Навіщо Путіну насправді потрібен Крим – Тарас Жовтенко

Текст на NV опубліковано з дозволу автора. Оригінал

Вся справа в… товаришу Микиті Хрущові

Дональд Трамп продовжує проштовхувати кремлівські ультиматуми для «мирного завершення» війни.

Йдеться про справді важливі для бункера речі на шляху до повного знищення Української Держави:

— офіційне визнання втрати Криму; і

— офіційну відмову від членства України в НАТО.

З точки зору міжнародного права ризики від згоди Києва на такий диктат очевидні — це, відповідно:

1. Прецедент зміни міжнародно визнаних кордонів суверенної держави силою/воєнним шляхом; і

2. Силовий вплив на політику суверенної держави.

Але я б хотів детальніше зупинитися на безпековому аспекті, про який вже багато писав і говорив ще з далекого 2015 року — чому Кремль так вперся саме український Крим?

Чому саме Крим (на відміну від «бантустану» «д/лнр») одразу після незаконної анексії включили в склад РФ, ще й в статусі окремого автономного округу?

Вся справа в… товаришу Микиті Хрущові і в хронічному відставанні Кремля (і зараз, і в епоху «совка») від США в технологіях стратегічних засобів доставки ядерної зброї.

Порівняння російських турбогвинтових Ту-95 (1955 р.н.) із сучасними штатівськими реактивними стелсами В-2 (і його майже готовою заміною В-21), або російських МБРів на рідкому пальному Сармат із сучасними твердопаливними МБРами Minuteman III… Ну, ви зрозуміли).

При цьому тактичні засобі доставки ядерної зброї у Кремля завжди були +/- на рівні, хоча і ці теж дещо відставали.

    Розгорнути ці засоби там, звідки вони хоч кудись дістануть 

Таким чином, перед Кремлем завжди поставала дилема: маючи відносно сучасні засоби ураження малого й середнього радіусу дії, як можна продовжувати супєрдєржавно вимахуватися перед США, точно і гарантовано вразити які з території Росії було практично нічим?

Відповідь: розгорнути ці засоби там, звідки вони хоч кудись дістануть (або де зможуть виконувати стратегічні задачі).

Так з’явилася стратегічна ідея Карибської кризи.

Та ж сама проблема постала і перед Путіним: прокукурікавши в 2007 році в Мюнхені про свої «супєрдєржавниє амбіциї», раптом виявилося, що на стратегічному рівні підперти ці амбіції особливо не було чим.

Модернізація стратегічних засобів доставки ядерної зброї у РФ кульгає на обидві ноги і катастрофічно відстає за всіма графіками.

Однак відносно сучасних ракет середньої й малої дальності там таки змогли наліпити.

Йти по граблях товариша Хрущова Путіну було б встидно (хоча зараз вже обережно обговорюється ідея розгортання російських ракет на Кубі), то ж обрали трохи інший підхід (який також дозволяв одночасно спробувати «закрити» «питання» України), але з тією ж логікою.

Український Крим в руках Кремля мав стати майже тим самим, чим Куба в руках Хрущова: пусковим майданчиком для російських ракет середньої дальності.

Тільки в 2014 планувалося націлити ці ракети на всіх європейських союзників США по НАТО. А далі — шантажувати адміністрацію Обами: або Вашингтон погоджується віддати РФ всю Україну, весь так званий «постсовок» і наново поділити сфери впливу в Європі, або ракети полетять на голови союзникам в Європі так, що ніяке американське ПРО нікого не врятує (його архітектура мала захищати від пусків з території РФ, а не з території України).

Саме тому, одразу приєднавши український Крим, Кремль почав вкачувати туди величезні кошти, спрямовані на відновлення і модернізацію воєнної інфраструктури, щоб почати швидке і безпечне постійне розгортання на півострові тактичної ядерної зброї усієї «тріади» і засобів доставки.

Однак ситуація пішла не за сценарієм — попри всі старання Кремля, український Крим ніхто офіційно так і не визнав російською територією, а ми тим часом почали прострілювати його наскрізь і вигнали з Севастополя Чорноморський флот РФ.

Це змусило Кремль шукати альтернативні варіанти — так з’явилася ідея розміщення російської тактичної ядерної зброї і засобів доставки в Білорусі.

Ексклав Калінінград в цій ситуації суттєво програє Криму за всіма параметрами: від географічної і логістичної доступності до наявності всієї необхідної воєнної інфраструктури (тому, до речі, Кремлю цікаво буде спробувати пробити сухопутний коридор до Калінінграду, заодно взявши під контроль Сувалки).

Ідея нашвидкуруч виструганого «на коліні» «арєшніка» і кривого «бурєвєсніка» — теж родом звідси, з цієї ж хрущовської логіки… треба ж хоч чимось компенсувати відставання!)

Однак попри все, Кремль не відмовився від своїх планів, де підкорення України і контроль над її стратегічними точками є абсолютно необхідною умовою, за якої Путін може хоча б мріяти реалізувати свої вологі геополітичні фантазії.

Саме тому Кремль до останнього чіпляється за український Крим і за недопущення НАТО на територію України.

Для Кремля — це повний крах їхніх стратегічних планів, який відкине Росію на десятиліття назад.

Саме тому в жодному випадку не можна вестися на ці кремлівські ультиматуми — навіть (особливо!) озвучені Дональдом Трампом.