Останній рік «по-новому»
ЗБРУЧ
Володимир СЕМКІВ
Перед першим туром президентських виборів 2004 року в київську редакцію прийшов чоловік. Він показав посвідку кандидата в Президенти і сказав, що хоче надрукувати в газеті свою рекламу. Ми йому чемно відмовили, бо наступне число газети виходило друком у суботу, а субота є днем, коли виборча агітація вже заборонена. Кандидат із того не сильно засмутився: «То нічого, я прийду до вас перед другим туром». Позаяк то не був ані Ющенко, ані Янукович, проводжали безтурботного кандидата, ледве стримуючи сміх.
Нині – не 29 жовтня, але 7 червня – це четверта річниця інавгурації Петра Порошенка. До майбутніх виборів залишається не дві доби, але вже й не рік. Натомість синдроми кандидатської поведінки – і насамперед ідеться про безпечну самовпевненість Порошенка – залишаються подібними до тих, які випало бачити того давнього жовтня.
У четвер завершився виснажливий епос із законом про Антикорупційний суд України. Верховна Рада проголосувала за закон 315 голосами після більш ніж півроку «коломийок» і довгих торгів. Вранці у парламент приїздив Президент України Петро Порошенко. Переступаючи поріг законодавчого органу, він міг собі згадати (і згадав) церемонію інавгурації.
Звертаючись до депутатської зали, Порошенко закликав парламентарів узяти відповідальність на себе за остаточну редакцію багатостраждального закону. Хоча всі розуміли: Верховна Рада мусіла лише формалізувати домовленість, уторговану раніше самим Порошенком.
«Вважаю, що сьогоднішній день є історичним, і хочу просто по-людськи подякувати за дуже гарний подарунок на четверту річницю мого президентства», – подякував Президент.
Закон про Антикорупційний суд подається головою держави як «наша велика перемога», але згадаймо – ще минулого року на Банковій виступали не за автономний антикорупційний суд, а лише за окрему палату у складі Верховного суду. У вересні на форумі «Ялтинської європейської стратегії» Порошенко кепкував, що антикорупційні суди є хіба що в країнах штибу Уганди й Кенії. Іже з ними тепер і ми. Але вже як переможці.
Чому Петрові Олексійовичу так залежало на цьому? Чому він стільки часу блокував вимогу про «золоту акцію» міжнародного журі, врешті-решт таки відступивши під тиском західної спільноти?
До президентських виборів залишився лише один рік. Президентський рейтинг Порошенка перебуває на найнижчій позначці за цілу його каденцію: він уже півтора місяці на 5-6 позиції в табличці виборчих симпатій українців. До відходу з посади, якщо нічого не зміниться, йому залишився неповний куций рік! Під ногами – хисткий п’єдестал, на якому Петро Олексійович, уявляючи себе всемогутнім гравцем політичних баталій, що має нескінченний запас електоральних рейтингів та партнерської довіри, намагався грати в бій на кілька фронтів одразу. Втерти носа остогидлим «антикорупціонерам», вдавати зі себе непоступливого лідера перед Заходом, втримати контрольованість процесу задля себе і своєї команди…
Але через рік це все, ймовірно, зникне! Навіщо хапатися за ці піщані палаци?
Завжди хочеться вірити, що щось чи хтось може змінитися за одну ніч, як у кінофільмі. Порошенко міг очолити процес конструювання Антикорупційного суду, поборовши свою маніакальну схильність до всеконтрольованості. Міг ударити по руках із Міжнародним валютним фондом іще восени. Міг уникнути посміховиська з електронними деклараціями перед запровадженням безвізового режиму. Міг обирати до уряду фахових людей, а не контрольованих. Нині все, чого остерігався Петро Порошенко, під кінець каденції, навпаки, завдає йому найсильнішого удару.
Фонд «Демократичні ініціативи», котрий минулого місяця проводив масштабне експертне дослідження про підсумки чотирьох років президентства Порошенка, а днями опублікував аналітику про гіпотетичний зрив Антикорупційного суду, дійшов висновку: фінальний етап підготовки законопроекту засвідчить, яку систему державного управління Президент хоче втілювати у майбутньому – «чи більш прозору та підзвітну громадянам, чи більш струнку та чутливу до інтересів першої особи силову вертикаль влади». З відповіддю, здається, все зрозуміло.
Але тепер питання: за рахунок чого дотривати до президентських виборів? Як втримати в руках усі ті віжки, якщо вони починають ковзати із долонь?
