Пресконференція до Дня Соборності України: експерти про позитивні тренди та виклики для українців
До Дня Соборності України в Укрінформі відбулася пресконференція, організована Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Захід був присвячений результатам опитувань, які висвітлюють ідентичність українців, їхнє ставлення до громадянства, мови, співгромадян на тимчасово окупованих територіях та інших питань.
День Соборності символізує не лише єдність нашого народу, а й незалежність України
Модератор заходу, науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи», професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань нагадав, що День Соборності символізує не лише єдність нашого народу, а й незалежність України, вперше проголошену в 1918 році.
«Ця дата з'явилася, бо саме в 1919 році відбувся Акт Злуки, приурочений до першої річниці проголошення незалежності УНР. Я не знаю, чому про це часто забувають навіть нинішні президенти, але це важливий момент нашої історії», – зазначив Олексій Гарань, відкриваючи пресконференцію.
Він акцентував, що на заході свої дані опитувань, проведених у різний час, але присвячених одній тематиці, представлять три соціологічні центри – «Демініціатви», Центр Разумкова та Київський міжнародний інституту соціології. Професор також нагадав про значення співпраці між цими соціологічними центрами, які вже тривалий час працюють разом.
«Сьогодні ми зібралися разом з нашими традиційними партнерами – Центром Разумкова та Київським міжнародним інститутом соціології. Це випробувані партнери, адже громадський соціологічний консорціум наших трьох центрів дуже добре себе показав ще під час вікопомного екзит-полу 2004 року, коли ми не піддалися на тиск і оголосили справжні результати виборів. Відтоді ми проводимо багато спільних досліджень», – додав Олексій Гарань.
Більшість українців не звинувачують тих, хто залишився на типчасово окупованих територіях
Результати опитування «Демініціатив», яке проводилося в грудні 2024 року, представила аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» Поліна Бондаренко. Ця частина дослідження була присвячена двом темам: ставленню до людей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, та бажанню українців виїхати за кордон.
«Ми запропонували респондентам обрати характеристики, які найкраще описують людей, що залишилися на тимчасово окупованих територіях», – пояснила Поліна Бондаренко.
За її словами, більшість опитаних не покладають відповідальності на цих громадян. Найпоширенішою відповіддю було те, що ці люди є «заручниками складних життєвих обставин» (42%), ще 22% вважають їх заручниками Росії. На противагу цьому, значно менше респондентів оцінюють таких людей як «пристосуванців» (13%), «пасивних прихильників Росії» (9,5%) чи «зрадників» (4%).
Щодо бажання та планів респондентів виїхати на постійне місце проживання до іншої країни у разі відкриття кордонів, результати також демонструють цікаві тенденції.
«Було питання про бажання респондентів виїхати за кордон у разі відкриття кордонів для всіх категорій населення. Бачимо, що тільки 21% сказали, що планують виїхати за таких обставин за кордон для постійного проживання, тоді як 70% сказали, що вони не мають такого наміру», – зазначила вона.
За її словами, молодь віком 18–29 років частіше за інші вікові групи виявляє бажання виїхати (33%), тоді як серед старших респондентів ця частка значно нижча – лише 9% серед людей віком за 60 років.
Серед українців частка чоловіків, які хотіли б виїхати до іншої країни на постійне місце проживання, якщо кордони будуть відкриті для всіх категорій населення, становить 25%, а жінок – 17%. Як зазначила Поліна Бондаренко, це можна зрозуміти, оскільки для жінок кордони не закривалися і всі, хто хотів виїхати, вже виїхали.
Цікавою є і регіональна різниця: у східних областях бажання виїхати висловили 26,5% опитаних, тоді як у південних – лише 12%. Серед основних причин бажання виїзду – відсутність можливостей для розвитку (29%) та загроза життю через війну (29%).
Поліна Бондаренко акцентувала, що значна частина відповідей пов’язана саме з наслідками повномасштабного вторгнення.
«Варіанти, які часто обирали респонденти, пов'язані з наслідками повномасштабного вторгнення. Ми бачимо, що 29% респондентів зазначили, що хотіли би виїхати через загрозу здоров'ю та життю, спричинену бойовими діями. 29% сказали про недостатню соціальну підтримку з боку держави, якої вони потребують сьогодні. 26% зазначили, що хотіли би виїхати для возз’єднання з сім'єю. 23% – що вони хотіли би виїхати, аби вивезти своїх рідних і людей, які від них залежать, але самостійно не можуть виїхати. Це категорія людей, які мають неповнолітніх дітей або людей з інвалідністю, або літніх батьків», – розповіла Поліна Бондаренко.
