Приєднання до НАТО пришвидшить системні реформи в Україні й наблизить її до європейських стандартів
Українські експерти переконані, що приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) – важливий і позитивний крок для України. Про це вони заявили на прес-конференції в УНІАН 19 січня 2008 р.
В прес-конференції взяли участь директор Фонду “Демократичні ініціативи Ілько Кучерів, науковий керівник Фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна, заступник Генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександр Сушко, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця.
Із виступів на прес-конференції
Ілько Кучерів, Фонд „Демократичні ініціативи”:
– Прес-конференція „ПДЧ як інструмент реформування держави», організована Фондом „Демократичні ініціативи”, зібрала лідерів громадських організацій, щоб висловити підтримку такій важливій для України події, як подача заявки стосовно приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО.
Саме сьогодні ми говоримо про те, що нам необхідна просвітницька кампанія щодо НАТО і Європи. Адже для багатьох українців це все ще буде відкриттям, що НАТО це не чорт з рогами і Європа – нам не ворог. Україна нині активно шукає своє місце у глобальному світі, який швидко змінюється, і шукає чіткого вирішення національних інтересів, а також того, яким чином держава може бути реформована з тим, щоб найкраще задовольняти потреби громадян України.
Коли ми готувалися до цієї прес-конференції, сперечалися, як назвати її. Один із варіантів був „ПДЧ ключ до членства в Європейському союзі”. Річ у тім, що досвід нових членів Європейського союзу показує, що спочатку вони вступали до НАТО, а потім до ЄС. Вступ до НАТО вони розглядали як свого роду тест на відповідність європейським стандартам – спочатку НАТО, а потім Європейський союз. Ніхто поки що з нових членів ЄС не був винятком. Тому я вважаю, що для України це теж важливий тест, який допоможе нам наблизитися до європейських стандартів.
Валерій Чалий, заступник генерального директора Центру імені Разумкова:
– Спільна заява керівництва держави щодо звернення стосовно можливості приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО справді було довгоочікувана, скоріш за все, цей крок – вже певний результат заборгованості української влади перед своїми деклараціями й обіцянками.
Я нагадаю, що стратегія і завдання, зокрема щодо приєднання до ПДЧ, закладалися ще в минулому парламенті, ще минулим президентом. Це були 2002–2003 роки, коли Рада національної безпеки і оборони України ухвалила відповідну стратегію, яка була затверджена в парламенті 2003 року в Законі «Про національну безпеку».
Сьогодні в парламенті розгорнулися баталії стосовно можливості чи неможливості підписання головою парламенту цього звернення. Вони не мають під собою жодних підстав, бо спікер якраз спирався на рішення тих депутатів, які нині представляють опозицію в парламенті. Тобто – це консолідована позиція, яка була визначена законодавчо. Що ж насправді відбулось? Хочу заспокоїти тих, хто сьогодні емоційно, гнівно і не дуже професійно робить заяви від деяких політичних партій щодо того, що ПДЧ це вже вступ до НАТО. Такий крок абсолютно не означає вступу до НАТО. Сьогодні в Україні питання щодо вступу до НАТО на порядку денному не стоїть. Україна не готова ще до такого кроку, а більш того, вона не готова отримати достатню підтримку населення. Ви знаєте, що існує політична згода напередодні самого рішення про вступ до НАТО провести консультативний референдум. Але я зауважу, що політики, коли порушують питання про цей референдум, дуже часто спекулюють часовими рамками. Річ у тім, що такий референдум може бути проведений тільки після того, коли буде ухвалено рішення, по-перше, Україною, по-друге, самим Альянсом, по-третє, парламентом. Тільки після цього можна проводити загальнонаціональний референдум, а не навпаки. Перевернути все з ніг на голову – це чистої води спекуляція.
Щодо самого Плану дій щодо членства, то це один із елементів, один із механізмів реформування держави взагалі і основних її секторів зокрема – насамперед оборони і безпеки, але і не меншою мірою – політичної, економічної, соціальної, екологічної сфер. Це комплексний план, який, до речі, достатньо технологічним. Він передбачає ще й інструменти його імплементації. Такий план, по суті, вже реалізується Україною у сфері воєнної політики і безпеки. Якби сьогодні постало питання про вступ до НАТО з точки зору виконання саме воєнної безпекової частини, думаю, Україна відповідала б необхідним критеріям. Але питання в тому, що є й велика частина стандартів (рівень життя людей, забезпечення прав людини, національних меншин, забезпечення інструментів демократії), за яким Україна поки що не дотягує до європейських стандартів. Тому самої заяви ще недостатньо. Це ще не свідчення навіть приєднання до ПДЧ, бо потрібно консолідоване консенсусне рішення країн НАТО.
