Медіа
Перегляди: 421
25 червня 2019

Олексій Гарань: Свого Путіна Україна не матиме, але є загрози монополізації влади

В Україні наближаються позачергові парламентські вибори, через які ми проходимо вже не вперше — достроково українці вже обирали і президента, і депутатів, але особливих досягнень чи проривів це не приносило. Про те, чого слід очікувати, на що сподіватися й чого побоюватися цього разу, “Ділова столиця” поговорила з відомим українським політологом Олексієм Гаранем.

— Як досвідчений політолог ви мали можливість спостерігати за різними етапами становлення партійної системи. На вашу думку, це еволюція чи деградація?

— Починали ми з мажоритарки. Вона має право на існування — так працюють виборчі системи Великобританії, Канади, США, Франції, Австралії. Але якщо ця система працює в умовах, коли партії не склалися, то тоді це призводить до появи купи “незалежних” депутатів, неафілійованих у тих чи інших структурах, принаймні формально.

У 1994 році половина депутатів була формально незалежною, в результаті цього парламент був нестабільним, бо вони створювали фракції й групи як завгодно. Потім починалися “стрибки” депутатів за час каденції. Один міг змінити до десяти фракцій. Результат — нестабільність, неструктуризованість парламенту.

Другий момент — в умовах мажоритарки з незалежними депутатами потужно працював адміністративний ресурс, він і досі працює, але в ті часи він був очевидним злом. І зрештою політичні партії, що складалися, поступово дозрівали до виборів за партійними списками. У 1998 і 2002 роках вибори проходили за змішаною системою. Це був крок уперед — тому що зменшилась кількість партій, принаймні можна було говорити про певну напівструктуризацію, бо знову ж таки — на виборах могли перемогти одна партія, а партія влади завжди програвала. Проте, за рахунок мажоритарників усе це змінювалось, і формувалась більшість.

Так було і 1998 році, і в 2002-му, коли партія “За єдину Україну” (студенти мої сміялися — вони не знали, що була партія “За ЄдУ”) була на третьому місці, але в результаті більшість склалася навколо неї — за рахунок мажоритарників. Тому повстало питання виборчої системи за партійними списками. Така система у нас діяла впродовж виборів 2006-07 років, цей закон був прийнятий наприкінці другого терміну Кучми. Треба було щось запропонувати мажоритарникам — щоб вони проголосували. Тоді понизили бар"єр до 3%, і очевидно, що спростився прохід в Раду для партій, що створювались бізнесом або іншими структурами — але це був невеличкий бонус для мажоритарників.

— Але ви не ставитеся до мажоритарки як до абсолютного зла?

— В умовах України нам треба рухатися до відкритих партійних списків. Ця думка домінувала в експертному середовищі з кінця 90-х років, і робити єдиний відкритий загальнонаціональний список — це абсурд. Насправді, списки повинні бути регіональні. А у світі є різні системи.

Наприклад, у Німеччині регіональні списки, закриті — але там є мажоритарний компонент. Німецька система дуже заплутана. В основі її підрахунку все одно лежить кількість голосів, отримана партіями. Загальний партійний результат визначається кількістю голосів, набраних саме партією, проте мажоритарники мають преференцію. Партія набрала 10% місць, і мажоритарники одразу стають якби в верхній частині цього списку. Але якщо ви не розумієте — не хвилюйтесь: німці теж цього не розуміють.

— А американська система — чиста мажоритарка — не згодилася би нам?

— Для цього потрібні структуровані партії. Кандидат має йти від партії. У нас цього немає. Тому це призводить до зловживання незалежністю мажоритарних депутатів і адмінресурсу. У Києві і то не позбавлене гречки, а що робиться в далекому селі — ми добре розуміємо.

— У нас є списки, теж не позбавлені певних моментів. Тільки там не гречка, а більш вагомі речі. На мажоритарному рівні хоча би виборцям щось пропонують. А якщо закритий список, то все це концентрується в руках лідера. І він отримує не гречку, а коробку з-під ксероксу з валютою.