Двомовність як «місток» до україномовності — новий тренд у мовній ситуації країни
Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко, представляючи результати опитування, зауважив, що хоч дослідження проводилося в червні 2024 року, зміни в питаннях ідентичності та мовної ситуації відбуваються повільно, тому отримані дані залишаються актуальними.
Згідно з результатами, 91% опитаних дуже або скоріше пишаються тим, що вони є громадянами України. Для порівняння, у 2015 році цей показник становив лише 68%, а в 2000–2010 роках — 62%.
Соціолог зазначив, що такі показники є значущими і свідчать про те, що питання національної ідентичності стають все більш важливими для українців. Позитивна динаміка спостерігається у всіх регіонах: у західному регіоні з 76% у 2000 році до 95% у 2024-му, у центральному – відповідно з 63% до 93%, південному – з 55% до 92%, східному – з 67% до 83%.
Суттєво зросла частка і тих, хто пишається державними символами України. Наприклад, Прапором України пишаються 64% опитаних, тоді як 2011 року цей показник становив лише 26%.
«Частка тих, хто пишається Гербом України в 2011 році становила 25% , а в 2024-му досягла 63,5%. Частка тих, хто пишається Гімном, за цей період збільшилася з 22,5% до 61%. Також з 32 до 65% зросла частка тих, хто пишається державною мовою України і більшою стала також частка тих, хто пишається гривнею як грошовою одиницею», – представив дані Михайло Міщенко.
Він також зазначив, що великий розділ дослідження був присвячений мовній ситуації в країні. Так, соціологи з’ясували, що частка тих, хто вільно володіє українською мовою, становить на сьогодні 69,5%. 27% респондентів зазначили, що їхнього рівня володіння українською мовою вистачає для побутового спілкування, але виникають труднощі в обговоренні спеціалізованих тем. Ще 2% зізналися, що погано розуміють українську, а 0,5% – зовсім її не розуміють.
При цьому молодші респонденти демонструють вищий рівень володіння українською: серед молоді до 30 років таких 76%, а серед осіб старше 60 — 65%. Результати за регіонами мають такий вигляд: у західному регіоні вільно володіють українською 95% опитаних, у центральному — 65%, у південному — 60%, у східному — 50%. Тих, хто володіє мовою на побутовому рівні, але відчуває складнощі в спеціалізованих темах, найбільше у східному (39,5%) та південному (35%) регіонах.
Однією з цікавих тенденцій, яку відзначив Михайло Міщенко, є перехід значної частини населення від російськомовності до україномовності через проміжний етап двомовності.
За його словами, в усіх регіонах України спостерігається зменшення частки тих, хто називає рідною мовою винятково російську. Перехід від російськомовності до україномовності через двомовність також чітко помітний у відповідях респондентів про мову спілкування вдома. Переважно українською розмовляють 70,5% опитаних, тоді як у 2006 році таких було лише 46%. Лише або переважно російською вдома спілкуються 11% респондентів, у 2006 році цей показник становив 38%.
«Ця тенденція свідчить про те, що двомовність стає своєрідним «містком» до переважного використання української мови в повсякденному житті», – констатував Михайло Міщенко.
Він пояснив, що якщо раніше, в радянські часи, двомовність слугувала інструментом русифікації (перехід від української до російської через двомовність), то сьогодні вона виконує протилежну роль і стає елементом українізації, особливо помітним у південних та східних регіонах.
«На заході України частка двомовних поступово зменшується, тоді як на сході й півдні вона зростає. Це пояснюється тим, що частина громадян, які раніше були російськомовними, переходять до двомовності, що є кроком на шляху до україномовності», – акцентував соціолог.
Окремо він відзначив зміну ставлення до престижності мов. Якщо у 2015 році лише 43% респондентів вважали, що говорити українською серед колег чи друзів престижніше, то сьогодні таких уже 75,5%. Російську мову як престижну сьогодні назвали лише 6%, тоді як у 2015 році цей показник становив 21,5%.
Отже, українська мова поступово стає не лише засобом комунікації, але й маркером соціального статусу, престижу та приналежності до сучасної української ідентичності, підсумували учасники презентації.
Інклюзивність – ключ до формування української нації
Виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький окреслив основні тенденції громадянської ідентичності українців та наголосив на важливості інклюзивності у формуванні української нації.
«Ми говоримо про інклюзивність нації, яка охоплює людей незалежно від регіону, мови чи етнічної належності. Але важливо зрозуміти, як самі українці ідентифікують себе», – зазначив соціолог.