Однак те, що сьогодні сформовано консолідовану позицію основних гілок влади – це дуже позитивний крок, це те, що об’єднало сьогодні політиків, можливо, під тиском громадянського суспільства.
Нагадаю, що перед тим були зроблені активні кроки деяких недержавних аналітичних центрів, які зробили дві речі. Перша: запропонували до програми уряду чітку пропозицію щодо приєднання до ПДЧ і взагалі поглиблення співробітництва України з НАТО як інструменту реформування країни. Друге: нещодавно було ухвалено звернення понад двохсот громадських організацій до уряду щодо посилення євроатлантичної співпраці України.
Я можу сьогодні позитивно оцінити дію нашої влади в цьому сенсі. Позиція президента була завжди відома, вона не змінювалася. Позиція уряду зараз чітко висловлена. Тому сьогодні має бути наступний крок – консолідоване рішення влади має пришвидшити або інтенсифікувати інформаційну роботу. Сьогодні немає системної інформаційної роботи. Є епізодичні заходи, які проводяться державними структурами, є активна робота недержавних організацій, але це не системна робота. Вона потребує систематизації і інтенсивного поглиблення, тому що ресурси, які надходять у цю сферу, абсолютно мізерні. У бюджеті цього року на цю роботу передбачено 10 копійок на кожного громадянина України – і маленького, і великого, і того, хто дивиться телевізор, і того, хто не дивиться.
Коли постає питання, чому у нас таке низьке сприйняття населенням НАТО, я можу відповісти даними Центру імені Разумкова – тільки 7% громадян України уже впродовж трьох років опитування відповідають, що мають достатньо інформації про НАТО і взаємодію України з НАТО. Хіба можна ухвалювати рішення у таких умовах, коли люди не залучені до відвертої інформації у цій сфері?
Таким чином робота, по суті, тільки розпочнеться. І я сподіваюсь, що за такою політичною волею влади наступними кроками будуть конкретні дії, відповідні кадрові і матеріальні фінансові ресурси.
Представники недержавних організацій підтримують таке рішення влади і уважно спостерігатимуть, чи відповідатимуть її дії тим деклараціям, які звернені на зовні до міжнародного співтовариства. Роль засобів масової інформації тут найважливіша на сьогодні. Бажано, щоб ЗМІ надали значної уваги аналізу цієї ситуації, адже кампанія це не пропаганда, це інформування, це усвідомлений вибір людей, громадян. І тільки після цього справді ухвалюватиметься рішення щодо моделі колективної безпеки, оптимальної моделі для України. А План дій щодо членства дасть нам змогу просунутись, в тому числі, й у напрямі до європейської інтеграції.
Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії Міністерства закордонних справ України:
– Справді, ця подія – звернення лідерів держави до керівництва НАТ О з проханням щодо приєднання до Плану дій – може бути гарним приводом для об’єктивного інформування населення щодо наших намірів відносно Північноатлантичного альянсу. І саме в цей момент мають бути правильно розставлені акценти в її тлумаченні. А інакше, від інформаційної кампанії не буде жодного сенсу.
Перша моя теза полягає в тому, що до Плану дій щодо членства в НАТО заради набуття членства в НАТО. І це ми маємо чітко всі розуміти. І саме на цю мету ми маємо працювати. Тому що коли ми кажемо, що це не на часі, що ми взагалі не знаємо чи будемо членами Альянсу, то в такому разі Північноатлантичний альянс точно не дасть нам змоги приєднатися до ПДЧ. Адже це не той варіант, мовляв, «ми отримали цей сертифікат, а далі ще думатимемо». План дій щодо членства є іспитом на членство до НАТО. І тільки саме НАТО може розмірковувати приймати чи не приймати Україну, коли вона виконає ПДЧ.