— Безумовно, ви абсолютно праві. Це застереження проти закритої моделі. У цьому сенсі наша змішана система, що є поєднанням двох систем, бере зло від обох. Тим не менше це був великий крок уперед. І чому Янукович повернувся до змішаної системи з мажоритаркою, ми чудово розуміємо. Бо партія регіонів насправді, хоч і була на першому місці у виборах у 2012 році, все ж не брала 50%. Партія регіонів, Компартія плюс блок Литвина все одно мала менше, ніж “Удар” плюс “Батьківщина” плюс “Свобода”. Тобто опозиція за партійними списками навіть у 2012 році взяла більше. Саме тому Янукович мав подушку безпеки у вигляді мажоритарних округів.

— Якби Конституційний Суд сказав, що дострокові вибори — це незаконно, які би це мало позитивні сторони?

— Цей розпуск дуже сумнівний щодо своєї легітимності. Навіть указ не виписаний правильно. Бути корпоративним юристом — не те саме, що юристом-конституціоналістом. Звісно, предмет для дискусії є, і це пов"язано з тим, що факт існування коаліції не виписаний зараз у регламенті парламенту.

Після 2014 року, після Євромайдану ми повернулися до конституційної реформи і пакетом відкинули ці зміни, що були запропоновані Януковичем. І все, що стосувалося порядку формування коаліції, з регламенту зникло, тому і виникає дискусія, з якого моменту коаліція не існувала.

Проте, якщо говорити про легітимність, то тут мова йде не тільки і не стільки про розпуск парламенту, а про призначення Богдана, яке точно відбулось всупереч закону. При цьому команда Зеленського сказала, мовляв, читайте закон про держслужбу, а коли їм нагадали, що цей момент чітко виписаний в законі про люстрацію, Рябошапка відповів, що закон перебуває на розгляді в Конституційному суді, і треба дочекатись його рішення, тобто логіка незрозуміла абсолютно. Дивно, бо Рябошапка вважається прогресивним реформатором, а тут вони почали з явного порушення закону.

— Чому тоді Рада так легко погодилась на вибори, а Володимир Гройсман тут же написав заяву про відставку?

— Склався консенсус основних політичних гравців — Зеленського, Порошенка,Тимошенко та Оппоблоку — у них все вже працює, всі структури є, і це просто вхід з одної кампанії в іншу.

— А чи зможе Зеленський сформувати більшість без коаліції?

— Скоріше за все, ні, хіба що за рахунок мажоритарників. Але вірогідніше за все, коаліцію доведеться формувати з іншими партіями — до цього готова “Батьківщина”, а сам Зеленський казав, що не виключає об"єднання будь з ким, крім Петра Порошенка і “Опоблоку”.

— Чи не вигідніше Тимошенко відмежуватись від Зеленського, а може й вийти за межі свого електорального поля?

— Якщо говорити про особистий рейтинг Тимошенко, то вона набрала стільки ж, як і у 2014 році, це говорить про сталість її електорату. Але в той же час, “Батьківщина” на парламентських виборах у тому ж році ледь перейшла прохідний бар"єр у 5%, зараз, судячи з опитувань, вони можуть розраховувати на 10% з хвостиком, тобто фракція може стати вдвічі більшою. Безумовно, Тимошенко хотіла б повернутися на пост прем"єра, до неї досить прихильно ставиться Коломойський, який, щоправда, вкладає і в УКРОП, і в “партію мерів”.

— А чи не мріє Зеленський повторити успіх наших сусідів, коли одна партія творить більшість? Адже ми дуже давно не мали чогось на зразок “групи 239”, коли одна політструктура має стійку більшість і штампує закони?

— Саме в цьому і полягає небезпека. В принципі, Конституція, навіть зразка 1996 року створює доволі збалансовану модель, спрямовану проти монополізації влади. Ми пам"ятаємо, що Кучма виграв референдум 2000 року, але Конституційний суд показав себе принциповим гравцем, вказавши, що референдум — консультативний, і його результати треба затвердити двома третинами від складу парламенту. Тоді другому президенту не вистачило, здається, 6 голосів -тобто, баланс зберігався.

