванням діє військова оборонна місія ЄС під назвою «Щити», яка захищає свободу судноплавства від атак хуситів з Ємену. Тобто ситуація дуже подібна – гарантувати прохід так само вузькою протокою, але в сусідньому морі з іншого боку Аравійського півострова.
І, мені здається, є своєрідною помилкою, що ні Велика Британія, ні Євросоюз, під егідою якого ця місія була відправлена туди декілька років тому, навіть не спробували погратися дипломатично з тим, що можна було б розширити мандат цієї місії, наприклад, і на Ормузьку протоку. Але для цього в обмін потрібні були б якісь інші поступки з боку Сполучених Штатів.
Ось цей аргумент Європа навіть не намагалася чомусь використати.
– Чи здатне НАТО перевинайти себе в умовах розколу між США та Європою і чи взагалі Альянс зараз діє, якщо п’ята стаття під питанням?
– Я думаю, найбільш логічним було б не намагатись реанімувати НАТО і не боротися за повернення США до попереднього статусу, а паралельно, не заперечуючи існування Альянсу, заснувати нову безпекову ініціативу.
Це може бути на базі «Коаліції охочих», яка вже фактично розрослася до рівня НАТО. У Європі водночас відбувається кілька паралельних процесів: регіональна співпраця на Півночі, окремі оборонні проєкти у Східній Європі.
Якби один із цих форматів інституціоналізувати – наприклад, через ініціативу Парижа і Лондона – це могло б перезапустити безпековий дискурс.
Радше треба рухатись далі на основі спільних інтересів, і це характерно не лише для Європи. В Перській затоці відбувається абсолютно те саме: хтось, як-от Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, готові воювати з Іраном далі і вважають, що цей режим необхідно знищити, хтось, наприклад Катар, вважає, що потрібно зробити ставку на переговори. І зараз у різних регіонах світу відбувається певне перегрупування сил, зумовлене інтересами безпеки та тим, на що готова піти кожна зі сторін.
– Чи є сигнали створення в Європі альтернативи НАТО – «Коаліції охочих»?
– Якщо пожартувати про пацієнта, то пульс у «Коаліції охочих» радше уповільнюється останні місяці. Але я переконана, що рано чи пізно Європа до цього прийде: ще рік тому складно було уявити, щоб Лондон, Париж і Німеччина жорстко відмовляли Трампу – як це було з Ормузькою протокою. Думаю, країни Європи все одно прийдуть до створення паралельної структури – не як опонента НАТО, а більш вузького альянсу, орієнтованого на конкретні кроки і синхронізацію оборонних бюджетів. Просто для цього потрібен час, якого, можливо, у нас немає.
– Як можуть розвиватися події довкола Ірану: вони можуть піти шляхом ескалації з наземною операцією, чи Трамп може оголосити перемогу?
– Трамп уже оголосив перемогу – і не один раз. Він фактично з першого дня каже, що війну виграв, і потім ще кілька разів її «вигравав». Це риторика людини, яка не мислить стратегічно і намагається виправити відсутність реальних успіхів гучними заявами, які не відповідають дійсності.
На Близькому Сході, як на мене, ситуація переходить на рівень затяжного конфлікту – можливо, з меншою інтенсивністю, тому що ресурси будуть вичерпуватися і для ППО країн Перської затоки, і для повітряних атак з боку Ірану, тож сценарій довготривалого конфлікту низької інтенсивності виглядає зараз більш імовірним.
Іран, на мою думку, дипломатично виграє. Тому що очевидно, що відчутних перемог в цій операції Дональд Трамп не здобув: ядерний потенціал не знищений, режим змінився, але не впав, арабські країни постраждали і далі зазнають ударів з боку Ірану, а Ормузька протока залишається під повним контролем Ірану.
Наземна операція в цій ситуації – це просто пастка для Дональда Трампа, тому що вона не вирішує жодного з ключових завдань. Навіть розблокування протоки неможливе лише військовим шляхом, бо загроза обстрілів нікуди не зникне.