ПДЧ – це реалізація того курсу, який Україна вела вже багато років. І я хочу нагадати ці етапи. Вони почалися з рамкової угоди «Про партнерство заради миру», потім 1997 рік – Хартія про особливе партнерство, де вже закладалися умови майбутнього членства України в НАТО, згодом – рішення Ради національної безпеки про стратегію України щодо членства в НАТО, де чітко окреслено мету про вступ України до НАТО; воєнна доктрина 2004 року, де так само чітко поставлено цю мета. Сьогоднішня подія – це також крок до реалізації цієї мети. Інтенсифікований діалог, який ми почали з 2005 року, вже занадто затягнувся – далі розмовляти в форматі інтенсифікованого діалог нема про що. Тому що певні тести щодо готовності НАТО вже пройдено. Відтак потрібен наступний крок – приєднання до ПДЧ для того, щоб бути членами Північноатлантичного альянсу. І в цьому сенсі заявка на ПДЧ це заявка на членство України до Північноатлантичного альянсу.
Якщо до цього поставитися формально і нічого не робити, то ми будемо ще 10, 20 років розмірковувати й тоді нас, звичайно, вже до системи колективної безпеки не приймуть. Такими діями ми підірвемо довіру у Північноатлантичного альянсу. Ця довіра вже значною мірою підірвана заявою екс-прем’єра міністра В. Януковича у вересні 2006 року про те, що Україна не готова до Плану дій щодо членства. Вона зруйнувала клімат довіри між Україною і НАТО. То була ситуація, коли НАТО повірило нам і готове було надати Україні ПДЧ. Тепер, я думаю, Брюссель ставитиметься з дуже великою засторогою до України. І отримати ПДЧ нам буде дуже важко на черговому саміті. Але цей крок нам необхідно робити. Необхідність полягає не в тому, що задекларовані програми треба реалізовувати, а в реальній потребі забезпечити безпеку України. Адже у сфері безпеки ми втрачаємо наші ресурси, наш потенціал, скорочуємо збройні сили, у нас недостатній бюджет, ми переходимо на професійну армію. А чи може професійна армія забезпечити оборону країни у разі війни? Очевидно, що не може. Тому що такі професійні маленькі армії на контрактній основі можуть реалізовувати тільки завдання мирного часу. На воєнний час вони можуть діяти тільки як чистина масштабної системи колективної оборони.
Тому коли ми заявляємо, що з 2010 року переходимо на професійну армію без принципу колективної безпеки, вибачте, це – авантюра. Якщо ми досі ще вагаємося – вступати чи не вступати до НАТО, то тоді треба повертатись до загальновійськового призову. Можливо, це різка заява, але реально це так.
Ірина Бекешкіна, науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи”:
– Щодо соціології, то на неї завжди посилаються, щоб довести, що НАТО народу непотрібно. І справді, з року в рік, принаймні у роки виборів підтримка членства в НАТО зменшується. До 2004 року було 40% невизначеності з цього питання. Потім населення почало визначатися під впливом виборчих кампаній і визначатися не на користь НАТО. Тобто чітко видно, що під час останніх двох виборів 2004–2005 років крива «не підтримки» членства в НАТО (підтримка приблизно була стабільною) зростала. Саме на ці дані посилаються, коли кажуть, що треба негайно проводити референдум, щоб довести, що народ проти.
Справді, демократія це такий стан суспільства, де народ сам вибирає, що він хоче. Але проблема полягає в тому, що народу пропонують висловитись в питаннях, в яких він зовсім не компетентний. І це ніщо інше, як маніпуляція. Наші опитування якраз демонструють те, наскільки люди не поінформовані щодо найбільш загальних питань стосовно НАТО. Наприклад, на запитання „Як, на Вашу думку, ухвалюються рішення в НАТО?” серед населення правильну відповідь дало 14%. Більше половини взагалі сказали, що їм важко на це запитання відповісти, 17% вважають, що рішення ухвалюють «старожили» НАТО, а новачки поки що ніяких рішень не приймають. Тобто повна необізнаність. Адже відомо, що НАТО – унікальна організація, де рішення ухвалюється консенсусом. Це означає, що будь-який член НАТО має право вето, якщо він з чимось не згоден. Я ж стикнулась навіть з тим, що і деякі журналісти про це не знають, годі казати про населення.
Коли ми запитали у людей, чому вони вважають, що Україні не слід ставати членом НАТО, то 60% відповіли – тому що НАТО може втягнути Україну у військові дії. Втім, за принципом консенсусу, НАТО не лише не може втягнути Україну кудись, куди вона не хоче, але й навпаки, Україна може зупинити будь-яку війну, сказавши „ні”. І про це треба знати, однак цього людям ніхто не роз’яснює.