Тепер же може виникнути концентрація влади в руках однієї політсили. Навіть у Януковича була коаліція, правда, слухняна, а з 2014 по 2019 рік роль парламенту, навпаки, дуже зросла, це давало можливість для самостійної гри Гройсману.

— Які політичні перспективи Гройсмана?

— Для країни те, що він подав у відставку — погано, бо ми отримуємо уряд з приставкою “в.о”, і це обмежує можливості, адже бодай одна інституція мала б стабільно працювати, бо президентська команда не сформована, а парламент напіврозпущений. Проте Гройсман зіграв у політтехнологічну гру,показавши , що не тримається за владу, а президент, натомість, має перебрати всю повноту відповідальності на себе. Що стосується його шансів на виборах, то соціологія поки не фіксує його шанс подолати прохідний бар"єр, тут можна сказати, що команда скоріше мала б шанси на мажоритарці.

— Чи є на цих виборах шанси у нових проектів — “Голосу” Вакарчука, “Сили людей”, чи дострокові вибори підірвали їхню можливість заходу в Раду?

— Так, підірвали, бо вони не встигають добре підготуватися, створити відповідні структури. Вакарчуку зараз соціологи прогнозують 1%, але він може “підрости”, відібравши частину рейтингу в Порошенка і у Зеленського.

Проте невідомо, наскільки йому вдасться бути переконливим, і 5% для фронтмена “ОЕ” будуть успіхом. Він вирішив не йти на президентські вибори, бо забрав би голоси у Порошенка і склалася б ситуація, коли вибирати довелося б із Зеленського і Тимошенко, або Тимошенко і Бойка. Проблема ж була не в рішенні не йти на вибори, а в тому, що Славко не пояснив цього нормально — це створило враження нерішучості, і рейтинг почав падати, до кількох відсотків на кінець року, і стало ясно — шанс пройшов.

— А зараз він нормально комунікує, пояснює свою позицію?

— Нещодавно він сказав, що не буде вступати в союз з іншими політичними силами — навпаки, якщо інші захочуть, то нехай до нього приєднуються. Лідер “Голосу” міг би принаймні зробити спробу долучити до себе “Силу людей”, той же “Демальянс”, натомість він не хоче перемовин з партіями — лише з окремими людьми. Можливо, технологічно це і правильно, але національно-демократична опозиція зараз розколота — “Європейська солідарність” має близько 10%, Вакрчук і Гриценко ледь набирають по 5%, “Самопоміч” взагалі просіла...

— А як пояснити те, що сталось з партією Садового, невже їх так підкосив сміттєвий скандал?

— Сміттєвий скандал був у першу чергу спрямований проти рейтингу Садового. Був у Львові недавно, і місцеві інтелектуали кажуть, що як мер він показав себе достатньо добре, але стати загальнонаціональним політиком він не зміг.

Суперечливою виявилася і команда, яка зібралась навколо нього — там є люди зважені, з нормальними підходами, але вони або вийшли звідти, або були виключені. Лишились люди авантюрного спрямування, на зразок Семенченка, або Березюка, який розповідає досі, який був диктатор Порошенко при тому, що з"явилась нова загроза монополізації влади. До речі, на Західній Україні люди, які голосували за Зеленського вже не дуже це афішують і замислились, чи правильно вони зробили.

— Чи мають шанси у нашій політиці партії без яскравого лідера і потужного фінаснування, на зразок тих же Галицької партії і “Сили людей”?

— Про Галицьку партію знаю мало, а в “Силі людей” є позитивні особистості. Проблема у подоланні бар"єра — якби це було 3%, були б шанси, але об"єднання потрібне і за таких умов. От що розділяє той же “Демальянс” і “Силу людей”, чи “єврооптимістів”?

— Це ж хвороба “Народного руху” — три співголови, і так далі. З “Нашою Україною” теж вібулось щось дуже схоже, чи не так?

— Рух розійшовся, коли вже здобули незалежність, бо на початку це була широка структура. Від антикомуністів до комуністів-реформаторів, і в них була чверть мандатів в Раді. Потім він розділився і змістився в нішу “правого центру” , де були інші конкуренти, і втратив винятковість.