Він навів результати багаторічних досліджень Інституту соціології НАН України, в яких українцям ставили запитання: «Ким ви себе вважаєте в першу чергу?». У 1990-х роках лише 40-42% респондентів називали себе громадянами України (приблизно стільки ж говорили, що мають або регіональну ідентичність, або дуже локальну). Після Помаранчевої революції ця цифра зросла до 51%, а після Революції Гідності – до 60%.
«Буквально “вибух” відбувся після повномасштабного вторгнення, коли ми спостерігаємо стабільно високий показник – 80% українців у першу чергу вважають себе громадянами України», – зазначив соціолог.
Ця зміна стала універсальним трендом як на Сході, так і на Заході країни, незалежно від мови спілкування чи етнічного походження. При цьому дедалі менше людей асоціюють себе з російською етнічністю.
«Навіть ті, хто 5–10 років тому ідентифікували себе як етнічні росіяни, сьогодні називають себе українцями. Це свідчить про подолання регіональних та етнічних меж», – каже соціолог.
Водночас Антон Грушецький зауважив, що в Україні залишаються окремі групи з антиукраїнською чи суто локальною ідентичністю, але вони є маргінальною меншістю.
Він також презентував результати соціологічного експерименту, який Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів у вересні минулого року, щоб зрозуміти, кого українці вважають приналежними до української нації.
«Ми часто зустрічаємо стереотипізацію, зокрема в соцмережах, що в певних регіонах проживають “не зовсім істинні, правильні” українці – чи то за мовою спілкування, чи то за етнічною належністю. Тому ми вирішили перевірити ці уявлення. Адже соціологія – це не тільки прямі запитання, це ще й можливість проводити різні цікаві експерименти», – повідомив соціолог.
Дослідження проводилося методом віньєток (факторіальний дизайн): респондентам описували умовного мешканця України, змінюючи три його характеристики – регіон проживання, етнічну належність і мову спілкування. Спільними рисами всіх описаних людей були любов до України, патріотизм і засудження російської агресії. Респондентів запитували, чи вважають вони таку людину частиною української нації.
Результати показали загалом позитивну динаміку. 70% респондентів погоджуються, що мешканці і Сходу, і Заходу належать до української нації. Проте етнічність і мова залишаються важливими факторами. Етнічних українців визнають українцями 75% респондентів, тоді як для етнічних росіян цей показник становить 62%. Україномовних визнають членами нації 70%, російськомовних – 66%.
«Тобто найбільш “істинними” українцями респонденти вважають мешканців Сходу чи Заходу, які спілкуються українською мовою і є етнічними українцями. Близько 80% зараховують їх до української нації. Якщо ж люди, незалежно від регіону проживання, є етнічними росіянами і переважно спілкуються російською мовою, то вони отримують нижчі показники – до української нації їх зараховують 60%», – констатував Антон Грушецький.
За його словами, ці цифри свідчать про інклюзивний погляд на націю, але водночас показують, що є невеликий «холодок», який зберігається щодо мови чи етнічної приналежності.
«Така тенденція може використовуватися ворогами чи навіть внутрішніми політичними силами для дестабілізації в країні», – застеріг науковець.
Соціологи також дослідили, як українськомовні громадяни сприймають російськомовних. 63% українськомовних респондентів визнають російськомовних українців частиною нації, тоді як серед російськомовних цей показник вищий – 76%. Подібні тенденції простежуються й щодо регіональної та етнічної належності. Хоча більшість респондентів незалежно від групи визнають інших громадян України членами української нації, сприйняття російськомовних чи етнічних росіян є дещо менш позитивним.
«З одного боку, така ситуація зрозуміла, адже в умовах війни посилюється стереотипне сприйняття, що впливає на суспільні настрої. Водночас, за даними опитувань, ми як соціологи спостерігаємо, що незалежно від мовної чи етнічної належності, громадяни України демонструють певний консенсус за ключовими орієнтирами – це проєвропейський і проєвроатлантичний інтеграційний настрій», – наголосив Антон Грушецький.
Такий підхід, за його словами, дозволяє інтерпретувати результати як позитивний сигнал: незалежно від регіону, етнічного походження чи мови, українці готові вважати людину частиною української нації, якщо вона любить Україну, ідентифікує себе з нею та засуджує російську агресію, підсумовують дослідники.
Тож, результати дослідження демонструють переважно позитивний тренд, але увиразнюють важливість збереження єдності й запобігання подальшій поляризації.
