Медіа
Перегляди: 2482
7 січня 2018

Німкеня Мона Ріхтер: Хочу повернутися в Україну ще раз

Мона Ріхтер. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Мені дуже подобаються Україна й українці. Ви такі емоційні, відкриті й привітні, що навіть не обов’язково знати вашу мову, щоб порозумітися”, – про це розповіла “Українському інтересу” випускниця Маастрихтського університету, німкеня Мона Ріхтер. Три місяці вона стажувалася у Києві в громадській організації “Фонд “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”. В Україну приїхала за порадою викладача – українця, й по закінченні магістратури знову збирається повернутися сюди. За словами Мони, те, що знала про Україну до приїзду, й те, що вона побачила тут, радикально змінило її погляди.

 До приїзду сюди, якою Ви уявляли Україну та що Вас найбільше вразило?

До приїзду сюди у мене було уявлення, що Україна – це борщ, вареники й історичні пам’ятки. Та за час свого перебування не тільки у Києві, але й у Львові та на Донбасі, я переконалась – Україна дуже велика й різна. Наприклад, Львів та міста на Донбасі – це ніби різні планети. У Львові – типова європейська архітектура, на Донбасі – дуже багато помпезного та радянського. Але на особистісному рівні ви всі дуже схожі – відкриті та щирі. Найбільше мене вразили діти на Донбасі, де я брала участь у проекті “Розвиток молодих лідерів”.

Ми відвідали дві школи – у Лисичанську та містечку Новодружеську Луганської області. У Лисичанську це була велика українська школа (навчально-виховний комплекс) “Гарант” з високим рівнем патріотичного виховання, де навіть на перервах звучать українські мелодії, є своє шкільне радіо та анімаційна студія. А от в Новодружеську діти побачили, так би мовити наживо, іноземця вперше. Здається, вони спершу і не зрозуміли, що я німкеня. І коли мене представили, дуже здивувались, адже я нічим зовні не відрізнялась від українців, що були зі мною. Було й певне упередження, мовляв, приїхали “гастролери”, що їх повчатимуть. Але після дво-триденного спілкування вони почали розуміти, яку користь матимуть від нашого навчального проекту. Адже ми розповідали старшокласникам про принципи демократії, про те, як функціонують державні інститути, що таке проектний менеджмент і як за його допомогою можна впроваджувати покрокові зміни вже зараз на рівні їхньої школи, вулиці чи району.

Мона Ріхтер. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Мене дуже вразило, що ваші 10–11-класники уже мають чітке уявлення про те, ким вони хочуть бути – адвокатами, юристами, лікарями. Можливо, саме через драматичні події останніх років діти на Донбасі обирають професії гуманітарного спрямування, щоб допомагати людям. У нас в Німеччині такого немає. Наші діти так далекосяжно не думають про свій майбутній професійний вибір, а ваші – вже чітко формулюють свої плани.

А ще, як я відчула на власному досвіді, у вас інше ставлення до стажерів. У вас довіряють, заохочують до ініціативи, прислухаються. У Німеччині ж інакше. Приходиш в якусь фірму чи організацію, а тебе починають нещадно “експлуатувати”.

– Чи змінилися ваші погляди після тримісячного стажування?

– Я зустрічалася з багатьма представниками громадських організацій та аналітичних центрів в Україні. До мене приїздили мої друзі з Німеччини. І мене, і їх вразило те, як багато цікавої та важливої інформації про Україну на Заході не чують, недоотримують. Це дуже прикро. Існує певна невідповідність між тим, яка інформація поширюється на Заході, і тим, що тут насправді відбувається. Західні медіа здебільшого пишуть про війну на Донбасі та про провали реформ в Україні.

Є, щоправда, певні російськомовні телеканали та радіостанції, що мовлять у мене на батьківщині, але вони не мають великої аудиторії. Переважно їх дивляться й слухають вихідці з Росії або країн колишнього Радянського Союзу. А от великі авторитетні німецькі та європейські видання самі збирають інформацію й роблять висновки, користуючись фактажем з незалежних джерел. Водночас, треба пам’ятати, що новини з негативним і скандальним контекстом краще продаються, аніж позитивні історії. Історія із Саакашвілі на даху більш “конкурентна”, аніж новина, що Україна, наприклад, ухвалила медичну реформу.

– Українська влада погано комунікує зі світом?

– Ефективнішим було б, якби ваш уряд не декларував якихось загальних “вітринних” заяв про демократичні реформи, здійснюючи водночас атаки на антикорупційні органи, як то НАБУ, не намагався продавати “красиву обгортку”, а справді проводив би реформи. Бо в цьому і полягає основна проблема, коли слова не відповідають діям. Розповіді про щиру вдачу, самобутню культуру та історію – на Заході не дуже ефективно працюють. Потрібно робити конкретні речі в практичній площині. Цього не вистачає. Для покупця не так важлива “красива обгортка”, як якість того, що всередині. Проведення справжніх демократичних реформ та трансформацій – це те, чого Україна потребує.

Мона Ріхтер. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Події довкола НАБУ, корупційні скандали показують, що ви перебуваєте на своєрідному роздоріжжі, що ви можете піти у різні боки – або вперед, або ж назад. І все ж, незважаючи на хиткість вашої ситуації, у спілкуванні з багатьма людьми мене надзвичайно захоплює той факт, що вони не опускають руки й продовжують вірити в майбутнє України.

Що стосується туризму, Україна є одним із найцікавіших маршрутів в Європі. Але люди в країнах ЄС про це не дуже добре знають. У Німеччині ще й досі побутує думка, що все, що східніше Берліна чи Варшави – це Росія. Мене це розлючує. Молоді люди, звичайно, обізнані краще, але їм також потрібні знання про Україну.

– З якими враженнями Ви повертаєтеся додому? 

– Коли сюди приїздили мої друзі, я розуміла, що без мене їм важко орієнтуватися в українському сервісі. Скажімо, як функціонує ваше метро. Навіть попри те, що в Києві багато інформаційних оголошень дублюється англійською мовою, певні сервіси та служби працюють інакше. А ще я вегетаріанка й тому спочатку вивчила українською мовою “Я не їм м’яса”. Коли я промовляла ці слова на людях – було смішно.

Мої побоювання перед приїздом в Україну розвіялися й навіть незнання мови не стало перепоною, адже люди на рівні жестів, емоцій, невербальних сигналів завжди демонстрували готовність допомагати. Вони відкриті й дуже привітні.

– Чи хочете знову повернутися й ваші новорічні побажання українцям?

– Перше, що я зроблю – рекомендуватиму своїм друзям та знайомим приїхати сюди. Позбутися своїх хибних уявлень та упереджень щодо України. Тут чудові люди й смачна їжа. І звичайно, я хочу повернутися сюди ще. Адже у мене тут з’явилося багато друзів. З погляду роботи і кар’єри я хочу знову бути тут.

Хочу побажати активній частині українського суспільства, щоб вона стикалась з меншою кількістю перешкод у своїй діяльності. Саме цьому прошарку населення – прогресивному, відкритому, мислячому, які керуються принципом допомоги через самодопомогу, щоб у них були можливості просувати країну вперед.

Розмову вів Юрій Горбань, “Український інтерес”

Top