Відповідаючи на запитання «Чи розв’язувало НАТО війну в Іраку чи ні?» більшість відповіла, що НАТО розв’язало війну в Іраку – і це абсолютно неправильно. Тому що насправді там воюють члени НАТО, але не НАТО як організація. А НАТО як альянс не бере участі в цій війні і саме тому, що деякі члени НАТО з цим не погодилися. Але наші люди знову ж таки про це не знають.
Ми також запитували, чи достатньо люди поінформовані про те, що таке НАТО. Добре поінформованими вважають себе 18%, дещо поінформованими – 20%, мало поінформованими – 29%, а зовсім непоінформованими – 12%. І коли ми подивилися, наскільки це відповідає реальності, виявилася дуже цікава ситуація: чим вища самооцінка інформованості, тим більша кількість неправильних відповідей. Тобто ті, хто вважають себе непоінформованими, відповідають „важко сказати”, а ті, хто вважають себе поінформованими – відповідають, але неправильно. Найбільше вважають себе поінформованими ті, хто оцінює НАТО як агресивний військовий блок. Причому, чим старша людина, тим більше поінформованою вона себе вважає. Тобто діють певні стереотипи, а стереотип, як відомо, річ дуже стійка.
Сьогодні головне пояснювати людям, чому їм це треба – вступати до НАТО, чому в країнах-членах НАТО живуть краще, ніж в деяких інших країнах.
Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
– Хотів би зачепити питання, яке часто порушується і звучить доволі гостро – як вплине розвиток наших відносин з НАТО, з перспективою членства, на відносини з іншими державами. Почну саме з держав-членів НАТО. Тому що насправді дуже часто говоримо про відносини з Росію, але треба говорити про якісну зміну відносин з провідними країнами Європи. Насправді формат підготовки до членства вимагає від держави певного переосмислення своїх відносин із країнами-членами Альянсу. Тому що країна, яка готується до вступу до Альянсу, вже сприймається як союзник – хоча ще не формальний, але потенційний. Союзницькі відносини вибудовуються уже в процесі підготовки до вступу. І ці союзницькі відносини мають взаємні зобов’язання і взаємну користь. Тут дуже важливо розуміти той факт, що формування справді союзницьких глибоких відносин з країнами НАТО змусить нашу державу, органи влади сприймати певну культуру поведінки – і міжнародної, і внутрішньої. Йдеться про якісні речі, без яких Україна як держава європейська не може відбутися.
Дуже важливо, коли країну сприймають не просто як зовнішнього партнера, який бере участь лише в окремих спільних проектах, а як країну, яка залучена до спільної системи глобальної регіональної відповідальності. Це дасть нам змогу подолати комплекс меншовартості, який поки що часто ми спостерігаємо. Нам не треба буде постійно доводити, що ми європейська держава. А доведеться доводити те, що держава спроможна діяти в тих стандартах, які притаманні європейським країнам. План дій підготовки щодо членства в НАТО не гарантує самого членства, не призводить автоматично до того, що країна вступає до НАТО. Але він дає відчуття необхідності виконати зобов’язання, щоб скоріше пройти цей шлях. Дехто говорить про те, що країна може перебувати в ПДЧ 10 років. Може, але це не комфортний стан для країни. Тому що всі ці 10 років вона готуватиметься, її контролюватимуть, і вона постійно перебуватиме в півкроку від певного статусу. Тобто приєднання до ПДЧ істотним чином впливає на мобілізацію ресурсів держави для того, щоб швидше ці трансформаційні завдання виконати.
Щодо стосунків з державами, які не є членами НАТО, то я вважаю, що підготовка до членства дуже позитивним чином впливає на впорядкування відносин країни-кандидата з іншими країнами. Тому що доки країна не визначилася щодо свого стратегічного шляху розвитку, доки існують різні варіанти, доти існує спокуса з боку інших країн, які мають інтерес до України, впливати на неї. Якщо країна все ж таки проходить ту межу визначеності і всім зовнішнім політичним партнерам стає зрозуміло, куди вона просувається, то, безумовно, вони й самі переглядають, значним чином корегують, впорядковують свої стосунки з такими країнами.
До речі, коли посол Російської Федерації заявляв, що Росія може переглянути стосунки з Україною, то я би не хотів, щоб ми сприймали це як якусь загрозу – переглянемо, значить – погіршимо. Насправді я радив би нам всім сприймати цю фразу і подібні фрази як перспективу саме конструктивного впорядкування відносин з Російською Федерацією на засадах нормальних відносин сусідніх дружних незалежних держав, кожна з яких має свої національні інтереси і намагається їх реалізувати у визначений спосіб.