Євротрійка + Україна. Новий статус-кво? – Марія Золкіна
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент України Володимир Зеленський, прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер і президент Франції Еммануель Макрон після зустрічі щодо подальшої підтримки України в Лондоні, Велика Британія, 7 червня 2026 року. Фото: Wiktor Szymanowicz / Future Publishing via Getty Images
Оригінал колонки — Slawa TV
Зустріч лідерів Німеччини, Франції та Британії з президентом України лише на перший погляд не була проривною. Насправді, вона фіксує новий статус-кво, створює умови для нового формату, якщо не переговорів, то консультацій і точно матиме вплив на взаємовідносини між країнами учасницями європейської коаліції на підтримку України.
Так, весь 2025 рік було очевидно, що колективній Європі бракує законного місця за столом консультацій і перемовин, де європейці забезпечували тил Україні, але повноцінними учасниками процесу не були. Коли ж американський інтерес перемовинами займатися різко пішов на спад, стало зрозуміло, що повноцінно бути модераторами у російсько-українських консультаціях і переговорах Європі не так вже і вигідно. А от що точно вигідно — і Європі загалом, і Україні зокрема — то це мати спільну позицію, спільну рамку. Адже згода членів ЄС і НАТО буде однозначно потрібна на той чи інший статус-кво, що буде зафікасований або як наслідок глухого кута на лінії фронту, або буде результатом домовленості.
Нічого проривного у 5 умовах справедливого миру, які оголосили лідери у Лондоні, немає. Але зміна умов, які мають гарантувати принаймні стале припинення вогню, відмову від легалізації окупації і надання Україні гарантій безпеки більших, ніж вона має зараз (тільки свої сили плюс західне фінансування) нам і не потрібна.
Так, Німеччина, Франція і Велика Британія не будуть ухвалювати рішення замість ЄС і НАТО, але без лідерства на рівні конкретних країн керувати цим складним політичним і дипломатичним процесом не вийде.
І трійка Берлін-Париж-Лондон має небагато часу, аби зробити цей формат основним. Крісло під Кіром Стармером хитається і його відставка — питання часу, причому найближчого. Але наступний лейбористський премʼєр буде дотримуватися тієї ж лінії, бо це позиція партії, її виборців і не тільки її, одним словом — тут залишиться тяглість.
Натомість Еммануелю Макрону залишається менше року у Єлисейському палаці. І тяглість політики щодо України не гарантована абсолютно, адже праві в Національному фронті, хоч і не з Марі Ле Пен як основним обличчям, а з новим офіційним лідером, набирають підтримку в суспільстві. Чергові вибори у Німеччині будуть у 2029 році і до цього часу можна сподіватися на стабільність політики щодо України, втім внутрішньополітичні претензії до правлячої партії, популярність крайньоправих так само Німеччину не оминають.
Однак, питання, яке формат 3+1 (Берлін, Париж, Лондон плюс Київ) ставить вже сьогодні: чи буде таке лідерство Західної Європи остаточною моделлю?
З одного боку, найбільш близька позиція до України — це не умовний німецько-французький тандем плюс Лондон, а країни Північної та частина Східної Європи, плюс Балтійські країни і Велика Британія. Але після обрання Дональда Трампа президентом, роль лідера проукраїнської коаліції в Європі на себе чітко і відверто ніхто ані брати, ані приміряти не хотів. Колективно допомагати — так, і Європа з цим справляється краще, ніж хтось би міг очікувати.
Втім, політичне лідерство, в тому числі — задавати тон переговорам, визначати рамкові горизонти і координувати це — це щось, що мусить мати чітку адресу і, бажано, прізвища. І виходить, що в силу низки факторів до такої ролі, теж колективно, але «дозріли» чи можуть «дозріти» саме Берлін-Париж-Лондон.
Якщо серед цих лідерів не буде балтійських, північно- чи східноєвропейських країн, то процес не зупиниться, але він точно виглядатиме інакше. Не факт, що саме така модель виявиться тривалою і довговічною — повертаємося до питання внутрішньої політики у цих столицях. Але маємо точно памʼятати, що саме цей прототип вузької коаліції саме у такому вигляді формується не тому, що Лондон, Париж чи Берлін так боролися за роль політичного лідера, коли США усунулися, а тому, що це лідерство має бути за кимось, а охочих в Європі для такої персоналізації «лідерства» небагато.
Втім, якщо саме такий формат приживеться, то і претензії згодом з боку Східної Європи про «виключення з процесу» треба буде теж зустрічати з нагадуванням, як цю роль в авангарді процесу приміряти на себе ніхто не спішив.