Президент дуже старається триматися на чолі пелетону. Дуже хоче панувати над ситуацією. Напевне, йому по-людськи образливо через те, що він, незважаючи на стільки докладених зусиль, незважаючи на всі здобутки власного президентства – безвізовий режим, газову незалежність, розрив із Росією, посилення місцевого самоврядування, «найсильнішу армію Європи поза НАТО» – вже не має високих показників довіри.
Водночас він певен, що робить усе правильно. І ця самовпевненість, до речі, вражає не лише політичних «фріків», як у тому вже давньому жовтні, а й поважних політиків. Для прикладу, Віктор Ющенко під завісу своєї президентської каденції був твердо впевнений, що має добрі шанси переобратися на другий термін… Напевне, «ванна» на Банковій занадто «тепла», бо множить ілюзії.
Щоби здатися найкращим президентом, Петро Порошенко їздить відкривати дитячі садочки і заводи для обгортання дротів, він відвідує конкурс із розподілу частот для мобільного зв’язку і запускає авіаційний лоукост. Що ближче стає до дати виборів, то більше кроків робиться в Україні «за дорученням Президента». «Доручення» множаться навіть тоді, коли вони не належать до сфери відповідальності Президента. Це не забороняє Президентові як громадянинові України, як першій особі в державі турбуватися через ургентну подію чи кризове явище – зрештою, здатність до переживання, навпаки, робить політикові честь. Зате коли його питають про ставлення до виборчої реформи, то голова держави каже, що то не його справа, а справа парламенту. Пардон, а мобільні мережі й авіатранспорт – це справа Президента?
Подивімося на це цинічно – параметрами ефективності. Виявляється, що ці зусилля не виправдовуються. У президентській кампанії, вочевидь, щось іде не так, якщо виборці схиляються до думки: досить. Так, у нас складний виборець. Так, він, напевне, знелюбив би будь-якого лідера, якого чотири роки просто бачив би в телевізорі, незалежно від справ, якими той займається. Але, може, це застережний дзвіночок: треба виходити з цього кола? Може, треба зважати, пардон, не лише на найпримітивніші емоції виборця, на котрі спрямовані ці «стрічки»?
Є річ, котрої не любить велика частина громадянського суспільства. Їм прикро, коли їх – готових раніше підставити плече Президентові, готових самим іти у владу – ототожнюють зі «зрадоманами». А скільки разів президентські радники зараховували їх до «агентів Кремля» за ґрунтовні зауваження на адресу влади? Скільки разів від них просто відмахувалися, вважаючи «нитиками»? Можливо, громадські організації, волонтери, середній бізнес виявилися би найкращими партнерами Президента, якби він не сховався в мушлю «стрункої та чутливої до інтересів першої особи силової вертикалі влади»?
Зокрема, не дає покою історія з законом про державну мову. Іще рік тому група фахівців і мовознавців розробила універсальний проект закону, котрий швидко може прореґламентувати принципи вживання мов у кожній сфері суспільного життя. Але Президент того ніби не чує. Він щоразу хвалиться тим, що маємо більше української мови на телебаченні, більше українських книжок на полицях, більше нашої пісні в етері, в той час, коли йому досить було забезпечити належною політичною волею один єдиний законопроект. Але ж ні. Зате маємо указ «десятиріччя української мови», із помпою підписаний у травні під час відвідин Прикарпаття.
Прибічники Президента полюбляють вживати аргумент на захист Петра Порошенка: «Покажіть ліпшого політика». Гаразд, переконали: наразі ліпшого нема. Нема жодного, хто був би досвідченіший. Нема жодного, хто був би настільки сильно взаємоінтегрований із бізнесовими, політичними, дипломатичними середовищами. А це не лише негативна риса для загальнонаціонального лідера (бо він буцімто «кожному щось винен»), а й запорука стійкішої легітимності. Ліпшого нема ні тепер – не було і в 2014 році. Але давайте не будемо порівнювати політика, котрого обирали керівником для своєї держави, із радикально-популістськими чи співаючими конкурентами. Давайте дивитися на те, яким він міг бути, з тим, яким він є. Чи він, як у відомій англійській приказці, – half the man he used to be?
Хотілося би більше глибоких кроків. Хотілося би більше щирості, більше чесної розмови (матінко, як же набридла мантра про те, що «мінськими угодами ми повернемо собі Донбас»! чи ми почуємо колись відверту розмову державного лідера з народом про те, що далі робити в умовах окупації частини території). Хотілося б, щоб було менше жадності – і це не про гроші, а про владу, марнославство та затятість. Хотілося б, щоб нині, коли Президент іде до виборів по-новому, він дійсно дотримався свого кредо – «по-новому».
Петро Порошенко на засіданні ВР у четвер