Щодо “Нашої України”, то там після виборів 2005 року був правильний курс перетворення на партію, коли вони додали в назву “Народний союз” і планували з часом взагалі викинути слова “Наша Україна”, ставши правоцентристською партією — гадаю, в цьому був сенс. Головна проблема “НУ” була в тому, що вона надто прив"язалась до Ющенка, повторюючи всі його помилки, хоч там і кадри були, і фінансування.

Взагалі, я сподівався на партійне структурування після Помаранчевої революції. Це були б правоконсервативна “Наша Україна”, лівоцентристський тоді ще БЮТ, а соціалісти Мороза тоді ще претендували на вступ до Соцінтерну і на те, щоб стати нормальною українською соціал-демократичною партією.

— Вам не здається проблемою, що в нас нема нормальної лівої, соціал-демократичної партії?

— Звичайно, це проблема, але в нас і інших нормальних партій нема — ні консервативної, ні ліберальної — програмових політсил без прив"язки до лідера. Звісно, зараз у світі все розмивається, але є винятки, ось Макрон в Європарламенті свої центристів з лібералами хоче поєднати.

— У Зеленського днями зробили заяву, що вони схильні до лібертаріанства, але чи не такі це лібертаріанці, як наші марксисти?

— Гасла ними проголошувалися правильні доволі, але програма у них дуже аморфна, “за все хороше, проти вського поганого”. Поки що це партія, яка тримається тільки на рейтингу Зеленського, будемо дивитись, хто там у списках.

— Зараз йдуть розмови і про “партії співаків” — Ольги Полякової, Олега Вінника — це серйозно, чи анекдот якийсь?

— Скоріше, політичний тролінг. Про Вінника не чув, що він кудись збирається, Полякова теж десь щось сказала, але це з серії жартів, я гадаю.

— На вашу думку, зараз Зеленський на піку рейтингу, і далі він розмиватиметься, чи навпаки зростатиме? І чи можливий у нас “путінський консенсус” із його 86% підтримки?

— Такого не буде, бо ми за визначенням інші. Колись на Заході існувало визначення, що у нас існує “плюралізм за замовчуванням”, але крім цього Україна різна регіонально, у нас потужна опозиція, в нас олігархи як баланс. Липинський колись казав, що виграє та революція, до якої приєднується частина еліти. Так було і в 1991 році, на Помаранчевій революції, і з Євромайданом так само.

Інші річ, що потім олігархи все повертають собі, але вони не заціавлені, щоб все потрапило під контроль однієї людини чи клани, тому у нас “путінского” варіанту не буде, але може бути “Янукович-лайт”.

— За диктатури Майдану бути не могло...

— А пам"ятаєте історію Чаушеску? Він зібрав мітинг на свою підтримку, на якому хтось крикнув “геть Чаушеску”, і народ заволав те саме. Тому, я боюсь навіть не стільки контролю однієї сили, скільки маніпуляцій. Янукович теж грав в демагогію, але в нього не виходило.

Про Зеленського я думав, що після виборів риторика та стиль стануть менш агресивними, не буде йтись про “фішечки”, натомість він перетворюватиметься на державника, і якісь ознаки цього навіть є, але разом з тим є і порушення закону.

Ось коли був обраний Трамп, то зразу відбулась зустріч з Обамою, і той розповів нинішньому президенту якісь речі, відбувся контакт, передача справ. Порошенко запропонував щось схоже, і я думаю, що Зеленському не на даті інаугурації треба було наполягати, а посприяти нормальній передачі влади — це було потрібно всім, а не цим двом, а зараз знову йде “стінка на стінку”.

— За всі роки незалежності ми виходили і не з таких ситуацій, як маємо зараз, так?

— Це дійсно так, і з більшості ситуацій ми виходили шляхом діалогу і компромісу. Це стосується і здобуття Незалежності, і прийняття Конституції, і двох революцій — все це були консенсусні речі, і коли намагались монополізувати владу — то відразу була протидія цьому, яка перемагала, саме тому російського варіанту у нас бути не може.

— Сподіваємось, накопичений за роки Незалежності досвід допоможе нам вийти із складних ситуацій.

Top